— вона й сама задерла носа. — Задавака нещасний!
— А я не задавака?
— Та де! Ти навіть не сказав, скільки заробляєш. Знаєш, є хлопці, які перше, що кажуть, скільки заробляють... Цей теж такий!
Вона голосно засміялася, а Прибулець подумав, що це нелегке було б для нього запитання: скільки він заробляє?..
Вискочив із кабіни й подав їй руку. А коли спускалися сходами вниз, сонце засліпило йому очі. А ще більше засліпило воно Марію — вона від того аж засвітилася.
— А тепер куди? — спитала.
За годину вони вже сиділи в темному залі, і Прибулець задумливо вдивлявсь у екран. Там стріляли, кричали, роздираючи роти й видаючи довгі, протяжні зойки. Люди в уніформі бігали в клубенях диму, в них були змучені, брудні обличчя; плакала дитина, і по її щоках котилися сльози. "Що це таке? — думав Прибулець. — Вони калічать одне одного, вбивають, риють землю, кричать і горлають... Що це таке? І невже завжди таке на землі чиниться, коли в мене поганий буває настрій?"
"Яка це страшна гра!" — подумав Тур і зирнув крайока на свою супутницю. Вона сиділа скорботна й незвично притихла. А на екрані все ще бігали й падали люди і стікала тоненькою цівочкою ретельно знята червона кров...
— Важкий фільм! — сказала Марія, коли вони вийшли з зали. — Не люблю важких фільмів, тоді так сумно на серці...
Вона раптом струснула волоссям, засміялась і подивилася скоса на нього, а він знову вразився: була перед ним весела і ясна і знову світилася тією щирою красою, якої не буває там, угорі.
— Привіт, Марійко! — гукнув із вікна тролейбуса хлопець із розтягненим в усмішці ротом. — Як життя?
— Привіт! — відгукнулася Марія й помахала рукою. — Знаєш, чого він такий веселий? — повернулася до Тура. — Йому квартиру дали, а він уже жонатий і дитину має. В такій конурі вони жили!
Але Прибулець і досі ще думав про кіно. Бачив роздертий у крикові рот, і його ледь-ледь морозило.
— Ти що, ревнуєш? — засміялася Марія. — Ну чого? Ми ж з тобою ще зовсім ніхто. Ну, всміхнись!
Підвів очі й побачив перед собою найчудовіше з чудового. Обличчя, повне чару, щось було в ньому тремке, живе й рухливе, облите загадковим світлом. Подивився в очі дівчині й відчув, що входить у неї. Від неї також струмувало безліч невидимих для ока часточок — пливли вони, ніби срібні кульки. Сам струмував такою ж енергією, адже в людську плоть на той час утілився; за хвилину такого розглядання вони майже зовсім поріднилися.
— Чудний ти! — сказала вона так, що в нього й справді затремтіла на вустах усмішка. — Не хочу, щоб ти був сумний! Хочу розвеселити тебе. Ходім!
Взяла його за руку, і вони підійшли до павільйону, пофарбованого облізлою вже синьою фарбою. Над дверима було намальовано кілька скривлених од реготу облич; Марія рішуче переступила порога.
Уздовж стін було поставлено дзеркала, і кілька пар, які заблукали сюди, й справді реготали. Дивились у дзеркало, а тоді й одне на одного. Марія зирнула й собі — голосно засміялася. Прибулець розгублено крутнувся на місці: там, у дзеркалі, він став тонкий і довгий, ніби патик. Ускочив у друге дзеркало і став раптом ліліпутом. В Марії на очах аж сльози вибилися, вона пригнулася й тицьнула пальцем — там, на неметеній підлозі, перегнутій дугою, стояв карачкуватий опецьок. Тур також засміявся, адже побачив він стару, опецькувату жінку, яка реготала, струшуючи потрійним підборіддям, виставляючи довгого й кривого пальця, і аж гнулася зо сміху.
— Це ти? — з острахом спитав він.
— Це я, ха-ха-ха! — відповів опецьок.
Він знову придивився до неї: бридке обличчя, грубі руки, криві, короткі ноги у розчовганих черевиках.
— Невже це ти, ха-ха-ха? — засміявся Прибулець. Різко відірвався від дзеркала й повернувся до Марії.
Перед ним стояла та ж таки чарівна, струнка дівчина, з глибоким поглядом темних очей і м’якою усмішкою.
— Не будь така! — раптом прошепотів він.
— Не будь такий! — засміялася Марія, показуючи у дзеркало.
Там стояв коротконогий черевань у малих штанцях із розплющеною головою, в нього було старе, зморшкувате обличчя, й пасок ледве стягувався на роздутому череві...
Ми сиділи тоді з цим чудним чоловіком, що розповідав мені неймовірну історію (згодом я її переоповів своєму малому приятелю Вовці), і нам було зимно від вільги, що нею дихали річка й мокрий пісок. А може, було зимно тільки мені, бо стовбичив тут від самого ранку і ніяк не міг знайти для душі рівноваги. Чоловік, котрий сидів навпроти, дивився на річку втомленими, начебто заплаканими очима. Він набрав піску і сильно його стис. Пісок поволі потік між пальцями і з шерхотом посипався на землю.
— Щось таке сталося зі мною, — сказав чоловік. — Уявляєте, мені важко стало триматися мети. Не я вів дівчину, а вона мене. І все втрачало свої повільні урочисті форми — все нагадувало не високу притчу, яку знає кожен, а щось таке, що збувається на землі щодня, коли сходяться двоє осіб різної статі.
Він підняв черепашку, власне, половину мушлі і почав роздивлятися її, проводячи пальцем по лискучій перламутровій серединці.
— Дивіться, — мовив він. — Тут було колись живе тіло. Тому така гладенька й блискуча поверхня. Гляньте, — він повернув мушельку і показав на темний шкарубкий бік. — Тут тіла не було. Це те місце, яким перлівниця дотикалася зовнішнього світу. Між нею і світом зовнішнім була отака перегородка. Відчуваєте мою думку? — спитав чоловік і звів на мене великі, темні й утомлені очі. — Перегородка між живим тілом і світом залишилася, а самого тіла нема...
— Зате є зовнішній світ, — сказав я.
Знову з’явилася над водою мева, блиснула крильми, але не впала на воду — розвернулася на другий обліт.
— Досі я думав, що зовнішній світ — це і є я, — сказав чоловік і всміхнувся смутно. — Але насправді єдине, що є по-справжньому, — це оте ніжне, крихке й ненадійне живе тіло. Оте, що зробило внутрішній бік мушлі перламутровим...
Він приплющився, а коли згасли його очі, такі втомлені й незвично великі, я побачив на його обличчі й справді ознаки натхнення. Тим часом він розповідав, і його голос був повільний, розм’яклий і начебто байдужий...
Він раптом побачив церкву. Проходили повз неї, й Прибулець не стримався. Взяв Марію за руку і владно повернув у той бік.
— Ну чого тебе сюди потягло! — завередувала Марія. — Мені тут зовсім нецікаво.
— А ти віриш у бога? — спитав, усміхаючись, Прибулець.
— Ха! — сказала Марія. — Ще чого бракувало? Хто тепер вірить у бога? Старі й диваки!
І Прибулець уперше по-справжньому зареготав. Він сміявся довго, а Марія, не розуміючи, смикнула плечиком:
— Чого це ти?
Але перед ним був храм, мав підстави думати, побудований задля нього, тож із трепетом переступив його порога.
Тут було тихо й прохолодно. Кілька темних постатей стояло навколішках і бубоніло молитви. Голоси їхні сипко розлунювалися, а обличчя в молільників були набурмосені. Чорно дивилися зі стін темні й морочні обличчя, які аж нітрохи не нагадували тих, знайомих, небесних. Марія присмирніла й почала розглядатися, прокручуючись, ніби в химерному танці. Стара жінка з важким обличчям похмуро дивилася на Марію, вуста її кривилися.
Двоє старих у чорних плащах і з довгими кучмами й бородами стояли в кутку і стиха розмовляли. Вищий говорив хрипкуватим голосом, а нижчий, грубий, на коротких йогах, відповідав притишеним фальцетом.
— Казали завтра зранку привезуть! — сказав високий.
— А скільки буде стоїть? — спитав низький.
— Тисяч три!
— Да, ціни тепера!
— На сьогодні це не ціна, — сказав високий.
Стара молільниця звела покручені від літ, хвороб та праці руки і вдарила низького поклона. її молитва голосно розляглася церквою, і двоє в плащах невдоволено позирнули в той бік.
І Прибулець не витримав. На мить забув, хто він і де, ступнув раптом до жінки й поклав їй руку на плече:
— Чого просиш, жінко? — спитав рівним і ясним голосом.
Стара відсахнулася, в її очах блиснув переляк. Тоді рушила з темного кутка ота, з важким обличчям та похмурим поглядом, котра дивилася осудливо на Марію. Йшла на Тура, і йому здавалося, що звідусіль на нього засичало. Що храм цей має тисячу шпар, в які задуває вітер, і що в ті шпари пролізла тисяча вужів, які раптом звели голови й почали сипіти. До нього повернулися всі, що були в храмі, і в жодному з тих облич не побачив він поваги чи признання. Тільки Марія, дивлячись на нього, аж пальця закусила, щоб не засміятися.
— Громадянине, — підійшов до Тура присадкуватий патлань. — Ви. судячи з одежі, культурна людина. Ніхто вас не просив до церкви. Але коли прийшли, поводьтеся чемно і не заважайте людям молитися. Ну, йдіть, ідіть...
Штовхав його короткою, тлустою ручкою, і Прибулець отетеріло почав задкувати. Марія вискочила з храму, давлячись зо сміху, і вже тут дала собі волю. Знеможено впала на лавку й зареготала.
— Не думала, — сказала вона, — що в тебе стільки гумору. — Ой, боже, спаси мене! — вона знову захлинулася сміхом, і в її чудових очах блиснули сльозини.
В Прибульця також виступили на очах сльозини, але йому було не до сміху. Він відвернувся, щоб не показати Марії свого посмутнілого лиця, й подивився на вулицю, вщерть затарасовану машинами. Так, його виставили за двері! Закусив губу й спробував усміхнутися.
— Ходімо! — сказав він Марії зовсім лагідно.
І вони пішли в гамірні вулиці, куди вела його вона, де шугали автомашини й товклися люди, в море сміху й людських розмов, в море, де вони розчинилися, наче були жменею піску, кинутою вітром. І тільки в глибині його єства, десь на дні, тліла розжарена ниточка смутку...
— Отоді-то я й відчув, що таке самота, — сказав чоловік, з яким я мав таку чудну розмову там, на березі річки. — Відчув, що люди землі нічого не знають про нас, небесних жителів, та й не хочуть знати. Вони не нас бачать у своїх мріях та молитвах, а свої, не завжди здійснені сподіванки...
Мені було невідь-чому приємно слухати його розповідь, хай і чудна вона була, через це я й говорив із ним, начебто теж повірив, що він Прибулець.
— Ви закохалися, шановний, — сказав я йому, постукуючи пальцем по коліні. — Тепер ви одружитеся і у вас підуть діти. Вам дадуть квартиру, і ви навчитеся якогось людського діла. Ходитимете зранку на роботу, а ввечері повертатиметеся у свій шумливий, горластий вулик.