Тепер, коли я спроможний обміркувати той чи інший предмет, я розумію, що не про примхи господині тут ішлося, — в такий спосіб вона хотіла зробити мені приємність, забувши елементарну істину: що приємне людині, не завжди приємне буває котові…
Але вернімося до тієї дубової гілки. Я спокійно лежав і по-філософському роздивлявся світ, аж раптом побачив свою господиню, яка йшла через греблю, покручуючи надітим на палець ключем із ланцюжком — побіч неї ступала її вислозада й карачкувата (не можу знайти делікатніших означень) подруга, а з другого боку йшов чолов’яга, так густо зарослий, наче він готувався до анімалістичного перетворення, щоправда, я не збагнув, у який вид тварин. Він оскалював блискучі зубиська, якими можна було б перекусити й цю гілку, на якій я сидів, а моя господиня дзвонила розвеселим сміхом. Я б, може, не звернув уваги на такий звичайний факт, як випадкова із кимось там зустріч, але прошу не забувати, що це спомини, тому не зайве зазначити, що ця зустріч матиме немалу вагу для розвитку подальших подій. Я начебто відчув це, бо дивився на трійцю з посиленим інтересом, і то було незалежно від моєї волі.
Вони неквапно перейшли галявину і спинилися біля нашої хвіртки.
— А мій котик на посту, — сказала весело господиня й махнула ключем у мій бік; я ж ледь-ледь скосив на цей комплімент ліве око.
— О, то ви котолюбець! — вигукнув той, котрий готувався до анімалістичного перетворення. — До речі, знаєте, є племена, які їх їдять.
Я аж похлинувся від обурення: цього ще бракувало! Їсти можемо ми, але щоб їли нас? Здається, це й справді не людина, а істота перехідної формації, недаремно він так густо заріс.
— Я теж про це читала, — озвалася господиня, все ще легковажно помахуючи ключем. — Але нашим котам, на щастя, це не загрожує…
Вона грайливо засміялася, а я подумки побажав їй довгих літ життя. Водночас почудувався й на той сміх; здається, відколи в неї живу, вона ще ні разу так не сміялася.
— Є такий, дівчата, анекдот, — схилився зовсім близько до моєї господині чолов’яга, який саме переходив наше подвір’я. — Прийшов один у ресторан і просить смаженого кролика. "Зараз буде!" — озвався офіціант. За якийсь час приносить. Той попробував. "Щось, — каже, — несвіжий!" — "Як несвіжий! — обурився офіціант. — Щойно тут мишей ловив!"
Моя господиня і її подруга реготали, а я запустив кігті у гілку. Гумору анекдоту я не зрозумів, натомість до мене дійшло, що йдеться знову-таки про їдження котів. Я зробив вузькі очі й твердо вирішив триматись од цього типа якомога далі. Зрештою, мені навіть здалося, що Переходовець (називатимемо його для зручності так) подивився на мене поглядом, яким дивляться на готову, щойно вийняту з печі печеню. Я звівся, вигнув спину, а тоді, повільно хиляючи тілом, поплентався по гілці у глибину дерева, дотримуючись того безсумнівного закону, що береженого бог береже і nil admirari[18].
4
Кожен може переконатися, що я не здобув позитивних емоцій од знайомства з цим чоловіком, отже, дивно було б думати, що моє ставлення до нього могло б змінитися. На перше око ми нездатні любити чи не любити людей — все вимірюється рівновагою між двома поняттями: нашим залежним становищем у цьому світі і нашою незалежністю. Ми терпимо інколи не вельми приємні маніпуляції з нашими хвостами і шкурками, нас і гладять і б’ють; зрештою, коли б хтось із нашої братії захотів написати "Історію котів" (з людей, наскільки мені відомо, ніхто такої історії не написав, а коли й писали, то побіжно і при загальних описах тварин), то міг би назбирати чимало фактів глумлення з нашого брата і дійти висновку, що ми тварини усе-таки більш уярмлені, як вільні; з другого боку, чимало сторінок такої книги можна було б заповнити описами нашої вільнолюбності й героїзму. От, приміром, історія, оповіджена мені іншим, так само вченим котом про такого собі Васькá, який покинув людське житло, перебрався в якийсь спосіб через річку і зовсім здичавів у прибережних кущах поміж круч. Часом він пробирався назад на цей берег; якось уздрів його і я: гріх сказати, що тіло його було виснажене, був він нівроку, зате фізіономія набрала такої звірячої зухвалості, що я не захотів здиблюватись із ним, а зійшов з дороги, і не через те, що визнав його вищість, а щоб не вступати у стосунки з такою зовсім позбавленою шляхетності та чеснот істотою. Він же сприйняв мій відступ як визнання власної зверхності й ошкірився у мій бік досить зневажливо, а я на його зневагу вирішив не зважати, бо й не було чого. Зрештою, подумав я під ту хвилю, з вільнолюбними істотами нашого племені ліпше знайомитися не безпосередньо, а апріорі — на сторінках книжок; тим більше, що спосіб читання тих книжок у нас куди досконаліший за людський, хоч і вони, люди, як випадало чути, вже почали поступово переймати його.
Я б сам засів за писання такої "Історії котів", принаймні котів нашої околиці, тобто обширу, який можу озирнути зі своєї дубової гілки, але зупиняє мене те, що я не зміг винайти пригожого способу писання. Писати так, як люди, ми не можемо, отож нам залишається єдиний шлях: знову-таки якось використати їх собі на користь. Адже коли ми експлуатуємо людину в усьому, то чому б не поексплуатувати її й тут; серед них трапляються особистості, які пишуть книжки, тож треба тільки знайти дім такої істоти, вибратися до неї на дах і заснути там у той час, коли спить і людина, що звичайно займається тим писанням, — це телепатичний сеанс найпростішого ґатунку, коли думки, факти й відомості переносяться до голови медіума якнайлегше; я певен, що результати будуть добрі. Скажу між іншим, що писання, яке ладнаю тут, і є першою спробою такої телепатичної передачі…
Так от, той чоловік, якого я назвав Переходовцем, через певний час з’явився біля нашого дому знову; спершу він доходив, супроводжуючи мою господиню, до хвіртки, але поступово набрався нахабства, і одного погожого вечора, коли я перепочивав, перш ніж рушити у свої нічні походеньки, моя господиня, ота ніжна й запашна істота, неґречно розбудила мене і без найменшого пошанівку скинула з фотеля. Я не встиг обуритися, був-бо вражений незвичайним виразом обличчя господині: воно палахкотіло і цвіло. Вона аж помолодшала, очі її промінилися, вуста лагідно всміхалися; напроти в дверях стовбичив Переходовець і так само скалив до моєї господині зубиська.
— Затишне у вас гніздечко! — сказав він, маючи, очевидно, під словом "вас" і мене, й господиню.
— Таке скажете! — скромно озвалася господиня, і я ще більше здивувався: голос її був, ніби мед. — Не повернутися й не розвернутися… Кави вип’єте чи чаю?
— Кави, будь ласка! — сказав Переходовець, і вони знову обмінялися приязними усмішками.
Тільки тепер у мені прокинулось обурення, яке мало б спалахнути ще тоді, коли мене вижбурювали з мого законного місця. Я, правда, не виказав того, бо резонно зміркував, що не зайве буде пильніше принюхатися до цього нового гостя в нашому домі і прослухати їхню балачку. Отож, повагався трохи, набираючись мужності, і, примруживши очі, героїчно рушив до Переходовця, що вільно розваливсь у моєму фотелі, цибнув йому на коліна. Господиня в цей час вийшла, власне, випливла на кухню, я навіть запримітив, як грайливо крутнулася вона у дверях; побачив це й Переходовець, бо його очі раптом засвітилися так, що мені млосно стало: згадалися його котожерські нахвалки. Але я був уже в нього на колінах, тож треба було гороїжитися й далі. Переходовець раптом схопив мене за голову, стиснув так, що я ошкірився, і пильно зирнув на мене.
— То що, котику, — сказав, бризнувши на мене кількома краплями слини, — зробимо з тебе шашлика?
Я отерп, відчувши, як кожен мій нерв дрібно затрусився. Переходовцева рука тим часом зчавила мене сильніше, і я зробив блискавичний рух лапою, чудово скарифікувавши його майже чорну од порослі руку. Переходовець вражено скрикнув і на мить одпустив мене. Я притьма скотився з його колін і кинувся до дверей.
— Що сталося? — вскочила перелякана господиня.
— Та от з котиком вашим знайомився!
Він показав покриту червоними смугами руку, я саме озирнувся, щоб переконатися, чи вдався мені акт скарифікації.
— Маньо, безсовісний! — тупнула ногою господиня. — Що це ти наробив?
Я не мав спромоги пояснити, що наробив, тому шмигнув між туфель господині. "Гм, туфлі, — подумав я на ходу. — Завжди вона вдома ходила в капцях!"
Далеко я не втік, бо те, що відбувалося, надто цікавило мене: здається, заходило в моєму житті на якісь зміни.
— І треба ж таке! — бідкалася господиня. — Заждіть, я зараз змажу зеленкою. — І додала не без гордості за мене. — От хитрюга! Одразу зрозумів, що винуватий: чкурнув, аж закуріло! Це, знаєте, такий розумний кіт…
— Розумний, та не битий! — сказав не без злості Переходовець.
— Е, не кажіть, — заперечила господиня, замазуючи зеленкою волохату лапу того варвара. — Він часом дивиться таким поглядом, що я мимохіть думаю: ну от розумна істота, і все! Чудово, знаєте, розрізняє, в якому я буваю настрої; взагалі ми з ним гарно співіснуємо.
— То він у вас вундеркіт? — не без іронії озвався Переходовець.
— Ви з ним ще заприятелюєте, — багатозначно сказала господиня, і я насторожився: до чого це вона?
— Гадаєш? — раптом перейшов на "ти" Переходовець, і я уздрів у отвір дверей, як запалилися його очі, а рука господині у дивний спосіб опинилася між його долонь.
— Ах! — схаменулася раптом вона. — Там уже вода закипіла. Зараз буде кава.
Побігла на кухню, а що я сидів на дорозі, то мало через мене не перечепилася.
— Маньо, безсовісний! — сказала вона так лагідно, що я не міг не пересвідчитися: вона ставиться до мене так само і, здається, не вельми осуджує мій учинок.
Насипала в каструльку кави і залила її окропом: по кухні пішов досить гострий запах, який мене, однак, анітрохи не збуджував, хіба нагадав abstracto, що може бути на кухні запах куди привабливіший. Через те я підійшов до господині і потерся об її ногу.
— Фе, поганий котище! — сказала господиня. — Подряпав Петю, а тепер ще і їсти просиш? Не дам, іди собі, нічого не дам!
Я замуркав і почав робити вісімки: обходив ноги господині і водночас терся об них.
— Ач який ласий! Лупня тобі треба дати, а не ковбаси!
"Ковбаса" — це було щось вельми принадне.