Була тільки загадкова, напевно, душевна людина, яких не часто можна зустріти. Були конвалії. І лишились конвалії. Ті самі, серед яких вони сьогодні сиділи, до яких він припадав обличчям. Вона хотіла йому нарвати їх. А може, ще нарве?
Надя повільно зійшла з залізничного насипу. Раптом почула, що колією наближається дрезина. Машиніст і троє людей на ній. Один у береті, дівчина і…
— Павле-е-е!
Плечистий чоловік у береті, що сидів плечима до галявини, схопився з сидіння. Обернувся, побачив.
— Надю-ю! Я ще… — і загубився голос за поворотом. Тільки луна ледь чутно донесла: за конваліями.
"Я ще повернуся за конваліями".
Ні, не вернешся. Вони далеко будуть від тебе. І ніхто тобі їх не подасть. У тебе замало сміливості шукати їх. Як і в твого героя. Біля тебе бадилля, а ти приймаєш його за конвалії. Засліплений, обдурений… питатимеш у них: "Чому не пахнете, мої любі?" А вони, справжні, тут. Від першого стебла, від першої розтуленої чаші, аж поки не зів'яне в тузі за молодістю остання квітка на галяві, схилившись під краплею сльози-росинки до землі, цвітуть, мліють на сонці, виливають густий запах і від щастя-розкоші завмирають, тужно вдивляючись у красу весни.
Сонце вже сховалось за гору. Тільки тепер Надя пригадала, що діти самі, і побігла до табору.
Не спалося. Місяць продирався крізь віття ялиць, зазирав у відкритий намет, шукав людей. Куди поділись? Дивувався, чому стало зараз сумно в цьому недавно гомінкому таборі, чому не куриться ватра? Хіба таки всі поснули?
Надя не спить. Одну добу знайома з Павлом, а здається — тиждень, місяць, більше. Та й справді. З Павлом вона давно знайома, хіба важливо те, що бачила його тільки один день? Самій було дивно, що можна так швидко звикнути до людини, зійтись думками, поділяти їх. Усе, як со.н. Розтривожив її, збудив невідомі досі почуття і поїхав… Але повіки поволі важчають, склепляються, і Надя засинає.
Ще далеко до світанку хтось відхилив запону намету. І прошепотів:
— Єк спали?
— Дєкую, єк ви?.. — відповіла спросоння. Але враз схопилась, перелякана, бо таки наяву побачила чиюсь постать.
— Хто це?
— Я, Надійно…
Надя в сутінках пізнала знайоме обличчя.
— Павло?! Чого ви?.. Як?.. — спитала тремтячим голосом.
— Я прийшов до вас, щоб разом сонце зустрічати. Я ще не бачив, як воно сходить у горах.
— Звідки ви тут?..
— Я вернувся за конваліями.
— А Таїссі?
— Вона поїхала. Я залишився тут. Буду жити у форощанському гуртожитку.
Надя схилила голову, задихаючись від щастя не стільки за себе, скільки за Павла.
— Я вірила, я вірила, — шепотіла. Підвела голову і заперечила сама собі: — Ні, ні… Я не вірила нітрохи….
Павло усміхнувся. Надя відчула, як до її волосся обережно доторкнулась рука. Павло злегка пригорнув її до себе.
— Ходімо, Надійно, ходім… сонце зустрічати…
* * *
Зі зворів[6], з бездонних нетрів виплив гарячий диск сонця. Відірвались чорні хмари од верховин, заметушились сполохані й подались за сердитий гребінь Бескиду. А білий туман, ховаючись від сонця, сміявся з набундючених хмар і обнімав востаннє перед світанком коханку-землю на зеленому ложі.
Конвалії будились по долинах, набирали в чашечки роси і чекали на своїх гостей.
[1] Тартак — лісопильний завод.
[2] Колиба — курінь.
[3] Язда — давай (польськ.).
[4] Кагати — штабелі.
[5] Плай — стежка.
[6] 3 в і р — яр.