Злодії та Апостоли

ЗЛОДІЇ ТА АПОСТОЛИ

…Хтось могутній ходив селами від хати до хати і сіяв одуряючим зіллям. Підійде, кине у відчинене вікно і йде собі далі, а від того зілля шаліють солодким шалом люди, множитися хотять, вічність творити. І земля пристроюється на празник єднання, земля вагітніє, земля родить, земля велить бути собою всьому живущому. Чари, чари розіллялися темним зоряним небом, першими цвітами яблунь, рожевими хмарками на сході й темно-пурпуровою, налитою жагою пеленою в час західний…

Гнат Хоткевич, "Камінна душа"

Розділ перший

З досвітку день заповідався погідний, тож Оленка вибралася в гори в светрику-безрукавці й парусинових шльопанцях, не взявши до уваги попередження старого жаб'євського листоноші Олекси Смоляка, що в ніч проти Івана Купала доконче збереться на дощ, й хребет Чорногори до ранку може й забіліти. Дівчина мала гадку д'вечеру вибратися на вершину Попа Івана, подивитися там гуцульські купальські забави й підготувати матеріал для газети. В прогноз листоноші вона просто не могла повірити: юна практикантка жаб'євської редакції з надією дивилася, як над Дзембронею рожевіє, а далі червінню береться чисте небо, й вода в Черемоші припадає до ріні, оголюючи воронобокі валуни й порослі жовтою водоростю кам'яні пороги.

Ніякі попередження про негоду, плову, шарґу, на які в горах, зрештою, ніколи не забарно, не могли зупинити студентку львівської журналістики: дівчина постановила будь-що принести редакторові, підстаркуватому бурчунові Онуфрієві Шарабуряку, статтю про збережений у Карпатах купальський ритуал і переконати його, що запліснявілий виробничний стиль газети, яку він затлумлює сухими шаблонними інформаціями про трудові подвиги гуцулів, давно віджив свій вік – часопис має стати цікавим, свіжим, романтичним, а працівники редакції мусять врешті позбутися страху перед новими віяннями, які, незважаючи на опір продимлених старим духом, немов шпондер на горищі курної хати, совкових троглодитів, все ж проникають крізь гірські ущелини в предковічний жаб’євський ареал і воскрешають старі традиції, щоб постали вони перед сучасною людиною у своїй незбагненній загадковості й дивовижі.

Оленка сіла в майже порожній автобус, що вирушав раннім ранком у Буркут, – по дорозі він набере лісорубів, які щоднини вирушають у бутин, колишніх бокорашів, що донедавна працювали на сплавах, а нині розчищують від колод і тирси озеро Шибене, котре має стати другим Морським оком для утіхи туристам, молодиць, що з порожніми бесагами добираються на ніч у полонину, аби вранці повернутися з бербеницями бриндзи, й мандрівників, охочих побачити купальські забави на Попі Івані.

Й поки обшмульганий тупорилий "пазик" добереться до Буркута, в його салон наб’ється вщерть людей, і, обважнілий, він перестане деренчати на вибоїнах, а повітря в автобусі загусне від запаху кептарів, засалених овечим маслом сорочок чабанів, від духу поту та горілчаного перегару… Це станеться аж у Зеленій, рідному селі Оленки: там пасажири штурмуватимуть автобус крізь передні й задні двері, притиснуть дівчину до вікна, що й не зрушиться, не те щоб могла вийти на зупинці й хоч рукою помахати своїй хаті, яка зсунулася з гори на обривистий берег Черемоша, а може, й матері, що, спершись на вориння, виглядатиме, як завше, дочку в гості…

У Зеленій люду набилося стільки, що здавалися вони єдиною живою масою, яка дихає і пріє; шофер сказав "доста!", вийшов з кабіни й позакривав наглухо двері, щоб до самого Буркута ніде не зупинятися; автобус поволі сунув на підйомах і вже доїхав до Явірника, де новий натовп лаштувався до штурму; шофер розводив руками, даючи знати людям, що вільних місць немає, проте пригальмував машину, щоб випустити вуйка, якому треба було зійти в Явірнику, – і тут на його місце, не питаючи дозволу у водія, втиснувся високий хлопець у кепці й грубому светрі під шию, двері за ним зачинилися, хлопець просунувся до найближчого сидіння й сперся обома руками на його спинку, не помічаючи, що між руками опинилася голівка білявої дівчини, якій не залишалося нічого іншого, як дивитися в очі хлопцеві; той нарешті вловив її карий погляд, спробував відхилитися, та це йому не вдалося – ззаду натискали пасажири, нахиляючи його ближче до дівчини, й він ніяковіючи видихнув їй в обличчя:

"Я не винен, дівчино…"

"Якось доберемося, до Буркута не так уже й далеко", – примирливо відказала Оленка.

Хлопець мало що не доторкався носом до її чола, його губи наближалися до її губів, він знову спробував відвести голову, щоб не бентежити дівчину, а Оленка відчула, що його подих, приправлений запахом легкого тютюну, їй приємний, і вона не хотіла, щоб незнайомець відхиляв від неї обличчя; в його сірих очах і далі тінилася винуватість, і Оленка посміхнулася до нього:

"Не робіть собі проблем, – сказала, – ні ви, ні я не винні…"

Автобус нарешті добрався до Буркута, описав коло й зупинився на узбіччі дороги – тут він простоїть до надвечір'я, і коли ті самі люди, які сюди приїхали, знову його заповнять, вернеться до Жаб'я. І так щодня…

З передніх і задніх дверей вивалювалися пасажири – спітнілі, пом'яті, злі й водночас щасливі, що їм вдалося сісти в Зеленій; автобус вичавлював із себе людську масу, яка на свободі вмить дробилася й розтікалася врізнобіч; кілька жінок з порожніми бесагами подалися плаєм, що спинався царинками й перелісками до полонини Веснярки, й правила їм за дороговказ горбата, немов племінний бугай, синя гора на далекому обрії з короною овальної руїни на вершині.

Оленка, хоч і народилася в цих краях, на Попа Івана ще не піднімалася, проте водно заманювала її хвиляста гряда Чорногори, за якою, здавалося, не існує ніякого світу; тепер, коли дівчина вдивлялася в гірське забороло, що оточило її край, запевняючи тутешній люд про безпеку, – пройняла її цікавість: а що там далі, за хребтом Чорногори? Не знала Оленка й квапилася за молодицями, щоб не збитися з дороги, й огортала її щемна втіха від сподіваного пізнання безмежної ойкумени.

Про сіроокого хлопця в сивому светрі, який захищав її від людського тлуму, спершись обома руками на спинку крісла й дихаючи їй в обличчя запашним тютюновим димом, вмить забула, пойнята красою гір, а сонце вже викочувалося із-за буркутських верхів на чисте небо й обдавало теплом спину – від цього дівчині, продряглій на ранковій прохолоді, ставало затишно й добре – де ж той прогноз старого листонош, який провіщав доконечну негоду проти Івана Купала?

Звивистий плай переніс Оленку через гору Керничку, вже вийшла дівчина на Рокиту і вдивлялася в далечінь, куди невпинно відступала горбата вершина Попа Івана, й здалося, що ніколи не дійде до неї, що гора, недосяжно віддалена, вічно стоятиме в глибокому безмежжі на тлі синяви неба; ілюзія була тривожна й водночас велична, немовби дівчині пощастило увійти в чертоги космосу, де відсутні простір і час, де існує лише метафізична краса всесвіту.

Оленка зупинилася на вершині Рокити й чманіла від чару, який досі її, горянку, ніколи не діймав: у жаб'євському котловані минула її шкільна юність, потім вона стала дитям великого міста, і враження від гірської природи з вічним шумом смерек і Черемоша стерлись у пам'яті – й аж нині, на Рокиті, збагнула несамовите диво застиглого моря в мент найвищого штормового балу – й були це її рідні Карпати.

"Господи, а я вже думав, що не наздожену вас! – почула Оленка позаду себе чоловічий голос, стрепенулася, оглянулась й побачила свого попутника з автобуса: задиханий, він уже стояв поруч з нею й договорював: – Ви, як та лань: з верха на верх, а з бору в бір…"

"А ви теж на купальські забави чимчикуєте? – спокійно спитала Оленка, наче їхня розмова, розпочата в автобусі, не переривалася. – Я ж подумала – молодий учитель добирається до Буркута з призначенням…"

"Ви, напевно, вчителька й думаєте, що весь світ сповнений людьми вашої професії", – всміхнувся хлопець.

"Ні, я журналістка, практикую в Жаб'ї: оце й виїхала за матеріалом для газети… А ви хто?"

"Фольклорист… Ну, ще, так би мовити, не зовсім, щойно – аспірант кафедри фольклористики у Львівському університеті. І теж пошукувач матеріалу – для дисертації".

"Дивно, що в університеті ми ніколи не зустрічалися… То що – разом збиратимемо: я – для газети, ви – для наукової праці?".

"А якби ми та й скооперувалися – ото б вийшло досконале дослідження!"

"Разом добре тільки кашу їсти", – засміялася Оленка.

Вони рушили далі плаєм, ішли поруч, вряди-годи торкаючись одне одного ліктями й, ніяковіючи від цих дотиків, миттю розступалися.

"…А людина – що інша, то й інший світ, – договорювала Оленка. – Хто практик, хто романтик…"

"Ми ж обоє, видно, романтики, якщо вибралися в таку подорож".

"То правда, але тільки на визначений час – на одну мить купальського вечора".

"Цієї миті може бути достатньо, щоб пізнати одне одного".

"Ви так думаєте? А я гадаю, для цього потрібен цілий вік".

"Що ми знаємо про цілий вік!.. – проказав сам до себе хлопець. – Однак нам варто познайомитись, – спохопився він. – Я Данило з Явірника".

"Тож ми сусіди! – втішилася дівчина. – Я – Оленка із Зеленої".

"Дивні діла Твої, Господи! – розвів руками Данило. – Народилися в сусідніх селах, вчимося в одному університеті, а познайомилися на Рокиті!"

Піп Іван нарешті зупинився й почав наближатися до мандрівників. Утоптаний людьми й худобою плай уперся в підніжжя гори й, не маючи сил її здолати, круто звернув убік і зник у заросляку. З-за кущів жерепу виглядали критий ґонтом дах подовгуватої будівлі й гострий шпиль колиби, з якого струменів у небо димок; за широкою смугою заросляка полонина спадала в ізвори, й з них виростала нижча гірська гряда, що бігла в незвісті поруч з Чорногорським хребтом; схили були всіяні обгородженими воринням хижами – деякі втікали з гурту аж на самі вершечки горбів, куди не вели ні дороги, ні стежки, й запитала Оленка в Данила чи в себе самої:

"Ніяк не зрозумію, скільки живу в наших краях, тих он відлюдників, які чомусь живуть окремо, ніби їм вистачає себе самих… Очевидно, все мають там для життя й рідко коли спускаються на доли. Ну а діти – хіба до школи не ходять? Таж навіть за півдня не доберешся звідти до Буркута!"

"Так водиться у нас з правіку, – відказав Данило.