І нагадався йому міт про Ікара, нагадались йому усі безчисленні змагання людського духа осягнути недосяжне, доконати надлюдського, ступити там ногою, куди тільки людська думка знятися може!
Так! Так!
Це ота безсмертна іскорка, яку запалив Прометей ще колись там на заранні людського роду, а яка жевріє й досі в людських серцях й жеврітиме доки ті серця битимуться на нашій землі. Це вона так ворушить людського духа й рве його без упину вперед.
І гордістю сповнялося серце Степана Артименка, що оце може він сповістить світ про долю тих, яким першим судилося діткнутися своїми ногами сусідньої планети, йому, українському журналістові!
Нагадав, з яким завзяттям боролися народи за цю честь, щоб їх представник взяв участь у тій подорожі. І мимовільно з явилася усмішка на його устах, коли усвідомив собі цю безперечну правду, що ще й сьогодні в XXI віці істнують народи, що ще й сьогодні всупереч всім теоріями оголошеним фанатиками перед віками і намаганням, даремним що правда, які коштують море людської крові та сліз, існують поміж тими народами, суперництво та, більше як коли-небудь, почування окремішності. Нагадав, скільки крови пролилося отут, на вулицях того гарного Київа, в ту далеку епоху, коли то північні варвари огнем та залізом хотіли стерти з його рідного народа знамена окремішности, аж поки не вдалося знівечити ці дикі намагання надлюдським зусиллям великого гетьмана Данила, якого крицевий пам'ятник красується проти гетьманського терему.
Степан посміхнувся.
Авто котилося широким шоссе й наближалося вже до астрономічної обсерваторії, що находилася на одному із горбків серед ліса, край бічної доріжки, що йшла ліворуч від шоссе.
Дорога піднімалась дещо й за хвилину праворуч розкрилася панорама Київа потапаючого в вечірньому сутінку. Миготіли міріяди світел тремтючим сяйвом, що відбивалося гень далеко в Дніпрі фантастичними блідавими цятками.
– Біля обсерваторії станути! – кликнув Степан Артименко шоферові крізь трубку.
За хвилину авто спинилося біля великого будинку, що білівся серед теміні ліса. На даху його находилася баня, що була призначена до астрономічних дослідів та помічень.
– Заждати! – сказав Степан Артименко вискакуючи з авта. Одним скоком станув він біля входових дверей обсерваторії й подзвонив. За хвилину в середині будинку озвалися кроки й відчинилися важкі дубові двері. На порозі зявилася висока постать в білому, робітному халаті. Був це д-р Ігор Харитоненко, перший асистент астрономічної обсерваторії в Святошині й приятель Степана.
ІІІ
– Добрий вечір Ігоре! Я вже й тут! – кликнув Артименко, витаючись з асистентом й переступаючи поріг будинку.
– Добрий вечір! – відповів той. – Ти дійсно скоро з'явився, Степане, видко нетерплячка додавала скорости твому автові. Та ходи на гору!
Артименко й асистент пройшли невеличкий коридор й сходами вийшли на плятформу, вкриту банею, що находилася над обсерваторією. В ній був рефлектор та інші інструменти, потрібні до астрономічних обсервацій.
Директор обсерваторії, старий професор Загорович, поїхав був на Конгрес астрономів до Мадриту, тому Харитоненко під ту пору являвся господарем обсерваторії. Кромі кількох асистентів й урядовців, що мали сьогодні нічну службу й працювали по своїх кабінетах, та прислуги, яка находилася на долині, в обсерваторії не було нікого.
Вийшовши на платформу, що вкрита була банею, Ігор вказав Артименкові крісло, яке стояло біля стола, закиданого картами та паперами, що на них видніли цілі ряди та колюмни чисел та всяких астрономічних знаків.
– Сідай, будь ласка! Що там цікавого у вас, у Київі? – почав асистент.
– Бачиш, Ігоре за отими цікавими річами я саме й з'явився тут – сказав Артименко. – Заспокій ти мою цікавість, а я постараюся тобі тим самим відплатитись.
– Якщо ти такий нетерплячий, то можеш в цю мить дізнатися в чому річ! Прошу, будь ласка, переглянь оце – сказав Ігор, вказуючи рукою на скирту наперу, на якому видніли міріяди чисел та математичних знаків.
– Не жартуй, Ігоре! – кликнув Артименко. – Щоби прогризтися крізь оці нетри математики требаби мені хіба ще раз завернутися в нашу гімназію, в Мелітопіль. Мабуть живе ще наш старий Льоґаритм, що поза козінусом світа не бачив та мабуть, якщо колись не вдалося йому вистругати з мене козінуса, то й тепер цього не вспівби. Будь ласка, лиши ті пташки та шибенички в спокою і скажи отак по простому, в чому річ? Чи є яка звістка про "Queen of Virginiio"?
– Слухай, роскажу все, що знаю, тільки, будь ласка, задержи це покищо для себе. Не хочу скомпромітуватися, колиб мої помічення та обчислення показалися хибними.
Тямиш, що від року нема вістки про долю трьох дослідників, які судном "Queen of Virginia" призначеним до міжпланетного лету, знялися з летунського майдану в Гейфіку в північній Америці і долетіли до Марса. Загал забув про них, як про багатьох інших їхніх попередників, яким не вдалося осягнути тієї мети. Та й більшість астрономів призабула про них, виходячи з практичної точки погляду, що шкода часу займатися ділом, яке остаточно не увінчалося успіхом.
Як знаєш, я від давна займаюся Марсом та усім тим, що його торкається. Крім цього я винайшов прилад, який дозволяє запримітити хоч би і яке мале тіло, що находиться поза, зглядно недалеко поверхні якоїсь планети чи якого іншого небесного тіла. Кромі того при помочі відповідних обчислень можна з цілою точністю означити місце, в якому воно находиться в просторі та напрям, по якому воно посувається, коли воно в русі, хоч його самого не видно. По численних пробах та досвідах так уліпшив я той свій апарат, що він працює з незвичайною точністю та певністю. Займаючись Марсом мав я завжди на тямці "Queen of Virginia" та долю її пасажирів. І оце вчора звернувши свій апарат на поверхню Марса запримітив я, як це виказала з усякою певністю стрілка мого апарату, приявність якоїсь маси чи тіла, недалеко Марсової поверхні. Ця маса находиться в доволі повільному русі в напрямі від Марса до нашої землі. Мої обчислення, за які я зараз узявся, виказали, що коли ця маса чи тіло порушатися-ме з тією скорістю, що досі, то рівно по десяти днях, числячи від вчора, це є дня 25-го травня в ранішних годинах, досягне поверхні нашої землі. І то саме десь тут в нашій околиці, де перехрещується рівнолежник Київа а його полуденником.
Що ж це за маса чи тіло?
Яка-ж інша, більш льогічна думка може насунутись, як не та, що це "Queen of Virginia" вертає з Марса на землю? Ось бачиш ця новина, яку хотів я тобі сказати!
В міру Ігоревого оповідання, Артименка аж дрож проймала від хвилювання. Отже сповняється його прочування, що міжпланетне судно вертає на землю та що вкінці людство дізнається, як виглядає той далекий світ, до якого в мріях тільки вже від непамятних віків виривалися людські душі.
І оце йому першому судилося сповістити світ про цю епохальну подію, йому Степанові Артименкові, київському журналістові! І замаячіли в його уяві великанські наголовки надзвичайних видань "Київських Вістей", виринула перед очима його душі картина, як то вуличня товпа виривати-ме із рук Газетних рознощиків задруковані листки паперу, як з уст до уст блискавкою подавати-муть собі вичитану новинку. Як тисячі чужоземних газетярів добивати-муться своїми телевізійними апаратами хоч хвилинки розмови із ним, щоб почути близші подробиці цеї вістки.
– І ти говориш про це так спокійно, Ігоре! – кликнув Артименко дріжучим із збентеження голосом – та-ж це вістка, якої кожке слово і золотом не оплатити! Та-ж прецінь факт повороту міжпланетного судна на землю пічне нову добу історії людства! Це-ж прецінь щось такого незвичайного, небуденного, а ти говориш про це так байдужно, якби це перший ліпший літак повертав собі із недільної прогульки. Одно тільки спитаю тебе: чи досі ніяка інша обсерваторія не запримітила цього явища?
– Поки що ні! Ми маємо звязки із всіми обсерваторіями світу, та досі ще ніяка не зголосила того рода своїх помічень, хоч воно так водиться, що ми взаїміно оповіщуємо собі всякі новини запримічені у всесвіті.
– А коли можна надіятись запримічення того тіла?
– З уваги на його маленьку масу без мого апарату це може наступити тільки тоді, коли воно знайдеться в сфері притягання землі, краще сказати тоді, коли воно так наблизиться до землі, що можна буде достерегти його крізь сочку апарату спрямованого на дорогу його лету.
– Значиться більше-менше коли це може статися? – спитав Артименко.
– За чотири або п'ять днів, отже так біля 20-го травня можна надіятись, що зголоситься котрась із обсерваторій із вісткою, що якесь тіло наближається до нашої землі. Очевидно все те може статися тоді, коли мої обчислення покажуться правильними, хоч в тому не сумніваюся. Я завтра ще раз візьмуся до чисел і надіюся, що зможу тобі сказати, в якому саме місці те тіло причалить на поверхні землі, хоч сьогодні вже можу тебе впевнити, що станеться це десь отут, біля нашого Київа. Я хотів сповістити тебе першого про це моє відкриття, знаючи, що ти вже здавна був лакомий на всякі цікаві звістки, так сказати б з першої руки і не хотів поминути нагоди, щоб не зробити тобі малої приятельської прислуги!….
– Дякую тобі, Ігоре! – кликнув Артименко, простягаючи до приятеля руку – спасибі за те, що не забув про свого давного товариша. Я, розуміється, задержу все те, що почув від тебе, покищо для себе – хіба тільки треба б повідомити мого шефа, старого Вашківського, щоб приготовились у редакції та друкарні на цю важну новину, якщо із неї маємо скористати – а там тоді, коли ти даш свій призвіл на це і скажеш, що можна, пущу цю вістку в світ.
– Так отже все гаразд Степане – сказав асистент – уявляю собі, яке величезне вражіння викличе ця звістка в широкому світі. Вкінці діждемося може тієї хвилини, коли дізнаємося, що там діється, чи є яке життя на Марсі, коли не одна, досі не розгадана, загадка розкриється перед нами, коли отой червоний Сфінкс, що від віків, моргає до вас із безмежнього простору заговорить до нас своєю мовою. Одно тільки бентежить мене, чому подорожні "Queen of Virginia" якщо вони заховалися при житті, а що так воно мабуть є, це доказує їхній поворот на землю, не дали через такий довгий час ніякої звістки про себе.