Кажуть, що її чоловік вже раз був там якимось виборцем, — тим, чим тепер вибрали Якима, то й Іва-ниха буде знати, що то таке, та чи се добре, що їх чоловіків повибирали.
Як погадала, так і зробила. Взяла новий кожух, зав'язала велику щалінову хустку, замкнула хату і пішла.
Іваниха — була то жінка гонорна, великого роду. Яки-миха ще була дітваком, як вона віддавалася, то і рада була нагоді, що може з нею ближче зійтися.
— О, десь ведмідь у лісі згиб! Треба би попелу взяти та сліди посипати, — приповідала Іваниха, побачивши Якимиху.
Якимиха поцілувала Іваниху в руку, а та її в голову.
— Просимо сідати!—сказала Іваниха, прибираючи лавицю. — Розповідайте, де що нового чувати?
— Нема нічого нового, усе старе.
— То кажіть, що доброго робите?
— А що ж роблю? Що легше! — відповіла Якимиха, жартуючи.
— Та що найлегше? Хіба спати! — каже і собі жартом Іваниха.
Жінки засміялися.
— Дай, боже, жартувати, коби не хорувати, — завважала Іваниха. — Ох, борони боже від слабості, як Максимиха Іванишина: півроку хорувала, та й учора вмерла. Буде колись якась збиткуватися над єї дітьми та й вимовляти, що наробилася на чужі діти. Не дай, господи, лиш діти сиротами лишати!..
— А вашого нема дома? — запитала, нарешті, ніби не хотячи, Якимиха.
— Та де є — нема! Десь пішов до попа; та й ваш, бачу, мав з ним піти?
— Таже мав ми[3] сьогодні граблі докінчити, бо не маю чим заволочити грядки, а він взявся та й пішов.
Іваниха покрутила головою.
— А моє не таке? гадав сегодня бульбу садити, коли, прийшов піддячий: ходіть, та й ходіть до попа.
Якимиха рада була, що звела бесіду на що хотіла, та помаленьки стала розпитувати Іваниху, чим то вибрали їх чоловіків та на що?
— Ви вже, Іванихо, в тім були, то знаєте, а я лиш то знаю, що мого чоловіка від роботи відривають.
— Та правда, відки ж ви то мажете знати, Якимищко?
І я би не знала, якби мого чоловіка раз у раз до усего не вибирали.
— Та то я і кажу: піду до Іванихи поспитатися; вони вже в тім були і знають.
— Спершу я собі гадала, Якимишко, — казала Іваниха, — що то вибрали мого чоловіка на те, аби стягав податки, та й таки сварила-м ся з ним, бо бояла-м ся людських прокльонів; але потому довідала-м ся, що то цісар скликає на якусь велику раду. Іван казав, що ні на однім ярмарку, ні на відпусті не видів тілько панів та попів, що тогді у місті, як на тоту раду збиралися. А жидів — то вже тьма-тьменна!
— І цісар там був? — запитала Якимиха.
— Не знаю, але, відай, не був; мав десь бути у іншім місті. Іван лиш розповідав, що пани з мужиками так водилися, гейби своя рівня. Наш піп з Іваном водився попід боки, та інакше єго не називав, лиш: куме Іване. Тілько війт був щось змикитив, а відтак піп і казав Іванові: "Коби такі всі, Іване, як ви, то ми не такі би були бідні, як тепер".
Іваниха ще довго розповідала, що пани і жиди ходили за Іваном гурмою, та все просили, аби на них давав голос, що аж палицею мусив обганятися, а одного жида таки добре потягнув.
Якимисі аж у голові шуміло від всего, що їй наговорила Іваниха, то хоть від сего не стало їй яснійше, та все-таки їй здавалося, що багато довідалася.
* * *
Тимчасом Яким був з Іваном у панотця на нараді. Все, що Яким чув від других, тепер переслухував своїми ухами.
— Що би то за силу мали русини, коби усі разом трималися, коби не мужики, що не знають свого права, не розуміють цісарського закону!
А син гейби з книжки читав: "Кілько-то русинів під нашим, а кілько під московським царем!.." — і аж поломінь ішла єму з очей, коли став вираховувати, що на кількадесять тих, що йдуть до тої великої ради[4] , допихаеся ледви кілька русинів.
— А то все тому, що нарід непросвічений і такий темний, що вже, відай, такого темного на цілім світі нема, та через те вся'біда межи людьми; через се русин такий бідний і понижений!
Яким гейби зі сну будився. Він знав, що мужики темні і неучені, але аж лячно єму ставало, коли узнав, що вони таки зовсім дурні, та через те уся біда на світі. Ще див-нійше єму робилося, коли Іван і собі став говорити, що нарід темний, що не знає, хто єго ворог, а хто приятель, хто єго на добру, а хто на злу дорогу навертае.
Яким уже рад був зробити усе, що вони хотіли, аби лиш не брати усего зла на свою темну мужицьку совість…
Стало на тім, що треба давати голос на якогось пана зі Львова, чоловіка ученого, доброго русина, що буде вже знати, коли і як обізватися за руським народом.
Але коли сказали єго ім'я і прізвище, Якимові якось язик не складався, і він не міг добре вимовити. Та Іван пообіцяв, що єго вже вивчить, бо він вже раз на того пана голосував: треба лиш, аби Яким усюди Івана тримався.
* * *
— А що піп казав? — питала Якимиха, коли Яким вернувся додому.
— Ти б усе хотіла знати! Будемо вибирати свого посла, одного пана із Львова. Знаєш, що то посол?
— Та нащо єго, того посла? — запитала Якимиха.
— Нащо! аби ставав за народом, аби за свій нарід упоминався. Вже досить над нами напанувалися чужі та й назбиткувалися!.. Тепер і нам треба свого чоловіка!
— Та бо ти кажеш, що то якийсь пан!
— Та що з того, що пан, коли добрий русин!
— Або то пан може бути русином? — спитала цікаво Якимиха.
— От туди! Якби не міг бути, то би ке був.
Якимиха здвигнула плечима. Яким їй того не поясняв,
та єму самому ледво що зоріло; але де то против бабської голови!
Яким лиш чекав тої £нини, коли закличуть у місто, аби віддати свій голос там, де треба, та лиш повторяв ім'я і прізвище того пана, аби не забути та не стати сміхом.
Так як позавтра мав уже йти, аж дивиться — йде до него війт і секвестратор. Яким здумівся. І податки заплатив, і грошей у нікого не зичив!.. Що вони від него хочуть? Війт як би угадав Якимові гадки, та й відразу так і каже:
— Що гадаєте, Якиме, чого ми до вас прийшли?
— Та вже буду чути, як скажете, — відповів Яким. — Прошу, будьте ласкаві, до хати!
Якимиха, побачивши гостей, кинулася по хаті, постирала лавицю і попросила сідати. Гості посідали, а Якимиха стала тихенько коло печі і, підперши бороду рукою, чекала, що з того вийде. Секвестратор розперся на лавиці і почав робити цигаро.
— А що, таки не догадуєтеся? — сказав війт до Якима:
Яким, може, вже і догадувався, але нащо єму було то казати; нехай кажуть самі, коли прийшли.
— А що, були-сьте оногди з Іваном у попа?
Якимові стало ніяково, але відпиратися не було як: видко, що війт про се знав.
— А що там багато говорили-сьте доброго? — запитав війт політично.
— От, як говориться, усяке: і добре, і зле… — відповів Яким, викручуючися.
— А кого він там казав вибирати? — спитав просто секвестратор, не добираючи слів.
Якимові стало знову ніяково, він замнявся, єму не хотілося просто відповісти, хоть бачив, що нема що крутити, бо коли вони знають, що він там був, то й ледви не знають, що говорилося?
— Та якогось пана зі Львова! — сказав по хвилині нетвердим голосом.
Секвестратор засміявся і махнув згірдно рукою.
— А ви єго знаете? — запитав він, споглядаючи на Якима з-під ока.
— Та відки знаю? — відповів Яким уже сміливійше. — Але піп казав, аби єго вибирати, бо він буде за народом стояти.
Секвестратор ще дужче засміявся. Сей сміх перейняв Якима дрожем, і він пожалкував, що відразу сказав правду. Секвестратор ув одно сміявся:
— Піп казав, піп казав! Може би, я ще щось ліпшого сказав, як піп, коби-сьте хотіли мене слухати! Але пана ківковедького не казав вам вибирати, не правда?
— Та-бо він, бачу, не наш, не русин?
— Еге, та-бо я бачу, що ваш піп вже вас добре "під-рихтував"!
— Підрихтував не підрихтував, — відповів трохи сердито Яким, — але се вже правда, що ліпший свій, як чужий!
Війт споглянув на Якима довгим, проникаючим поглядом. В хаті стало тихо… Якима той погляд немовби трохи збентежив, хоть він і сам не знав, чому.
— Яке їхало, таке здибало! — сказав війт поволі, не спускаючи ачей з Якима. — Яке їхало таке здибало — розумієте, Якиме! Пан зі Львова чи пан із Ківковець — скажіть самі, чи се не все одно? Пан паном, а мужик мужиком! Від панської ради мужикові легше не буде. Кождий тягне на своє: панський верх та й панська правда. Пани та попи знають своє, а мужики своє. Не вгадав би той, хто думав би, що я бим дався кому-будь перевести, якби-м видів, який пожиток для мужика. О, не з таких я, нехай собі піп каже, що хоче на мене!
— Ви вірите попам? — зачав знов секвестратор своїм тоненьким шепотливим голосом. — Не досить ще людей луплять, здирають та ще їх баламутять? От колись-то не казали люде, що ваш піп узяв за похорон остатню овечку!
Здирають з мужиків посліднє, та ще накидаються їм за.опікунів, ніби вони так за них дбають!
— Се ми і самі знаємо, — перебив війт поважно, — про се ви і не маєте що нам казати. О, знаємо: не заплати — не рушиться з хати, хоть у церкві говорить про боже і людське милосердіе! Але знаємо також, ще і пани! Ще не обсохло наше тіло від крові. Пам'ятаємо ще їх буки і гарапники; а коли минулися мандатори та отамани, то лишилися ще окономи, польові та побережники! Колись-то у дворі мало не вбили хлопця мого сусіди, що пас на зарінках, хоть ті зарінки були колись наші, громадські. Але чи то лиш у нас так діеся? Усюди до панів поприлипали наші ліси, луги та пасовиська! Ані від попів, ані від панів нема нам чого надіятися: нам слухати би волі нашого найяснійшого монарха та від него чекати полегшінє; він лише нам може полегшінє дати, а від панів та від попів, як кажу, нема чого сподіватися! Кожда рука собі крива… Нехай вона буде собі крива і у мужика!
При тих словах секвестратор помацався по кишенях. Війт урвав бесіду і оглянувся по хаті. З єго слів та погляду можна було зміркувати, що він хоче щось більше казати, лише здержуеся.
— Нехай вона буде і у мужика крива, — повторив поважно.
Тут знов оглянувся навкруг себе:
— Сказало би ся щось більше, — доповів він, кашель-нувши, — та забагато нас тут є…
— Жінко, йди з хати! — сказав Яким.
Якимиха вийшла з хати, але стала під двері та й нахилила ухо. Війт говорив далі:
— Наша така річ: пан секвестратор дадуть вам гроші, ви голосуйте за ківковецького пана та й конець. А я вам кажу, Якиме, та й забожуся на усе у світі, — тут війт ударився так сильно в груди, що аж у нім щось тевкнуло, — що більше користі мужикові з тих всіх комедій певно нема, вірте мені!
Секвестратор вийняв десятку і поклав на стіл.