Дух часу

Був мрачний, зимовий день. Грубі, сиві хмари низько висіли над землею, і все від них темніло та сіріло. Замерзле болото вкривалося пластами білого снігу, що злегка укладався в грубу верству.

Пані Шумінська, замість пообіднього сну, взяла до рук панчішку і сіла при вікні. Ніщо не мутило ні округ неї, ні в ній тихого настрою. Вона знала, де, що і як робиться в господарстві. Знала, що дівки мили начинє в кухні, а парубки чистили стайні та крутилися коло худоби. А втім, зимою не доглядався так остро челяді. Весна, осінь, літо — то пора праці, де пильненько треба прикладати руки до роботи.

* * *

Вона вже була немолода, близько шістдесятилітня жінка — очі вже недомагали. Витягнула з кишені оправлені в ріг окуляри, поклала їх на ніс, кинула в куток клубок з бавовною, розложила дроти і зачала жваво ними перебирати. Нитка бавовни в'язалася в ключки, котрі безповоротно чергувалися новими, як дні, місяці, літа в житю людськім. А кілько ті дні понесли з собою хвиль прикрих і милих, смутку і радості — хто ж годен спам'ятати! Одностайна робота навела задуму на неї. Давно пережиті дні і дії зачали відживати, набирали давніх красок і житя, ясніли давнім промінєм. Пані Шумінська полинула думкою в далеку минувшість, десь в хвилі наймолодших, дитинячих літ; відгрібалися вони в притупленій пам'яті, як би то було недавно — ніби вчора.

Перебираючи дротами, нагадала собі, коли ще маленькою дитиною училася тої штуки від своєї старшої сестри.

Як незручно путалися їй тоді пальці, зачіпали дроти, витягалася нитка, придержувана рукою учительки. Думки з далекої далечини міняються, як сонні мрії. Тут зависнуть на стебельці квітки, залепечуть невиразною мовою дитини та переходять до поважних моментів і подій, а потім знов звертають до невиразних дрібниць та заривають по дорозі те, що було найбільше і найважнійше в житю.

Якби хто був дивився в лице задуманої жінки, то міг би по єго легоньких судорогах пізнати, ідо її думки зробили великий перехід. І дійсно, їй стала перед очима найважнійша хвиля в житю жінки, хвиля, коли вона стає під шлюбний вінець.

* * *

А мала вона тоді заледво шіснайцять літ. Суджений її, укінчений богослов, був сином священика з того самого деканату, що її батько. Вона не знала єго, а бачила лиш всего раз, коли приїхав з батьком своїм до них на празник. Перебули тогді обоє цілий день, бо по набоженстві, в котрім єго батько целебрував, осталися на обіді, а там аж до вечера. Не могла вона знати, що на ню впаде єго вибір, але і не мала нічого проти в того. Всі її близькі уважали єго зовсім відповідною для неї партією, і вона також не мала причини інакше дивитись на се діло. Не було з чим довго возитися — пібралися, як бог приказав, а щоби ліпше пізнатися, мали досить часу по весілю. На її чолі зарисувалася груба зморшка. Нитка одностайно снувалася з клубка і в'язала в ключки, а гадки плили все дальше і дальше. Перші чутя материнства перейняли її стидом і переляком. Стидалася кождого чужого ока, встидалася сама себе, зненавиділа майже свого чоловіка. А коли їй мати представляла, що, власне, її стан повинен бути для неї почестю, що гідність жінки міриться числом дітей, не була в силі згодитись з поглядами матері і мала жаль до неї за недостаток чутя. Аж по кількох роках, коли вже до всего того привикла, перейнялася сама думками своєї матері і згодилася зовсім з її поглядами.

Зразу її материнський небосклон був і тим заморочений, що приходили на світ самі доньки.

Від віків прийнято так, що син більше честі робить матері від доньки, але що вона була ще молода, то не могла тратити надії, що бог обдарить її і сином — та рада була, як світу, коли її бажаня сповнилось. Хоча пістувала уже трьох синів і сердечно любила свої маленькі донечки — все-таки вона воліла би, щоби вони перемінилися в хлопців уже не тілько для власного вдоволеня, як радше для їх добра. "Хлопець щасливійший від дівчини", говорила собі стиха. Вона порівнювала себе з мужем, батька з матір'ю та інших знакомих жінок насупротив мужчин, та щось, ніби укритий черв'як, точило її коло серця.

Та все-таки потішалася думкою, що їй бог поможе прибрати для них добрих мужів а хороших та щирих для себе зятів.

Рідко котра мама доховалася усіх діточок, котрим дала житє, тож і пані Шумінській з осьмеро лишилися лиш дві доньки і два сини — друга половина полетіла в край вічного супокою, не зазнавши життя.

* * *

Смерть і житє випадали напереміну між її дітьми і мішали в ній почутя жалю і прикрості, радості і утіхи. Але хоч і як вона побивалася за померлими дітьми, то все-таки з кождим житєм в'яжесь тілько надії, що, дивлячись на живі діти, забувала страту. Роздумувала о їх будучині, о собі, о тім, як колись, окружена вінком дітей і внуків, тішитися буде їх щастєм, прив'язанєм і шанобою, сидячи в їх кружку, де кожде її слово, кожда забаганка сповнена буде, а вона — горда і щаслива своїм материнством. А навіть, коли б навіки замкнула очі, то ті діти, що дала богу на услуги, вийдуть напротив матінки з свічками і заведуть.перед престол всевишнього.

Будучина дітей була для неї цілим світом, одною думкою, одним бажанєм. Але тота будучина, о котрій так часто думала, не була для неї нічим загадочним і недосяжним, а противно, вона представляла собі все ясно, як ясні і обдумані були її плани. Вона хотіла, щоби всі її сини були попами, а доньки попадями, та щоби всі добре та в достатках жили. Вона не відоймала рук від праці, над всім сама стояла й наглядала, щоби лиш якнайбільше придбати діточкам добра, а щоби всі інші її бажаня сповнилися, те покладала на поміч бога. Ніхто бувало не молиться так щиро й не переклячить так примірно через цілу службу божу, не відриваючи очей від грубої польської, в спадщині по бабі одержаної, молитовної книжки. На інтенцію кождої дитини давала жертви до церкви — скатерть, подушку на вівтар або китиці до свічок. На інтенцію найстаршого сина мережала сама широку, красну вставку до альби, щоби бог повів його після її бажаня. На найстаршім сині спочиває майже найбільша надія матері-попаді. Не дай боже, аби найстарший син як-небудь звихнувся, бо хто ж би в разі нещастя притулив бідну матір і молодшу братію, если би вже хоч одна дитина не мала певного кусника хліба. Хотя й її муж був молодий і здоровий, та все-таки майже щоденний вид людської смерті наводив їй на тямку образи розкладу й нужди родин по смерті голови. З-посеред тих сумних гадок виринали також веселійші й гарнійші. Коли не раз сиділа над своєю роботою і укладала штих за штихом, нитку за ниткою, а з-під її пальців виходили гладенькі, красні листочки і цвіти, то й думки її хорошіли і прояснювалися. Вона представляла собі в тій альбі свого сина при першій службі, як він співав, виходив та стискав людям голови, їй та молоденькій, сидячій при ній, невістці. Як вона і її муж гордо виходили з церкви, як газди і газдині заступали їм дорогу, цілували в руки та "віншували", що дочекалися такої потіхи. "Ти будеш ксьондзом", говорила вона до малого хлопчика, що грався при її ногах. "Я буду ксьондзом", відповідала з повагою дитина, за що її мати сердечно цілувала. І тепер ще, коли від того часу тілько минуло літ, її губи складаються до усміху, коли нагадає, як раз її любий синок, що заледви відник від землі, дає своїй няні кусник шнурочка і каже, щоби собі його сховала, бо як він буде попом, то дасть їй повний міх колачів, аби мала чим зав'язати.

Літа скоро минають. Не оглянулася пані Шумінська, а діти вже гарненько підросли. Синів віддали до школи, молодша донька училася при гувернантці, а старша виходила вже з, дитинства і вступила в пору дівованя. Та яка хорошенька була з неї дівочка! Складна та гнучка, як лиш що розцвіла весняна цвіточка. А очі! Ох, які гарні були її очі! Блакитні, як небо, тихі та задумливі, як вечірня зірничка. Пані Шумінська зітхнула глибоко, а дроти нервно задрожали в її пальцях. З тою дитиною дізнала вона найбільше радості та поважаня, але також найбільше жалю та смутку. Уже в шіснайцятім році свого житя мала вона, так само як її мати, женихів, але матері жаль було так скоро розставатися з донечкою; хотіла її ще хоть зо два роки мати при собі. Згадавши про тяжкі обов'язки, які на ню саму через замужє спали, не раз говорила, що лиш тілько щастя жінці, що при мамі. Але швидко прийшлося пані Шумінській пожалувати своєї мудрої ради. Женихи перебували й пощезали; на вісімнайцятім році не було вже жадного, аж на дев'ятнайцятім стали її сватати аж два нараз. Але і тут не сталося так, як мати хотіла. Вони оба були кандидатами духовного стану, та не одного були походженя. Перший сватач був син статочної попівської родини. Родичі були раді єго сватаню і дівчина не мала що єму закинути, зволікалося діло лиш про людське око, аби не сказано, що хапаєсь жениха. По празнику, котрий випадав за пару неділь, мала та ціла справа рішитися й закінчити. Аж тут власне сталося щось таке, що помішало усі плани. На тім празнику пізнала вона свого пізнійшого чоловіка та вже і чути о іншім не хотіла. Хороший був він та гладкий мужчина — ані слова, але мав в очах пані Шумінської дві великі хиби. Одно, що був сином мужика, а друге — що кінчав аж за два роки.

Хоть пані Шумінська не належала до тих, що нижчих від себе не уважають за людей, але все ж таки се відбирало єму трохи важності в її очах.

Се чутє не було би, може, їй так допікало, а навіть ледви чи давалось би їй було почути, коли б у попів, як то не раз буває у панів, був звичай брати шлюб лиш при свідках. Але попівське весілє, то амбіція дому, а ту, місто ксьондза добродія і пані добродійки, сидіти будуть тато в кожусі і мама в перемітці, а при благословеню її донька буде їм цілувати руки! По весілю, то вже все одно, най будуть родичі, які хочуть, вона не буде з ними жити, лиш з чоловіком, а чоловік був священиком так, як другі, і вона не виходила з свого стану.

Але той день — той один день! Вона говорила о тім з донькою, коли старалася якнайдокладніше представити їй клопотливість свого положеня, тота блідла й червоніла, але відповідала рішучо, що не думає зміняти своїх замірів і що для одного дня не думає посвятити цілої будучини й цілого житя. Та коби хоть зараз міг женитися, а то аж за два роки — пані Шумінська з засади була противна такому очікуваню.