Заходь до неї. Стежечка давня, викладено ще в останній воєнний рік цеглою, яблуні біля ґанку, пощерблені цегляні приступці.
Він піднімається на другий поверх. Натискує на ґудзик дзвінка. Чекає з нетерпінням. Зараз кинеться в обійми своїй любимій Зіночці, своєму русявому "сонечку". Хутчіше б одчинила двері. Дзвонить ще, і ще раз… Двері врешті озиваються клацанням замка і повільно відчиняються. Сікора підводить очі. Перед ним чуже і начебто знайоме обличчя.
* * *
Олегові Сергійовичу Сікорі випала почесна, хоча й нелегка місія – приймати в святковий день 9 травня своїх друзів-офіцерів з бригади кораблів. Мали посидіти з нагоди Перемоги, та й до того ж в ювілейний день героїчної загибелі корабля "Салют", на якому колись воював і, як кажуть історики, віддав своє дорогоцінне життя рідний батько Олега Сергійовича. Обіцяв навідатися й сам контр-адмірал, заступник командувача Чорноморським флотом, людина строга і великодушна. І хоч Сікори і Севастьянови давні друзі, проте приймати таку персону належало тільки з найвищим шануванням.Раптом хтось подзвонив у двері. Чи не дружина бува повернулася? А, може, це донечка Віруня, яку запрошено до курсантів у мічманське училище. Рано іще. Там, в училищі, намічалися танці, хлопці були кращі з кращих, тож Віруні доведеться не з одним кружляти у вальсі.
Олег Сергійович, застібуючи на собі піжаму – носив теплу, байову, в ній і спав, і ходив по квартирі – наслухався до дзвінка. Здався він йому надто вимогливим, як тільки дзвонять свої, домашні. Певне, котрийсь із сусідів, подумав Олег Сергійович, дізнався про вечірній прийом, от і вирішив причаститися в такий неординарний день. Що ж, доведеться добувати дещо з холодильника, із запасів, які Олег Сергійович щедро наготував для своїх друзів-офіцерів.
Відчинив двері. І завмер вражений. У грудях навіть відчув холодок роздратування. Чи бува не з клубу ветеранів причалапав якийсь учасник бойових дій, прийшов запрошувати на їхнє свято? Медалі на грудях, ще й орден бойової Зірки. Особа заслужена і, видно, знає собі ціну. Бо стоїть, усміхаючись, чекає якихось особливих припросин. Всі вони дарма, що ледве повзають по землі, мають себе за героїв! Що ж, дожили до наших днів – їхнє право комизитись, всю колишню славу переможців брати на себе!
– Вибачте… – мовив капітан-лейтенант зі старомодними погонами на плечах. – Дозвольте зайти?
Господар, хоч і був у пожмаканій, смугастій піжамі, на таке звертання трохи знітився:
– Хто ви такий?
Прибульцю зненацька вдарило в голову. Він хутко зняв кашкета і винувато посміхнувся:
– Розумію… П'ятдесят же років! – Серж зробив крок уперед, відсторонив господаря з дороги і досить безцеремонно переступив поріг. – Вітаю вас з нашим великим Святом, шановний піжамний чоловіче! Всі ми трохи поплутані. – Сержеві в голову не могло прийти, що перед ним стоїть його рідний, єдиний, найдорожчий йому синок Олежек, той самий Олежек, до якого він ніс свою палку любов, своє чекання. – Де моя дружина, де Зінаїда Антонівна? – Гість сміливо пройшов коридором у кухню, зазирнув до знайомої ванної, туалету, відчинив навіть двері на балкон з вітальні. – Скажіть, де Зінаїда Антонівна?
У приголомшеного піжамника скам'яніло лице. І вмить збуряковіло. Він догнав нахабу, зупинив його досить грубо:
– Почекайте… здається, ви прийшли в чужу квартиру. Якщо ви хочете знати, де Зінаїда Антонівна… ви мені даруйте, але її вже немає п'ятдесят сім років на світі. Моя мама померла одразу по війні. Я її ледве пам'ятаю.
"Померла! – ледве осягнув почуте Серж Сікора і мимоволі стягнув з голови кашкета з масивним крабом. – Немає Зіночки… Немає моєї рідної Зінулі, мого "сонечка!.."
Отже це вже чуже помешкання. Власне, воно належить оцьому підтоптаному дядькові в засмальцьованій піжамі.
І тут змигнула думка:
– Ви її син – Олег?
– Припустимо… – сказав господар квартири. – Я її син. Можу представитись: Олег Сергійович Сікора.
– Бачу, що Сікора, – чомусь сумно мовив капітан-лейтенант і в'яло простягнув руку. – Я теж Сікора.
– Ти диви! Однофамільці! – вмить повеселішав піжамний чоловік і став припрошувати гостя до свого кабінету.
Серж слухняно вступив у невеличку кімнату. Озирнувся. "Я був тут сьогодні вранці, – подумав, фіксуючи очима зовсім інші речі, інші меблі, книжки, гардини на вікнах. – І Зіночки немає. І цей дядько у брудній піжамі – син Олег. Що ж далі? Як бути?.."
Бажання одразу відкритися і вийти на пряму розмову чомусь одпало. В піжамному не бачив ніякого сина. Від славного Олежка в ньому не лишилося краплини.
– Я, мабуть, не зовсім доречно… – пробурмотів Серж. – Отак на свята прийти в дім. До того ж непрошено.
– Вам, що носите моє прізвище – все дозволяється, – весело кинув піжамний. Добув з шухляди сигарети, черкнув запальничкою. – Отакі діла, любий мій. Та ви не стійте. Можете сісти на диванчику. Поганенький, правда. Скоро куплю новий. Пенсійні гроші, знаєте, скупі. Дуже не розженешся. – Він затягнувся солодко димом. – Ну, гаразд, я вас слухаю. Кажіть, за чим прийшли?
Серж опустив голову. Давило в грудях, усе пливло в думках, світ перевертався догори дном. Аж тепер він збагнув, яке, зрештою, лихо скоїлося з ним. Він випередив час… Себто не він, але так склалося, що начебто саме він і тільки він! І тепер будуть падати на нього всілякі прикрощі, і доведеться йому, молодому, червонощокому, чорнобровому, густочубому, в розквіті сил чоловікові, власне, парубкові, з парубків схиляти голову перед своїми дітьми й онуками.
– Бачите, шановний Олегу Сергійовичу, – повів мову після тривалої мовчанки Серж, – мені випало довгий час побути далеко звідси, – почав Серж. – А тепер іду містом і нічого не впізнаю. Просто якийсь жах! Вулиць не впізнаю, людей не впізнаю, газет не впізнаю. – Він добув із свого целофанового пакета міську газету, розгорнув її, поклав перед господарем на столі. – Цей номер я випросив щойно в гастрономі. В лотку. Почитав і здивувався: "Флот України". Якась чудер-нація.
– Що тут дивного? Ніякої чудернації, – пояснив просто піжамний господар. – Україна тепер має свій флот, Севастополь став українським містом. У Москви свій флот, у Києва – свій. От і така газета. До речі, в цьому номері саме надруковано мою статтю про загиблий в 45-му році корабель "Салют". Там загинув і мій батько. Велике вам спасибі за цю газету. – Він усміхнувся з глибоким вдоволенням. – Ми її сьогодні покажемо контр-адміралу Севастьянову. Його батько також загинув 9 травня 45-го на "Салюті".
Серж через силу проковтнув давкий клубок. Химера подій навалювалася на нього дедалі важче і безжальніше. Він узяв газету, пробіг очима по рядках статті.
– Ви пишете, наче були там, – озвався по хвилі з сумним усміхом. – Спасибі вам за добрі слова. Дещо правда, не зовсім точно, але загалом ви вловили той настрій, який ми тоді переживали.
– Де вам знать? – образився господар. – Яке ви маєте відношення до "Салюту"? Ви ж іще молода людина. Даруйте… парубок! – Образа в душі господаря переросла в біль. – Відверто кажучи, я не можу втямити, хто ви такий і чому прийшли до мене. Звичайно, я радий з вами познайомитися. Але є певні тонкощі… Так би мовити, наші родинні тонкощі. І я б не хотів, щоб хтось сторонній втручався в ці діла, шановний.
Гість опустив голову. І враз запитав різко:
– Хто ще живе в місті із родичів тих, що були на "Салюті"?
– Майже нікого, – відповів трохи розгублено піжамний. – Переженилися, роз'їхалися, померли. Хіба що одна людина.
– Хто?
– Я вам казав про нього. Заступник командуючого флотом, російський контр-адмірал Севастьянов.
– Його батько Віктор Степанович – мій друг і командир, – рубнув гість. – Капітан другого рангу Віктор Степанович Севастьянов.
– Ви так кажете, наче сьогодні…
– Так, сьогодні. Він живий і чекає. Й тому я прошу вас: поїдемо до контр-адмірала. Тим паче, що ви – друзі.
– Ми товаришуємо сім'ями, – з легким апломбом сказав господар. – Сьогодні контр-адмірал прийде до нас з дружиною. Самі розумієте, Свято Перемоги!
– От було б добре… якби я з ним… хоч на кілька слів…
– Боюся, це не зовсім зручно, – насупився господар. – І як я вас представлю? Хто ви?
Відповідь упала по довгій паузі. В неї вклалися секунди, може, роки, а, може, десятиліття:
– Я прийшов до вас, Олегу Сергійовичу, тому, що я… Я той самий капітан-лейтенант Сікора, про якого ви написали в газеті. Хай вас це не дивує і не смішить. Для флоту я загинув на нашому кораблі 9 травня 1945 року, але насправді я і мій "Салют" зникли в морі…
– Як зникли?
– Отак, дуже просто. Зникли в морі. Тільки не в Чорному, а в морі часу. – Гість похнюпився і розвів безпорадно руками. – 3 нами скоїлося щось незвичайне, щось страшне, дорогий Олегу Сергійовичу!
– Фантастика! – вигукнув щиро вражений господар дому. – І ви бачили ту фантастику?
– Майже… Отак близько, як зараз вас. І мій друг, командир "Салюту" капранг 2 Віктор Степанович Севастьянов також бачив її у своїй каюті, коли ми повернулися з небуття. – Лице морського офіцера вкрилося блідістю. – Не дивіться на мене, як на йолопа чи психа, товаришу Олегу Сергійовичу. Ми з вами Сікори. Ви і я… ми дуже близькі люди. – Тут Серж не витримав, його пойняло чисто людське почуття симпатії до свого найближчого родича. Зрештою, що вже ховатися від правди – до свого сина: – Якщо я не помиляюся, сьогодні вранці чи точніше – п'ятдесят років тому вранці я пішов саме звідси на базу, пішов на патрулювання. Був славний день, ми всі чекали повідомлень про повну капітуляцію гітлерівців. Але, на жаль, мені довелося разом з капрангом-2 Севастьяновим заступити в патрульний рейд. Себто я вирушив з ним у свою чорну біду.
Господар глипнув очима, в нього відвисла щелепа, і руки стали механічно перебирати ґудзики пі жами. Воістину мав перед собою людину несповна розуму. Щоб ото такий по суті парубійко півстоліття тому вибирався на військове патрульне діло! Краще б його тут зараз і не було!
– Гаразд, – змусив себе до силуваного усміху господар, – якщо це все не святий жарт, то, виходить, ви мені, чи то пак, ми з вами начебто дуже близькі родичі. Вірно?
– Виходить, дуже близькі. Найближчі!
– Ви маєте на увазі…
– Я не маю на увазі, а точно знаю, що в оцьому домі 9 травня 1945 року, о п'ятій годині ранку я взяв вас, тоді ще трьохрічного малюка Олежка, на руки, поцілував у тім'ячко (мав таку звичку), віддав моїй любій, дружині, а вашій матері Зіночці і рушив на базу.