Відчайдушно сміливий, Ілько до всіх підходить з однією міркою: хоробра ти людина чи ні? Якщо не хоробра, то в його серці не знайдеш ні найменшої прихильності.
— Чого засмутився, капітане далекого плавання? — гукнув молодий географ Олесеві, підходячи до хлопця.
Побачивши, що на його голос зацікавлено висунувся з рубки капітан Пабло, Ілько, хвацько підскочивши, сів на поручні.
— Сеньйоре! — переполошився капітан. — Упадете в річку! Борони вас свята мадонна від такого нещастя!
Самсонов повернув до капітана засмагле обличчя і, мружачись під лагідним промінням вечірнього сонця, кинув йому задерикуватий приспів:
Капітан, капітан, підтягніться,
Лиш сміливим підкоряються моря!
Капітан Пабло махнув рукою. Що йому скажеш, цьому дивакуватому сеньйорові, коли він не розуміє жодного іспанського слова. Капітан Пабло в душі поважав Самсонова, хоч, власне, й до інших членів експедиції ставився з шанобливою прихильністю. Але Ілько Самсонов пробуджував у серці старого особливу симпатію. Веселий хлопець, який уміє так безтурботно виспівувати пісень і смішити всіх, — неабиякий учений. Професор Крутояр якось сказав капітанові Пабло, що Самсонов — вельми поважаний у себе на батьківщині географ. Він знає дуже багато І про їхню маленьку республіку: "Що росіян тут цікавить? — дивувався капітан. — І нащо їм було забиратись у ці глухі нетрі? Лише для того, щоб пересвідчитись Ще раз, що бурхлива Касік'яре витікає з Ріо-Оскуро, а горда й нескорена Кароні, вся перетята порогами й скелями, навпаки, впадає в Ріо-Оскуро? Чи, може, вони прибули сюди, щоб збирати комах і замальовувати до своїх альбомів гордовиті пальми асаї?"
Пабло тугіше затягнув на шиї червону шкіперську хустину і поклав на штурвал зморшкуваті жилаві руки. Добре, коли тобі доля підкине отаких пасажирів. Ще й заплатили неабияк! Диваки! Зафрахтували судно й не дозволили пускати на нього жодного пасажира. Хазяїн капітана Пабло, звичайно, зрадів. Загнув добрячу ціну, та вони й не сперечалися. Дуже квапились. А куди пливуть — не кажуть. "До верхів'я Ріо-Оскуро, капітане Пабло".
Диваки, та й годії
Тим часом між Самсоновим і Олесем точилася жвава розмова.
— А хороше отак мандрувати, — говорив замріяно Олесь. — Пригоди щоб були, небезпека. — Він раптом схопив Самсонова за лікоть. — Скажіть, Ілля Григорович, чому ми змінили маршрут? Ми ж збиралися летіти на Ріо-Анчо.
— Хочеш знати?
— Ще б пак! Розкажіть! Якщо це таємниця, я нікому ні слова!
Самсонов поклав хлопцеві на плече руку, зазирнув йому в очі.
— Ніякої таємниці немає, Олесику-Телесику, — сказав по хвилі. — Раніше ми були тільки науково-дослідною групою, а тепер взяли на себе ще й функції рятувальників.
— Кого ж ми будемо рятувати? — насторожився Олесь. — Чого ж ви мовчите? Боїтеся звірити таємницю? А казали, що ми справжні друзі!
— Так, ми з тобою друзі, — всміхнувся до нього Самсонов. — Я не хотів тебе даремно хвилювати, але якщо ти наполягаєш — слухай. Твій батько зустрів одного давнього знайомого... шведського вченого і мандрівника. Той розповів йому про сміливого голландця Ван-Саунгейнлера, передав газету з радіограмою, одержаною від нього. От ми порадилися й вирішили трохи змінити маршрут.
— Від якого це сміливого голландця? Від того, що про його експедицію стільки писалось? То він живий?
— Не тільки живий, — вигукнув з юнацьким запалом географ. — Він зробив якесь надзвичайно важливе відкриття з історії інків. Якщо ми не врятуємо Ван-Саунгейнлера, це відкриття назавжди загине. І Ван-Саунгейнлер загине. І взагалі справа дуже серйозна...
Олесь зачудовано дивився на рожеві хвилі. Щось йому було неясно, щось не вкладалося в його хлопчачу свідомість. Він багато читав про сміливого голландця, в школі вони навіть малювали його маршрут, хтось приносив Вирізки з іноземних журналів, дивовижні фотографії: літак з вузенькими крилами, далекі гірські масиви... Значить, то була правда, не вигадка фантаста-письменника....
— Послухайте, Ілля Григорович, — сказав після коротких роздумів Олесь, і його обличчя з кирпатим носом стало не по-дитячому серйозне. — А чому ж той Ван-Саунгейнлер досі сам не вийшов з лісу? Послав радіограму, живий і здоровий, а врятуватися не може.
— Дивлячись від чого врятуватися, — промовив Самсонов, збентежений простим Олесевим запитанням. — Сельва має свої закони. Закони боротьби й загину, щастя й горя. Ти чув таке?
— Чув.
— Василь Іванович каже, що сміливий голландець, мабуть, переховувався в глушині тропіків, цілий рік жив десь серед індіанців. Потім дав радіограму і знову зник... Та й радіограма обірвана, коротка, з неясним підтекстом.
— Ти гадаєш, що його схопили?
— Міг розладнатися передатчик.
— Звичайно, міг. — Олесь наморщив чоло. — Ніколи не думав, що побачу сміливого голландця. Ніколи!
— Я теж не думав, — мовив Самсонов, дивлячись на темну смугу лісу, що пропливала перед ними. — Не думав, що в наш час можуть траплятися пригоди з часів Жюля Верна.
Вони постояли ще кілька хвилин. Самсонов обняв хлопця за худенькі плечі. Їм було сумно й хороше. Їхні серця стискалися від неясного передчуття тривоги.
— Може, ходімо під тент? — сказав Самсонов,
— Давайте постоїмо. Набридли гамаки.
— Давай постоїмо,
Олесеві очі тягнулися понад лісом, до рожевих хмар.
— Значить, ми підемо через найглухіші нетрі Ріо-Оскуро? — спитав він тихо.
— Так, Телесику, ми висадимося трохи на північ від Касік'яре і помандруємо сельвою. Можливо, досягнемо гірських хребтів біля Ріо-Падамо. Десь у тому районі впав літак Ван-Саунгейнлера. Ми розпитаємо про нього в індіанських селищах, в поселеннях каучеро, на річкових причалах. Певен, що ми знайдемо цю мужню людину. У твого батька є телеграма, яку він одержав з Москви. Радянський уряд звернувся до уряду цієї країни з пропозицією почати розшуки літака та його людей. І ось послано нам наказ при змозі обстежити всі можливі шляхи Ван-Саунгейнлера.
Олесь тільки глибоко зітхнув. Розшуки вченого... Гірські хребти біля Ріо-Падамо... Глухі нетрі верхів'я Ріо-Оскуро... Все було як міраж, що бентежив уяву, але не вкладався в реальні обриси, не викликав у свідомості хлопця реальних, зримих картин. Який він, той голландський блукач? Хлопчикові хотілося бачити людину з вольовим обличчям, в корковому тропічному шоломі, з біноклем на грудях. Ні, скорше з довгою підзорною трубою. І з важким пістолетом при боці, що так солідно обтяжує пояс.
А в них буде зброя? Хто їм допоможе? Скільки часу вони пробудуть у сельві? Чому Бунч такий стривожений? Запитав про це у географа.
— Любий мій, — одразу спохмурнів Ілько. — Тут є чого тривожитися. Коли генерали вчинили заколот, то влаштували в столиці справжнє побоїще. Ти був тоді ще маленький... Авіація заколотників з повітря обстрілювала президентський палац ракетами, в бій вступили танки, важка артилерія. За кілька днів було по-звірячому вбито дві тисячі тих, хто не скорився хунті.
— Кому?
— Військовим заколотникам, значить, — пояснив Самсонов. — У тій зграї зібралися найреакційніші офіцери, майже всі випускники американських військових академій. Отже, Ван-Саунгейнлер має кого остерігатися. Тому, я гадаю, він і затаївся в сельві.
Олесикові все те було як пригоди з дивацької книжки. Не відчував страху, не міг уявити, що воно за такі генерали і чого б це їм воювати проти іноземного мандрівника. Напевне, щось перебільшує Ілля. Та й знову ж, якщо генерали й президент мають щось проти голландця, то чому ж вони дали дозвіл їхній експедиції? Ну, справді, чому вони дали дозвіл?
— Я тобі сказав, Олесику, — трохи дражливим голосом мовив Самсонов, — що наш уряд звернувся до місцевого уряду і попросив дозволу. І місцевий уряд такий дозвіл змушений був нам дати.
— А ти кажеш: уряд проти голландця! — безтурботно вигукнув хлопчик. — У нас є дозвіл, і ми будемо шукати.
— Дозвіл уряду — то ще не все... — якось непевно мовив Самсонов. — То ще півбіди.
— Знову ти щось приховуєш від мене, Ілько.
— Та ні, — спробував відмогтися від хлопчачої настирливості географ, і вмить відчув себе наче винним перед хлоп'ям. Дурять його всі разом, заспокоюють, а може ж статися шось непередбачене, й тоді як ти йому поясниш? Він вирішив відкрити Олесикові всю правду: — Я не все знаю. Але навіть якби сталося найгірше, боятися нема чого... Не про уряд, зрештою, йдеться. Ідеться про тих, хто стоїть за спиною в генералів.
— А хто стоїть у них за спиною?
— Темні людці. Місцева земельна аристократія. — Самсонов зітхнув і вирішив говорити все до кінця. — Це страшний народ, Олесику. Так звані асієндадо, власники ранчо, великих маєтків, дехто з них заволодів акціями нафтових компаній, мідних копалень. І для них як ніжу серце народний рух за свободу, вони ненавидять борців за демократію, ненавидять кубинську революцію, ненавидять Фіделя Кастро, ненавидять Ортегу, і найбільше вони ненавидять свій народ. А щоб тримати його в покорі, вони ладні на все. У них гроші, у них політична влада, вони створюють свої каральні загони, вони тримають в кожному окрузі так звані "ескадрони смерті". А що це за загони, що за ескадрони, ти, може, чув. Такі не спиняються ні перед чим: вирізують цілі поселення збирачів каучуку, спалюють хижі бідняків, викрадають політичних діячів.
— І ви гадаєте, що вони будуть шкодити й нам? — раптово пройнявся серйозністю ситуації хлопець.
— Цілком можливо, Олесику. Перед самим виходом у готелі до нас підійшов якийсь дуже дивний чоловік у сутані. Твій тато вирішив, що то котрийсь з місцевих місіонерів або реакційний католицький прелат, що хоче підкинути нам фальшивку чи вдатися до погрози. Аж воно виявилося, що це чесна, мужня людина. Священик по імені Гонсалес з оточення самого їхнього архієпископа, а тільки затятий ворог генеральського режиму. Він навіть сказав ніби жартома: "Вважайте мене марксистським попом". — І чого ж він хотів від батька? — насторожився Олесь.
— Він попросив батька уникати в дорозі будь-яких сутичок з тамтешньою поліцією, — пояснив Самсонов.™ Поліція тільки шукає приводу для того, щоб затримати просування нашої експедиції до верхів'я Ріо-Падамо.
— Сміливий священик!"— здивувався Олесь.
— Тут є ще й не такі герої, Олесю. Є навіть священики-партизани, є католицькі прелати, які відкрито оголосили війну хунті.