Ця оселя, що вибрала собі місце біля устя впадаючої в затоку ріки Ітібере, виросла у теперішнє місто й головний порт штату Парана — Парнаґву.
Другим важливим потягненням Ґабрієля да Лара було — уміння підібрати собі гідних людей з родової шляхти, опираючись на яку, він скоро упорався з небажаними жителями Котінґи і, або примусив їх утікати, або скоритися своїй владі. Ціла околиця опинилася у твердих і господарних руках ніким не іменованого адміністратора.
Парнаґва — одне з найстарших міст Бразилії, славне найстарішою в державі церквою Матері Божої з Вервичкою ("Носса Сеньйора до Розаріо"). Історія нам не зберегла дати, коли була ця церква збудована, відомо лише, що в 1578-му році вона вже існувала, а в 1661-му потребувала капітального ремонту. Хто і яким способом зважився побудувати церкву в умовинах постійної смертельної загрози від племен каріжо, — ми того не знаємо, бо перші вірогідні дані, які доходять до нас у документах, пов'язані з іменем згаданого вже Ґабрієля де Лара.
Ґабрієль де Лара, народжений і вихований вже в Бразилії, відіграв величезну ролю в історії міста Паранаґви та його околиць. Завдяки його організаційному хистові і працьовитості, Паранаґва в 1648-му році була піднесена до значення віли[2], а Ґабрієля де Лара іменовано її капітан-мором, себто адміністратором. Пізніше Ґабрієль де Лара посів усі головніші урядові пости в підпорядкованій йому місцевості І тримав їх до самої своєї смерти, що наступила в 1682-му році.
Але в ті часи, до яких стосується наше оповідання, Паранаґва ще не була зазначена на картах, хоч на островах і суходолі вже десятиліттями писалася кривава історія завойовництва Нового Світу.
Отже, над водами Паранаґви стояв рум'яно-перламутровий листопадовий вечір 1640-го року...
***
Острів Котінґа, такий мальовничий здалека, зблизька виглядав дуже непривабливо, подобаючи скоріше на великий смітник, що разив око своїм образливим контрастом до непорочної голубизни неба, чітких рельєфів мрійної, чистої зелені й до решти краєвиду, який манив до себе непереможним чаром.
Круті схили острова пообсідали ліплені з глини халупи під очеретяними, або пальмовими стріхами, з маленькими прорізами замість вікон і дверей, і дивилися непривітно й недовірливо, наїжившись сірими покрівлями. Ніжно-білий килим піску, що збігав у хвилі затоки, був загиджений обгризеними костями, риб'ячими головами і хребтами, лушпайками і всяким іншим непотребом, який розкладався від гарячого сонця і видавав незносний сморід.
Назагал острів нагадував якийсь циганський табір. Тут і там палали вогнища, біля яких готувалася невибаглива вечеря, сюди й туди вешталися без діла різні люди: білі, метиси, муляти і мурини. Повдягані в барвисті, або облізлі від сонця й давности ганчір'я, напівголі, чи то майже зовсім голі, озброєні до зубів, або й без усякої зброї, вони то присідали біля вогнищ, запалюючи свої люльки, то збиралися гуртками й обмінювалися здогадами щодо цілі прибуття корабля, який тепер дрімав, стиха похитуючись на водах затоки. Жінок мало, та й то самі індіянки, метиски й муринки, зате дітей — багато. Цвіркотливі й непосидющі, як горобці, вони з криками ганяли довкола вогнищ, чубилися, або шарпали матерів за одежу, допоминаючись їжі. Коротко сказавши, населення острова представляло собою збір різноманітностей і контрастів, який рідко можна де зустрінути. А однак всі ці люди мали спільну рису у виразі облич і в рухах тіла, мали спільне тавро, покладене на них тяжким, повним гірких досвідів, життям: вони всі, включаючи дітей, були насторожені й недовірливі, ніби кожної хвилини обиралися оборонятися, чи нападати.
У повітрі стояв запах диму й моря, свіжої й печеної риби, і притишений гамір розмов, крізь який часом вистрілював особливо голосний викрик.
На штучно виструганій при боці горба терасі стояла господа дона Ґабрієля де Лара. Зовні вона мало відрізнялася від решти жител, не мала ніякої огорожі й складалася з двох великих будівель, зліплених з глиняних вальків. Панський будинок був вищим і мав уздовж стіни, оберненої до моря, вузенький ґанок, затінений далеко навислою стріхою з пальмового листя. П'ять стовпів підпирало сволок, на якому лежала стріха з ґанком, в долині між стовпами розтягалася виплетена з гнучких гіляк решітка, густо поросла диким ясьмином. За цим будинком виднівся сензал — кошара для рабів — низька повітка, що не мала вікон, а, замість дверей, сумно світила двома вузькими входовими дірами.
Зате всередині дім де Лара, як на часи й обставини, виглядав навіть дуже комфортно. У просторій світлиці стіни були завішані дорогими фламандськими тканинами, добре вбита глиняна долівка, як рівно ж і примітивно збиті меблі були заслані звіриними шкурами й килимами. Циновий, срібний і навіть подекуди золотий посуд, розставлений на полицях, відблискував матовими, м'якими вогниками і робив світлицю затишною й привітною. Взагалі на кожному кроці видна була рука доброї господині й старого шляхетського роду.
Правда, зараз у світлиці панував певний непорядок: стіл був заставлений начинням з недоїдженими стравами, збанками і келихами, шкури й килими — порозсовувані й пом'яті, а повітря — тяжке й гаряче. Навіть виплетена з тонкого пруття стеля не в силі була пропустити диму й випарів, що густо нависли над головами гостей.
А гості, спітнілі, розхристані й збуджені, не помічали ні непорядків, ні задухи, й далі вели гарячкову розмову. Був тут, крім господаря, найближчий його приятель Жвон Ґонсалвес Пенеда, був Жвон Масіел Базан, був Франсіско да Сілва Маґальйос, Томаз Фернандес де Олівейра, Крістомо Алвес, Маноел де Веле Порто і Педро де Узеда — все значні люди із шляхетських родин, що взяли на свої плечі ввесь тягар перших кроків колонізації дикого краю.
У куточку світлиці примістився й місцевий капелян — фрей* Жоакінь — людина на перший погляд дуже смирна і непоказна з виду. Схиливши голову, він сидів мовчки, і, дивлячись на нього, можна було подумати, що він дрімає.
На почесному місці побіч господаря сидів шляхетний сеньйор дон Елеодоро Ебано Перейра, який кілька годин тому назад прибув до Паранаґви з "великого світу", себто з Баії, яка в той час відігравала ролю столичного міста Бразілії. Це був чоловік іще нестарий і гарний, з привітним і розумним обличчям, і з тією шляхетністю в мові й рухах, які могло дати лише аристократичне виховання й високе становище в суспільстві. Його яскраво-синій жупан аж ряхтів від золотого шиття, білий мережаний комір ще більше підкреслював смаглявість обличчя, яке зраджувало сильну домішку індіанської крови, а кожне слово і кожний рух мимовільно свідчили про свідомість вищостя над присутніми, за виїмком одного хіба Ґабрієля де Лари, до якого Ебано ставився, як до рівного собі.
Гості ж, не виключаючи й самого господаря дому, давно відірвані від цивілізованого світу, закинуті в дику глушину і поставлені віч-на-віч з усіма труднощами й небезпеками освоєння нової землі, мали зовсім інші прикмети вдачі, поведінки і способи висловлення. Помимо того, що для візити були вбрані у святкову одежу, їхні обличчя й руки виставляли їм свідоцтва людей тяжкої праці. Мережані коміри й зарукавки виглядали недоречно при обпаленій сонцем шкірі лиць і шкарубких, вкритих шрамами й мозолями долонях, а святкові жупани, як видно було по всьому, не дуже то часто виймалися із скринь і з'являлися на дебелих плечах своїх господарів. Мова їхня теж була не еспанською і не португальською, лиш особливим жаргоном, складеним на дві третини з індіянських слів, так що вони з трудом розуміли дона Елеодора і врешті змушували його сходити із своєї добірної португальщини і говорити так, як говорили в Бразилії всі колонізатори, раби і слуги. На щастя, достойний гість володів рівно ж добре, як португальською та еспанською мовами, так і місцевим жаргоном, і врешті розмова поплила чисто по-бразилійському, а від того стала ще більш щирою.
Початок дискусії дала найголовніша новина, що її приніс дон Елеодоро зі столиці: оце уряд видав декрет про підняття в Паранаґві осельного стовпа. Іншими словами сказавши, Паранаґву визнано вже за сталий осідок, який мав бути внесений на мапи і включений в адміністративну й господарську мережу корони.
— Нарешті додумалися! — вигукнув Педро де Узеда. — Давно пора!..
— Егеж! — підтакнув Крістомо Алвес. — Пригадали собі, що десь люди живуть, працюють і потребують якогось відзначення й допомоги.
— Яка там у дідька допомога! — запротестував Жвон Пенеда, стукнувши по столі кубком. — Що ми зискаємо від корони? Думаєте, королівська й папська столиці дбають за наші інтереси? Ніколи! От, накладуть на нас податків, понаписують нам бул та декретів, щоб зв'язати нам руки, а накінець пришлють якогось нездарного адміністратора, який має ласки при дворі, але не має найменшого поняття про місцеві справи. От і все!
Пенеда обвів усіх вічно посоловілими, як у п'яного, очима, з яких однак у той момент сипалися іскри гніву, і, важко відсапуючись, замовк.
І з того почалася суперечка. Педро де Узеда зі своїми сторонниками обстоював погляд, що признання за Паранаґвою прав оселі спричиниться до її скорішого розвитку, а Жвон Ґонсалвес Пенеда, Ґабрієль де Лара й інші доводили, що корона робить лишень труднощі й руками колонізаторів витискає для себе найбільші зиски. За тим посипалися скарги на королівський уряд за те, що в колонії висилають різних протегованих осіб, щоб помогти їм збити капітали на кривавиці колоністів.
— Ви ж подивіться, — розходився все більше Пенеда: — приїде отакий білоручка, покрутиться трохи, набереться добра, щоб мати чим жити до кінця життя у розкоші, й тікає назад. А ми? Ми працюємо нарівні з нашими рабами, нераз під голим небом на землі спимо, нераз тижнями голодуємо серед пралісів...
— Скажи, друже, що ми попросту дичіємо, — вкинув де Лара.
— Авжеж, що дичіємо! — згодився Пенеда. — Ми змішуємося з цією землею і стаємо подібні одні до одного: ми їй даємо цивілізацію, а вона нам — дикунство. Різниці між нами стираються...
— Почекайте, сеньйоре Пенеда, — попробував зупинити сердитого шляхтича Крістомо Алвес, — ось коли наша оселя розростеться, коли приїдуть свіжі сили з Европи...
— До дідька! — люто гукнув Пенеда.