Засвітіться золотом
Гіллячки,
Бо кругом засіли вже
Новачки.
Гори, гори, вогнику,
Ясно все,
Вітер буйний іскорки
Рознесе.
Крис нічка темная
Чорний ліс,
Вітер іскри в серденька
Нам заніс.
Хоч кругом темнесенько,
Нам не страх,
Бо горять нам іскорки
У серцях.
Бо дзвенять, лунають нам
Всі пісні,
У гурті новацькому
При вогні.
Гори, гори, вогнику,
Та палай,
Освіти шляхи ти нам
В Рідний Край!
Гори, гори, вогнику,
Щоб на шлях
Понесли ми іскорки
У серцях!
КНЯГИНЯ ОЛЬГА
Княгиня Ольга на межі
В золототканій шаті.
Схилилися в поклоні їй
Княгиня Ольга на межі: —
Куди веде дорога?
Чи до Перунових жерців,
Чи в храм Іллі до Бога?
Княгиня Ольга хрест взяла,
Поля перехристила.
Зашелестіли щось поля
І квіти похилились.
Пішла у церкву на горі,
У Господа святиню.
Топтала стежку по ріллі —
Туди нам йти і нині.
Серпанок білий розвівав
Немов вітрило, вітер,
А попри стежку, поміж трав,
Цвіли Вкраїни квіти.
ЖНИВА
Там далеко, в Україні
Гріє сонце; небо синє,
Закосичені в квітки
Золотисті колоски.
Йдуть женці в гарячу днину
Зі серпами на долину,
У покосах вже квітки,
Впали повні колоски.
Копи стали на долині,
Мов зірки по небі синім,
Заплітаються в вінки
Із квітками колоски.
Спати йде гаряча днина,
Піснею бринить долина.
Вже колосся у снопах
І дівчата у вінках.
КИЦЯ Й КРІЛИК
(За журналиком "ДЗВІНОЧОК")
Несла киця у торбині
Малюночки жовті й сині.
Киця поспішала скоро,
В торбі дірок було споро.
Киця торби не зашила
І малюнки погубила.
Крілик-Трілик Шалавило
Біг до шевчика по шило.
Позбирав усі малюнки,
Позбирав також рисунки.
Прикрасив він ними хату
І зробив собі загату.
Киця-Миця раз із двору
Глянула на Кріля нору:
— Що ж то, любий пане Крілю?
Такий звичай на Поділлі:
Віддайте нам те, що наше!
— Хто ж то, люба Кицю-Мицю
Йде на базар у столицю,
Йде собі до Коломиї,
А торбини не зашиє?
Трішки тільки посварились,
Та по судах не водились,
Бо таки, сказавши правду,
То обоє провинились...
Марійка Підгірянка
ТАМ, ДАЛЕКО
Там далеко небо сине,
Золотий пшениці гай.
Там далеко Україна,
Там новацтва Рідний Край.
Там ідуть женці з серпами,
Щоб зібрати Божий дар,
Там, прославлене піснями,
Світить сонце із-за хмар.
Там рядами, аж по обрій,
Копи стали та стоги,
Там беруть пшеницю добру
Українську — вороги...
На вигнанні ми ще й досі,
Українські новаки.
Не серпи в нас і не коси,
Тільки пера і книжки.
Ми підемо в Рідну Школу
Вчитись пильно, як один,
Про Вкраїни давню волю,
Як піднять її з руїн.
Золотий науки колос
Позбираємо ми враз,
Щоб почув весь світ наш голос,
Щоб настав нам волі час.
Стануть копи аж по обрій,
Як не стане ворогів,
Щоб зростав наш нарід добрий,
Щоб щасливий багатів.
У ШКОЛУ
Дзвонить дзвіночок:
— Дзелень, дзелень!
Сміється сонце,
Збудився день.
Кличе дзвіночок:
— Бім-бам! Бім-бам!
В школу збиратись
Час школярам!
Вчить пташка-мати
Своїх пташат
Вгору здійматись,
В хмари злітать.
Вчить Рідна Школа
Нас, школярів,
Щоб рідну мову
Кожен умів.
Славне минуле
Щоб кожен знав,
Про Україну
Щоб пам'ятав.
В школу ідемо
В радісний час.
Сонце сміється,
Вітає нас.
Щастя в науці
Бажає нам
Добрий дзвіночок: —
Бім-бам, бім-бам!
ЗАЯЧА ШКОЛА
Зароїлася доріженька раненько,
Біжать Зайчики у школу всі швиденько.
Зароїлася доріженька та й густо,
Будуть вчитись пізнавати там капусту.
Йдуть учитись, як смакує морковиця,
Як від вовка й лиса злого хорониться.
Як межею від собаки утікати,
Як всіх предків з роду Зайців шанувати,
Як колись служити Заячій громаді...
Тож у школу скачуть Зайки — дуже раді!
ДВІ КНИЖКИ
Зійшлися дві книжки:
Галі та Оришки,
Одна чиста, мов на свято,
Друга вся пом'ята.
Бо знає Оришка,
Що добрий друг книжка:
Пильно лиш її читати,
Розкаже багато.
Бо тільки Оришка
Дочитає книжку,
Має здавна добру звичку:
Кладе на поличку.
Візьме книжку Галя,
(Довго отягалась!) —
Зараз пальці всі немиті
На книжці відбиті.
Кине книжку Галя,
(За котом погналась)
Впаде книжка десь під ноги,
Позбиває роги.
Так росте Орися:
Щодня щось навчиться.
А що буде Галя знати?
Можете вгадати?
Мандрувала книжечка по лісі.
Жовте листя падало до ніг.
Вийшла білка, сіла на горісі:
— Заходи до мене! — Дам горіх!
— Дякую! — сказала чемно книжка, —
Певне добрий твій горіх на смак,
Та спішу, аж заболіли ніжки,
До дітей я поспішаю так.
Мандрувала книжечка по полі,
Хом'ячки їй заступили путь:
— Ти куди спішиш? Та лиш поволі!
Пиріжки у нас у ямці ждуть!
— Дякую! — сказала чемно книжка,
— Пиріжки смачні пізніше з'їм!
А тепер спішу, аж гнуться ніжки,
Дітям радість принести усім!
Мандрувала книжка вулицями.
Вулиці зеленим світлом: блим!
— Походи та прогуляйся з нами!
Ти куди спішиш, та ще за чим?
Але книжка поспішала далі,
Де з віконця, з-поза занавіс,
Вже давненько діти виглядали,
Щоб їм книжку хтось нову приніс.
При столі засіли в крузі діти,
Книжечку читали цілий день.
За вікном осінній віяв вітер,
Бився дощ об шибку: брень! — та брень!
ВЕДМЕДИК і ЛЯЛЯ
Ми читаємо завзято,
А читання нам — це свято!
Гарна книжка для ведмедя,
То солодша і від меду.
Краща книжечка для лялі,
Як стрічки та ще й коралі.
Вже пів книжки прочитали,
Ми разом: ведмідь і ляля.
Прочитаєм за годину
Ще і другу половину,
І спитаєм в Галі нишком:
— Можна взяти другу книжку!?
* * *
В шелесті калини,
В шумі хвиль Дніпрових,
В душах незрадливих
Виплекана мово.
Горда і ласкава,
Зраджена й забута,
Ти чужою стала
Кобзаревим внукам.
Якже їх назвати?
Підкажи те слово!
Ти ж така багата,
Рідна наша мово!
Та невже забудуть
Люди спів сопілки
І навік замовкнуть
Думи і щедрівки?
Чом не б'ється в грудях
Більше честь синівська?
Що з тобою буде,
Мово українська?
Софійка Когут
МОВА
Не говори: в нас мова солов'їна
Бо мова вище, ніж пташиний спів.
В її скарбниці — доля України,
Глибинна таємниця правіків.
Вона нуртує джерелом криничним,
Із попелища феніксом встає.
Для нації вона гарант на вічність,
Тому її так люто ворог б'є.
Все заберуть, а залишилось слово.
Знов до життя повернемося ми.
Лише тому, що не пропала мова,
То й ми ще наче люди між людьми.
Без мови — не створити нам держави,
Доріг тернистих — не перебрести!
Хай вороги жорстокі і лукаві —
Стіною стань і мову захисти!
Річ не про те, що мова солов'їна,
Бо мова — глибше, ніж пташиний спів.
В її скарбниці — доля України,
Космічна нерозгаданість віків.
Микола Лотоцький
***
Осінь я люблю — це час щасливий!
Та люблю найбільше з пір усіх:
У садах дозріють груші, сливи,
Яблуко червоне і горіх.
Скільки лиш захочу їх — дістану!
Усміхаються, моргають всі вони,
Як у місті при станку пристану...
Чи не кращий час цей від весни?
А найбільше я люблю ще осінь,
Як листки з дерев летять дрібні,
Що книжок ще більше, як і досі
Прочитаю в ці осінні дні,
Бо найкраще книжечку читати,
Коли дощ у шибку: брень, та брень!
Принесе з крамниці книжку мати,
То читав би (читала б) хоч і цілий день.
Прочитаю, знатиму багато,
Вчитель похвалить мене при всіх!
Це солодше, ніж разом узяти
Яблуко і грушку і горіх!
ІВАСИК i КНИЖКА
Раз дістав Івасик книжку.
Заглядає збоку, нишком...
— Я вже маю книжку в школі,
Чи одної не доволі?!
Тут ось "А" — тут "Б", це знаю.
Нум. Пічну читати скраю!
Ось на образку палати...
А які? Цікаво знати!
Прочитав усеньке слово,
Друге вже почав наново...
А пройшло щось пів годинки,
Прочитав аж три сторінки!
Ще й не проминула днинка,
Дочитав до обкладинки.
Тата йде тепер просити
Книжку ще о д н у купити!
ДИВНА МАНДРІВКА
Цікаву мандрівку
Відбув я ось нині:
В човні з ескімосом,
З верблюдом в пустині.
Літав поміж зорі,
Бував на дні моря,
В печерах, де скарби,
Де звірі говорять.
Водив характерник
Мене на могили,
Де лицарі славні
По битві спочили.
В гранітному замку
Вбив лютого змія;
Прекрасна царівна
На волі радіє!
На острові дивнім
Малі дробенята
Мене попросили
В них князем остатись.
А далі?...— Ти дармо
"Що далі" — питаєш!
Це книжку читав я!
Читай, то узнаєш!
ЄВШАН-ЗІЛЛЯ
У таборі посеред трав,
Новацтву в час дозвілля
Раз братчик казку розказав:
— Євшан, чарівне зілля
Росте в степу, не знати, де.
Та хто його добуде,
Далекий Рідний Край знайде
І виб'ється у люди.
Почалась школа. Наш Михась,
Що тільки вчитись стане,
То думає він раз-у-раз:
— О, зілля те євшану
Знайду, хоч під землею я!
Лишив відкриту книжку,
У світ пішов одного дня
Шукать євшану нишком.
Питав в сови, у пугача,
У вовка і в лисиці,
В куни, у дятла-стукача...
Аж каже ведмедиця:
— Лиш труду ти не пожалій!
Іди полями, гаєм,
Аж де в хатині чародій
Великий проживає!
Знайшов Михась чарівника,
Його послухав слова:
— Є; зілля, квітка є така!
— Шукаєш? То й чудово!
Тільки не йди на край землі
В невидані палати;
Вона у тебе на столі
Буде спокійно ждати.
Це українська книжка, знай!
Вона для тебе стане
У чужині за Рідний Край,
За зілля те євшану.
Михасик у хату повернувсь
І жваво, без принуки,
Книжки, що на столі забув,
Схопив в обидві руки.
Сторінки зникли перед ним,
Картини лиш побачив:
Із рідних ватер сизий дим
І плем'я все козаче.
Мов розцвіла своя земля:
Дніпро, чайки, гетьмани...
Така вже сила там була,
В книжках — мов чар євшану.
І розглядає день-у-день
Михасик ці картини:
Євшану запах, звук пісень
Своєї України.
ОСІННЮ
Як проходить Пресвітла Пречиста,
Шелестить позолочене листя.
І пряде, і пряде без упину
Срібний шовк, дорогу павутину.
Усміхається сонце осіннє,
Мерехтить поміж листям проміння,
І летить над стернею, над полем,
Павутиння ласкаве поволі.
Як проходить Пресвітла Пречиста,
Горобина їй сипле намиста...
Україною йде в кожну осінь
З веретеном Предобра і досі.
ДІТИ — ДІТЯМ
Щораз холодніше надворі,
Щораз затишніше в кімнаті,
В тумани ховаються зорі,
Зібрались пташки відлітати.
Щодень холодніше на світі,
Та цим я ніяк не журюся,
Не змерзну, хоч би і не в літі;
Про це вже подбає матуся!
Та дуже десь журяться діти,
Що в них батьки вбогі чи хворі,
Як віє безжалісний вітер,
Щораз холодніше надворі.
Таких є у світі багато,
Це ж наші брати-українці!
В газетах читав про них Тато,
Розказував братчик в домівці.
Тож гроші збираю завзято,
(Не ходжу вже навіть до кіна),
Щоби подарунки післати
За море, в далеку країну.
Небавом вже їх висилаю,
Гей, стануть же ними радіти!
І взнають: у кожному краї
Всі Неньки одної ми діти!
Тоді хай мете сніговій:
Назустріч їй вийдемо сміло!
Бо їх мій дарунок зігріє,
Мене ж моє: добреє діло!
МІЙ ВІРШ
Розкажу я щось цікаве
Вам, громадо:
Я сьогодні зустрічала
Листопада.
Я пристанула, вдивлялась
На хвилинку:
Мав він кріса, мав і шапку —
Мазепинку.
Усміхнувся він, бо знав,
Що я Ганнуся,
Що про нього в Рідній Школі
Пильно вчуся.
І усмішка впала в серце
Золотиста...
Чи то може лиш летіло
Жовте листя?..
ОСІНЬ ЙДЕ
Осінь йде у тумани сповита,
Журавлі понад полем летять,
І всміхається спомином літа
У пожовклих листках листопад.
На поляні багаття вже зранку,
І новацтво у крузі сидить.
Вийшли всі на свою прогулянку,
Слухать дивних казок — аж сюди...
Де тріщить так таємно багаття,
Мов говорить про наших Стрільців,
Що боролись за волю завзято,
Підняли рідний стяг понад Львів.
Тихо стелиться бабине літо,
Новаки ще тихіше сидять...
Вітер казку розказує дітям,
Тим, що створять новий Листопад.
ЗОЛОТІ ЛИСТКИ
У густій завії
Тихо золотії
Шелестять листки.
В ніжному промінні
Мерехтять осінні
Давнії казки.
В таємничу осінь
Ще снується й досі
Казка по полях,
Як до нас в віконце
Засвітило сонце,
Наш замаяв стяг.
І лунає слава: —
В нас була Держава!
Гомонить в піснях,
Як Сірільці-соколи
Довгожданій волі
Простелили шлях.
За морями нині,
А не в Україні,
Новаки малі,
Слухаємо радо,
Казку Листопада,
Рідної Землі.
І прийде хвилина —
Всі тоді полинем
До своїх ланів,
Щоб воскресла слава,
Рідная Держава,
Усміхнувся Львів.
КРІС
Як в заранні Листопада
Гнались бурі понад Львів,
Кріса взяв Василько радо
І без діла не сидів.
З ним пішов крізь стріли, крики,
І боровся скільки міг,
Хоч той кріс важкий, великий,
Аж збивав Василька з ніг.
Сам стріляв у битві грізній,
Боронився, скільки сил,
Хоч той кріс важкий, залізний,
А такий малий Василь.
Коли ж ніч прийшла осіння,
Вітер жовте листя ніс,
Впав Василько на каміння,
Біля нього вірний кріс.
Насувалася навала:
Сотні ворогів лихих!
На камінні щось лежало.
Глянув вітер...