Мої вуха витримають. А Оленку нащо – дівчинка ж?" – проказує вона бубонистим Мартиновим голосом, раптом повертається й дивиться на Леся.
Лесь вловлює в дівчачому погляді, докір, навіть виклик за те, що змовчав перед Дерманкою, і він каже:
– Вчора пана директора не було, й він нині нас викликав.
Мартин перестав морщитися.
– Ну й що? – запитує і сходить з порогу.
– Кричав аж ревів, – відказує Оленка.
– Віктор, Серж і Жорка йому, на тебе найбільше доносили, – відказує Лесь і додає: – От кому б не завадило дати бубни!
Мартин повертається до порога, мовби йому зовсім не цікаво, хто на нього доносив.
Оленка відчуває: Мартин не вірить Лесевим словам. Їй образливо. Хіба вони не товариші? Разом вступили до першого класу. Разом вчилися в панській школі. Коли звільнили від панів, разом вступали в піонери. Тепер – разом. Мабуть, Лесеві не треба було починати з того, що Мартин злякався пана директора й не прийшов до школи.
– Я знаю, – каже вона Мартинові,– ти зовсім не тому не був нині в школі, що когось боїшся, не тому…
Мартин кліпає повіками, а його вицвілі брови зводяться. Лобасте чоло затінюється. На скронях пульсують сині живчики.
– Я ж сам… – зривається з його губ. Губи стискуються – з нього не видобудеш більше й слова.
Давно не підстригався: патли напустилися на вуха. Сорочка завелика, піджак теж – батькові.
Лесь і Оленка знають, що він сам. Переступають з ноги на ногу. Кому тепер з медом? Але, хоч би як там не було: в Леся – мати, в Оленки – і мати і батько.
Лесь опускає голову. Оленка поколупує своїм дерев'янком стежку й напрошується:
– Може, тобі допомогти в чомусь, Мартине? – паленіє, бо і сама не знає, як йому допомогти, чим, але напрошується ще дужче: – Ми б могли, правда ж, Лесю? – і дивиться на пазуху його заходженої сорочки.
– Чому б і ні? – згоджується той, розпрямляючись і вирівнюючись.
Мартин сміється й каже:
– Хлопці й дівчата, я сміюсь, бо якої мені допомоги? А по картоплю – гайда, хоч би і завтра.
Мартин проводжає їх, не сходячи з порога. Вони відходять, і він смутніє. Руки опустилися. Босі ноги мовби примерзли до вичовганого каменя.
Він сам: батько на фронті. Другий рік від нього нема ніякої вістки. Чи живий? А мати? По його ліву руку – стоїть хата з вибитими вікнами, без дверей. Жила велика родина. Переховували пораненого партизана. За те усіх: бабуню й діда, їхню дочку Марію з двома старшими дітьми і з малою Дінкою – за колючий дріт коло станції. Ешелон подадуть і – в концтабір. Чекали. А Мартинова мати Нюра працювала прибиральницею на вокзалі. Тітка Марія й передала їй Дінку через дріт. Його мати зважилася, взяла й привела дівчинку додому, а поліція слідом. Мати випхнула Мартина і Дінку у вікно. Він із Дінкою встигли сховатись. Йому що, аби з хати, на город, у гай, а там – і сам чорт не знайде, не то що поліцаї. Він сховав Дінку в лисячу нору. Вернувся – матір заарештували. Її протримали місяць під собором. Він і передачі туди носив. А потім узяли й вивезли. Хто каже, що на роботи, а хто – в концтабір. У кого допитаєшся? Чи мати повернеться? От він і сам. Ні, не сам: давно переховує Дінку, але й найближчі нехай думають, що він сам. Коли матір погнали під собор, він кинувся до своєї тітки Люби, материної сестри, а та, як побачила його, відразу ж і затрусилася: так злякалася. Мабуть, подумала, що прийшов до неї жити, бо як же йому без батька й матері? Та він уже заспокоїв тітку Любу. "Напевно вам, тітонько, ніяково, що я прийшов?" – запитав. "А як ти здогадався, Мартине? Я завжди була певна, що ти і розумний, і вихований, і чемний. Навіть коли батьки тебе не раз сварили за всячину: хіба неправда? – я і тоді стояла за тебе горою!.. А німаки, поліцаї нікого не милують, хто вступається за тих, що в гетто, чи хто з ними зв'язується. Сам, голубе, знаєш", – розбалакалася тітка. "Не бійтеся, тітонько, як я до вас ішов, мене ніхто не бачив, і, будьте певні, я ніколи більше до вас не навідаюся, хіба що ви самі мене навістите", – пообіцяв і запевнив він. Це її зворушило, вона просила його до столу, щоб хоч попоїв: якраз борщ укипів і є чим забілити, та він відмовився: "Нехай вам, тітонько, більше буде: я не об'їдайло". Спроваджуючи його, не стрималася й запитала: "Чи правда, що ти з Маріїною дитиною ховаєшся?" – "Така правда, як вош співає, а Гітлер почув і наструнює своїх маршалів, щоб вони слухали", – випалив, з тим і пішов, а вона й відсахнулася. А в нього ж жевріла надія оповісти про Дінку, може б, тітка її взяла, може б, перепровадила на далекі глухі села.
Йому треба берегтися. І ховатися йому треба.
Він стояв на порозі, видивляючись і прислухаючись: через неї, через Дінку не пішов до школи, хоч саме через неї йому і треба ходити, щоб не було найменшої підозри. Дінці, бач, сумно. Завів уранці козу з цапком до хати – нехай пограється, а сам до гаю, нарвати козі й цапку трави. Вертається: коза на подвір'ї, мекає, а Дінка цапка не пускає, товчуться у сінях. Він обімлів, – вони ж під самим носом у начальників гестапо, поліції. Якби ту Дінку хто уздрів одним оком – капут і їй, і йому. Вигнав цапка надвір, тупнув на Дінку, колодку на двері, а сам то навколо хати, то в провулок, то на город: не міг знайти місця. Перетрусився, перетремтів і взявся за роботу. Мати город посадила. А з чого вони з Дінкою живуть, як не з того городу: картопля, буряк, капуста, морква – своє. За картоплю чи за іншу городину інколи на базарі він виміняє хліб, так що інколи в них і хліб водиться до козячого молока.
Відійшли Оленка з Лесем, а Мартин не вертається до хати. Там знову коза з цапком. Як не сердився на Дінку, але мусив завести козу з цапком їй для розваги, бо ж вона світу-сонця-не бачить.
Пересвідчився, що нікого нема близько, взявся за клямку.
– Награлася і як собі хочеш, – сказав Дінці.– Козу я забираю, нехай трохи попасуться з цапком, сам буду на городі, бо треба в'язати цибулю, а ти до вікна щоб і не підходила. Почуєш, що хтось іде, ховайся під запічок і затуляйся затулою.
Замурзане, чорнявеньке – кіски баранчиком – дівча мовчки лупало чорними очицями.
Мартин припнув козу на Дінчиному зарослому подвір'ї; коза її годує – це по-перше, отже, тут гріха нема; а по-друге, щоб їй не було видно з вікна, де та коза з цапком?
Цибуля підсохла. В'яже її у вінки, сидячи на городі, й не спускає погляду з хати. На дверях колодка. Як та колодка на дверях, так Дінка в його грудях. Про що б не думав, а "зачиняє" і "відчиняє" себе Дінкою.
Дінчин город у бур'яні, на сусідському, праворуч, було жито й тепер стерня, лише десь віддалік повзає якась бабуся. Він знає: вона підсліпувата й недобачає. Цибуля шелестить. А його думки шумлять. Над ним повно неба, перед ним повно простору, а його думкам тісно.
Мартин згадує батька, згадує матір – перед ним зеленіє, подекуди багряніючи на узліссі, гай, удвобіч розкинулася бідна Перначівка, за нею лежать Крижі, кричать поїзди, женучи на схід і захід, над ним висне синє вересневе небо; а його голова гуде, як великий дзвін, і на те, чому він мучиться, що болить лютим болем, що палить душу й що не може погаснути, ніхто не дає відповіді.
Його пориває: покинути цибулю, Дінку, козу з цапком, схопитися, бігти. Куди?
Він задивляється на гай. Добре бути деревом. Корінь шукає в землі поживу. Листя п'є сонце. А зима – стоїш собі в снігу. Дивиться довго, аж сірі очі стають, як олов'яні.
Але навіть ходити в той гай тепер небезпечно: комендант гестапо щоранку вигулює там коня.
Хлопець згадав, як комендант гестапо щоранку пришпорює сірого, в яблуках жеребця, і його думки мовби наткнулися на перешкоду, якої ні обійти, ні переплигнути. Саме ім'я пупгестапівця – Зігфрід Штернфельс усіх лякає. І Мартин думає: якби того пупгестапівця тут не було, то батько й мати були б дома, то ніхто б не забирав Дінчиних матері, братів і сестер, бабуні й дідуня і йому б не треба було з нею ховатися. І той гай, як був, так і був би міським парком.
Косує на хату – на дверях колодка. Тихо. Та Дінка, як всі. Чому ж її хочуть убити?
Люди яких знав і яких не знав, всі начеб однакові. Рогатих він не бачив. З'явився пупгестапівець – одним нашито бубни на плечі й на груди, поганяй до ями. Іншим начеплені бляхи, гвинтівки в руки – поліцаї, це ліпший сорт. А собі – рунічні знаки на коміри, погони, блискавки на рукаві. Він – найвищого сорту. А решта просто в лахмітті, нехай бояться й здихають.
"І поки той пупгестапівець буде верховодити, як йому заманеться?" – думає хлопець.
З гаю виходять Серж, Жорка. Помічають Мартина і прозивають його:
– Козопас! Козопас!
Підсліпувата бабуся не бачить їх зі свого городу й хреститься, бо вона теж з козою на межі.
Мартин не озивається до прозивачів. Завдає собі на плечі вінки цибулі і йде з їхніх очей.
– Козолуп взявся за пуп!..
Він насуплюється, якби не Дінка, не один з них взявся б за пупа. Він би їм показав. Зуби поцокують з ненависті. Заходить у повітку, хапається руками за голову й плаче. Сльози течуть у долоні й обпікають пальці.
Мартин сидить, не хоче виходити з повітки.
Босу ногу клює курка. В нього є і трійко курей. Все, що мама залишила, він допильнує. Троє курей несуть по троє яєць. Двоє для них із Дінкою, а третє він відкладає.
Хлопець проганяє курку й вигулькує з повітки. Прозивачів не чути, коза з цапком пасуться. Хата зачинена. Ступаючи подвір'ям, він думає: "А що б ви сказали, коли б знали, що в мене є Дінка? Що?" З ніг і до голови, з голови і до п'ят його охоплює щось ще незвідане, непереборне – втіха, радість? Це почуття таке сильне, що він, здається, зараз візьме Дінку на руки, понесе, буде носити її по всіх Крижах, щоб усі знали, щоб усі бачили. Він впивається своєю радістю. Вийшов у провулок, стоїть, і його очі, як вогні.
Вкоськує себе, щоб заспокоїтися. Ні, нікуди він Дінку не понесе, нікому її не покаже. Хіба даром ховав її в лисячій норі? Серце перестає стукати. Замість зловтішної радості в груди вливається тепле, ніжне: так буває, коли Дінка притуляється до нього вві сні і коли він спить, готовий у будь-яку мить, зачувши небезпеку, виплигнути разом з дівчинкою в прохилене вікно. За те тепле й ніжне, що він відчуває, коли Дінки й нема поруч, Мартин нічого не боїться, і йому ніхто не страшний.
Йому ще багато в цей день довелося дечого зробити: виніс на горище цибулю, нарубав трохи дров, бо ж зима не за горами, а тоді не нарубаєшся, і він, де що не впірве, носить і рубає.