Чудасій

Тільки на здоров'я шкодить, знаєте? Горілка також... Я не курю і нічого не п'ю. Хіба от тільки чай. Чай я дуже люблю...

За чаєм, якого Олекса справді з видимою насолодою випив аж кілька. склянок, ми говорили про найрізноманіт­ніші речі. Властиво, говорив мій гість, а я лише відповідав на питання, або слухав.

— Ви чули, — спитав Олекса, — що на. мене всі ка­жуть "чудак"?

— Чудасій, — поправив я.

— Як? Чудасій? А-а-а, ну, це все одно... А чудак, ка­жуть, — це вже півдурака. Правда?

— Не завжди.

— Гм... А, як ви думаєте, чудасій — це щось більше, чи менше від півдурака?

— Думаю, що це зовсім щось інше.

— Так?.. А хто є дурнішим: наприклад, чверть дурака, чи три чверті дурака?

— Філософське питання! — засміявся я. — Думаю, що обоє вартують однаково. А чому вас це цікавить?

— Бо я, знаєте, думаю, що всі ті, хто мене вважає півдураком, чи там чудасієм, — дурніші від мене. Вірите?

— Вірю.

— Чому вірите? — здивувався Олекса.

— Бо вважаю вас людиною розумною і цікавою.

— Справді?! — зрадів, гість чисто по-дитячому.

— Справді. Кажу вам це по щирості.

— Але ж ви мене зовсім не знаєте!

— Зате я вас бачу і слухаю.

— Ц-ц-ц!.. — засміявся Олекса. — Думаєте, що як бачите і слухаєте, то вже й знаєте?

— Я ж не казав, що вже знаю вас, — пояснив я Олек­сі. — Я тільки хотів сказати, що всі ваші слова мені вида­ються розумними й цікавими.

— Але й чудними одночасно, правда?

— Я б назвав їх тільки своєрідними.

— Як? Своєрідними? А-а, ну, це все одно... І, слухайте, що я хотів сказати?.. Як ви думаєте, нашу "мудру, про­летарську владу" можна обдурити, чи ні?

— Не розумію вас...

— Чому ж не розумієте? Ну, от, просто: влада видає якісь закони, скеровані проти людей. Чи можна, так зро­бити, щоб при допомозі тих самих законів владу обдури­ти?

— Не знаю.

— Ц-ц-ц! А я знаю точно й кажу вам, що можна!

— Як це?

— Та, просто! Ви думаєте, наприклад, що я кілька років дрова з необхідносте рубав? Єрунда! Мені потрібно було виробили власний "пролетарський стаж", щоб інже­нером. зробитися. Бо так, знаєте, як я був сином службов­ця, формально — татів утриманець, то це вважалося чимсь гіршим, як наложниця. Одним словом, третя категорія. А в Індустріальний Інститут, як самі знаєте, по тре­тій категорії не було чого навіть пхатися. Ну, от я і при­думав, ходити на поденні роботи. Так і мамашу свою тро­хи підкупив, і грошей наскладав, і документи на першу категорію виробив. Прийшов до інституту, як пролетарій, від родини не залежний, самостійний батрак. Ц-ц-ц!..

— Ну, грошей ви, мабуть, багато не наскладали...

— Думаєте?! — оживився Олекса. — Гадаєте, що я своїй прекрасній мамаші всі віддавав? Фігу з маком! Я кожного дня собі по двадцять копійок у черевик ховав... От, прийду додому, а мамаша до мене: "Ти, пролетарій! Ану, показуй, що заробив?" — і зараз по кишенях. Я все боявся, щоб не сказала роззутися. Але вона не догадува­лася, вважала мене також дураком, чи там, півдураком... І так, знаєте, за місяць — яких п'ять рублів, за рік — шіст­десят, за п'ять років — триста. Ц-ц-ц!.. От вам і півдурака!

— І справді наскладали аж триста рублів по двадцять копійок?! — здивувався я. — Нічого не витрачали з них?

— Ні копійки! Та я не триста наскладав, а більше. Убрання купив, білизну купив, плащ, бо ж тепер — дик­татура пролетаріату. Ц-ц-ц!.. А в інституті мені стипендію дали, як належиться першій категорії. Ц-ц-ц!..

— Спритний з вас чоловік!

— Хм!.. Це ще нічого... А взагалі, знаєте, чудаком доб­ре бути в теперішніх часах. Бо ж кожний розумний уже й підозрілий. А так — чудасій і чудасій. Я ось інколи таке слово скажу, що нормального чоловіка за нього б давно заслали, де Макар телят пасе, а мені нічого. Дурному ж не дивуються. Інколи справді шкода, що я не цілковитий кретин...

У тих останніх словах несподівано прорвався такий жаль і така гіркота, що мене здавило за серце. Та й мій гість, втративши відразу всю веселість, втопив погляд у протилежну стіну, і мені видалося, що в його очах бли­щать сльози.

— Що ви, Олексо!.. — постарався я заговорити яко­мога бадьоріше. — Для чого такі трагічні слова?

— Ах, тільки не жалійте мене, будь ласка! — несподі­вано вибухнув Олекса й схопився з місця. — Не потребую вашого співчуття, знаєте?! Говорите одне, а думаєте дру­ге!.. І нехай я буду навіть останнім ідіотом, але я не помі­няюся з вами місцями. Бо я, "чудасій", усе ж таки маю трохи свободи, а ви, мудрі, — ні!..

І, не давши мені промовити ні слова, Олекса вхопив свого капелюха й вибіг з кімнати.

Я постояв, цілком розгублений і здивований, а тоді пішов замикати двері. Вже вертався назад, як хтось по­стукав.

— Хто там? — спитав я, підійшовши до дверей.

— Я, — відповів Олексин голос. — Слухайте, ви лю­бите мед?

Я розсміявся від такої несподіванки й відчинив.

— Дуже люблю! — сказав.

— То я вам завтра принесу.

— Дякую.

— Ет, також! — фиркнув Олекса, не прощаючись від­ступив від порога й пірнув у каламутну мряку.

***

Так почалася моє тісніше знайомство з Альошею-чудасієм. Він відразу сподобався мені й зацікавив собою страшенно, але все ж ще довго-довго я не міг би назвати його своїм другом у повному розумінні того слова. Олек­са був якоюсь такою особливою натурою, яку пізнається до певної межі з першого дня знайомства, але поза цією межею в нього починалися несподіванки і таємниці, яких ніколи не можна було ні передбачити, ні розгадати. Він був ходячим збірником сумнівів і найрізноманітніших проблем, мав постійно забиту голову, перетравлюючи в ній одночасно по кілька не маючих між собою нічого спільного думок, а тому в розмові перестрибував з однієї теми на другу, збиваючи співрозмовника з толку цілком несподіваними зворотами. Сам він фактично ніколи не цікавився глибше тим, що думають інші, і навіть ті запи­тання, на. які наполегливо вимагав відповіді, по суті були скеровані до себе самого. Говорити з Олексою — означа­ло відповідати на його питання, бо він постійно тримав ініціятиву у своїх руках і ніколи не думав над тим, чи співрозмовникові вибрана ним тема подобається, чи ні. І тому з ним не могло бути глибшого обміну поглядами, що становить собою фундамент серйозної дружби між інтелігентними людьми. Зрештою, Олекса не мав ні при­ятелів, ні близьких знайомих, і по тій причині ввесь тягар надокучливих для нього, тяжких і навіть нерозрішимих питань переніс на мою особу.

Однак, знайшовши в мені повірника своїх сумнівів, поглядів і навіть таємниць, сам Олекса на повірника не надавався зовсім, і, коли б йото спитати, що він знає про мене, то він напевне при найбільшому бажанні не міг би сказати нічого істотного, окрім хіба того, що я йому по­добаюсь і що належу до порядних людей.

Та це все не заважало Олексі бути, як справедливо колись сказала моя покійна тітка, людиною золотого сер­ця, що вабила до себе й дивувала, смішила й зворушува­ла, а в конечному висліді приковувала міцними, нерозрив­ними путами. Та це я зрозумів лише пізніше. Поки ж що, на самих початках нашого знайомства, Олекса і мені і моїм товаришам, яких він дотепно прозвав "симбіозами"[2], зробив масу неоцінимих прислуг. Два місяці він сидів до пізньої ночі, проробляючи з нами цілий курс ор­ганічної хемії, в якій, до речі, Олекса був надзвичайно сильний; він у скрутну хвилину завжди міг позичити гро­шей; він знав підпільних торгівців, у яких можна було ку­пити матеріал на убрання, черевики чи кальоші; він міг просидіти кілька ночей біля ліжка хворого, міг допомогти підшукати мешкання і на власних плечах переносити всі речі; він, нарешті, міг побілити кімнату, направити вікна, двері, або електричну інсталяцію — і все це робив з жар­тами й охотою, ніби тільки того й чекав, щоб показати свій сприт і вміння.

Мав Олекса ще одну добру рису вдачі: він ніколи не ображався надовго, хоч сердився часто. Також був об­дарований подиву гідним інстинктом, з яким майже без­помилково з першого погляду оцінював людей і вгадував чужі думки. Тому з ним, завжди треба було бути щирим, бо, відчувши найменшу фальш чи лицемірство, Олекса відразу вибухав гнівом і тоді не рахувався зі словами.

Ніяких приписів доброго тону для Олекси не існува­ло. Він не раз міг підняти мене з ліжка опівночі, або, коли це бувало влітку, о п'ятій годині ранку, виключно для то­го, щоб почути відповідь па якесь надокучливе для себе питання. Інколи він того питання так і не задавав, лише обмежувався до слів:

—А-а, ви спите? Ну, то я прийду іншим разом.

Коли ж приходив пізніше, то нічого не згадував про свою попередню візиту і тільки на. питання, чого він при­ходив, відповідав щось у роді:

— А-а, то я хотів вас спитати, в якому році народився Чемберлен?

Або:

— Та. я собі чомусь пригадав, що люди часто верта­ються з півдороги. Отак, знаєте, іде, іде, а потім візьме й повернеться. Чому?

— Ага, то це, видно, ви й збудили мене виключно то­му, що не хотіли вертатись з півдороги?

— Та ні, не з півдороги. Це я ще дома подумав. Потім встав і пішов.

Часами Олекса десь пропадав цілими тижнями, а по­тім. з'являвся знову й відвідував мене щодня, або й двічі, чи тричі на день.

Якось то навесні, саме в часи останніх іспитів, я по кількох недоспаних ночах ліг раніше й заснув твердо, як камінь. Приснилося мені щось дуже невиразне, надокуч­ливе й уперте. Десь глибоко у підсвідомості я розумів, що мушу неодмінно щось зробити, але що саме — не знав. Мною шарпало й підкидало, поки я нарешті не розплю­щив у темінь очей і не сів на ліжку: віконниця аж дудоніла й тряслася від упертого стукоту, і я зрозумів, що мені тре­ба встати й відчинити. Вже догадувався, що стукає Олек­са; і справді не помилився: коли я, очманілий ще від сну, відкрив навстіж вікно — побачив у ясному місячному сяй­ві свого чудасія.

— Ви вже спите? — спитав він, як звичайно, не віта­ючись. — Ну, то я прийду завтра.

— Бодай вас, Олексо, дідько взяв! — вилаявся я з досадою. — Я щойно заснув — а ви прийшли й розбуди­ли!

— А-а!.. Ну, нічого... Спіть далі. Я вже йду.

— Та ні, — кажу. — Вже коли збудили, то заходьте! Однаково я тепер скоро не засну.

Олекса ввійшов у кімнату, сів на стілець, затиснув енергійно долоні між колінами й засміявся..