Шукали якихось газет і книжок.
— Бідний чоловік цей Арборак, — сказала мати, зітхаючи. — Здоров'я забрали в нього пілсудчики ще під Львовом, а тепер у тюрмі його вже напевне доконають. Жаль тільки тих малих діток та їх бідної мами.
— Розповідав ще Тимко, що джурівські жандарми сильно її побили, — додав Іванко.
Мати більше не розпитувала, сіла край столу, підперла голову рукою і глибоко задумалася. А Іванко прибрав усе зі столу, добув з торбини книжечку і почав читати першу казку.
— Ти звідки її дістав? — вгледіла мати.
— Позичив у нашого директора.
— Коли позичив?
— Сьогодні, після уроків. Тоді проїжджав шкільний інспектор і хотів зайти до директора, а Олекса сказав на хвіртці, що їх вдома нема, і він поїхав далі. Директор, як довідалися про це, довго чогось сміялися. Самі повели нас потім до свого помешкання і дали одну книжечку Олексі, другу мені.
— Ой, дивися, синку! Він, той інспектор, сьогодні і в Попельниках був, — сказала мати сумно, — звільнив там з роботи старшу жінку, а на її місце привіз із собою якусь молоду вчительку.
— За що звільнив?
— Розказують, що вона позичала дітям заборонені книжки, і, видно, хтось доніс йому про це. — Помовчала. — А що Тимкові допомагаєш — то добре, Іванку. Треба якось матір його відвідати. Вона моя ровесниця, а твій тато з їхнім не одну біду пережив на війні. Ось пораджуся ще з Михасем, бо після смерті батька він тепер у нас повний господар.
Надійшов Михась і приніс інші новини.
— Попельницькі хлопці говорили, що цей бородатий панок, цей інспектор, хоче їх директора звільнити з роботи. Якщо не звільнить, так, певно, відішле десь на захід, до мазурів.
— Що ж робити, синку, — відізвалася мати, встаючи з-за столу. — їх сила і їх закон. Тут польський, по тамтому боці Черемошу — румунський. І нікотрий з них не кращий. А люди правди доконуються, от і шукають таких книжок — про правду. Та ви ще малі, про це вам рано думати. Краще зміркуймо, яку поміч дати Тимковій матері. Хіба понесу їй трохи зерна на кулешу?
— Ліпше вже, мамо, муки, — порадив Михась. — Я трохи пізніше піду на Долішній Кут кликати на толоку, то й віднесу все те.
В кузні
Тучапський коваль Сташко Токар був поляком, жив за селом, але кузню мав біля самого шосе, і тому заїжджали до нього з роботою деколи і сторонні. Як прийшов до нього Іванко, він зі своїм вісімнадцятирічним сином Франеком майстрував щось коло старого воза.
Саме тоді приїхав верхи з Джурова підкувати коня синок Павла Андрущака — Семко. В розмові з ним довідався Іванко, що той закінчив у Заболотові семикласну школу, здавав вступні екзамени до першого класу гімназії в Снятині, але провалився з географії та дістав погану оцінку з письмової роботи. Побачивши в руках Іванка книжечку, Семко попросив переглянути і дуже здивувався, що Іванко дістав її в школі.
— Дітям у Джурові таких книжок учителі не позичають.
— А які? — спитав Іванко.
— Самі тільки польські.
— Мені в нашій школі і польських не позичали, відізвався Франек. — За шість років я, крім молитовника та шкільних підручників, інших книжок не бачив.
— А ви, діти, менше носіться з цими книжками, бо й нашому директорові не втриматись — звільнять або переведуть, — зауважив коваль. — Жаль було б, то добрий чоловік.
— Зате у нас в Джурові, — вставив Семко, — всі раді, що звільнили нарешті одного вчителя пана фон Биліну, колишнього нібито австрійського офіцера-льотчика. Під час війни на Італійському фронті любив він хвастатись, бомбардуючи Рим, пару бомб, казав, помилково і на Ватикан скинув.
Старий коваль розсміявся.
— Знаю його, знаю. Але то неправда. В Заболотові є один кравець, який з ним служив у австрійському війську далеко від фронту і присягався, що пан Биліна навіть єфрейтором не був.
— Та той Биліна багато всіляких казок розпустив, — додав Франек. — Минулого літа їхав він ровером[2] до Снятина, і я йому тут заліплював дірку в шині. Певно, як з поляком, то зволив він зі мною розбалакатись. І виходило з його розповідей, що служив він легіонером у бригаді Пілсудського, був тяжко поранений під Києвом і в званні капітана мусив демобілізуватись. Учителем став тільки з необхідності.
— Биліна розказує те, що й інші, — обізвався старий коваль. — Тепер всюди в Польщі кожен другий службовець-поляк запевняє, що він колишній легіонер. Щоб вислужитись. А простим людям це без потреби. Бо найдорожче — то совість і честь, чого в таких, як ваш учитель, дарма шукать.
— То свята правда, пане майстер, — говорив Семко далі. — Як звільнили його з роботи, то люди в Джурові дуже втішилися, а вже найбільше поляки. Бо й інші через нього ненависть до себе мали. Було за віщо. Рік тому побив сина Василя Семаня, Миколу, і бідний хлопчина по другім дні помер. А Биліна вчителював, бо дуже його в місті боронили. І тільки як дійшла скарга аж до варшавського сейму, тоді сказали Биліні: "Ідзь, пане, на чтери в'ятри"[3].
— Сказали, бо мусили.
— Ох, надовго запам'ятався нам фон Биліна! — зітхнув Семко. — Як жорстоко знущався він над школярами! Спочатку бив нас лозиною або грубою лінійкою по голому тілі, а як наші батьки почали скаржитись на нього інспекторові, то почав знущатися в інший спосіб — давав ляпаса, бив рукою по шиї, тягав за вуха, виривав на висках волосся або змушував стояти голими коліньми на сухій гречці і тримати руки вгору. Вирве, було, котромусь пучечок волосся, покладе між сторінками книжки та каже, Сміючись, мов сатана: "На, покажи, це своєму деді". Старші хлопці почали тоді стригтися і тільки декотрі залишали малі чубчики. Але як Павла Костащука синкові Биліна зрізав ножицями і такий чубчик разом з куснем шкіри, то вже і їх не залишали.
Франек мимоволі стиснув кулаки.
— Де ж, до лиха, були ваші парубки?! — крикнув сердито.
Семко похитав головою.
— Не було як його провчити, бо вечором на селі без жандарма не показувався.
Іванко слухав те все, і стало йому страшно та невимовно сумно. Десятки неясних ще думок тривожно билися в голові, ніби пташки в клітці: "І чого то люди один одному зло роблять?"
— А в гімназії вчителі б'ють? — спитав Семка тихо.
— Ні, хлопче, буком у гімназії не б'ють, б'ють іншим — двійками.
Франека питання Іванкове зацікавило.
— Тобі нащо тото знати?
— Мушу знати, бо тато, вмираючи, наказали мамі залишити на господарстві тільки Михася, а мене після школи послати до міста, до гімназії. Вони конче хотіли, щоб я став колись інженером.
— Гімназія, хлопче, тебе інженером не зробить. Треба ще й університет, а досягти цього ой як нелегко. Та й нема того університету. Міністр обіцяв нашим послам, що колись його таки відкриє у східних областях Польщі, але не знає тільки де. У Станіславі ні, бо заблизько до чехів, у Тернополі також ні, бо заблизько до більшовиків, а у Львові страшно — дуже місто неспокійне.
— Наш комендант прикордонного поста радить закласти університет в Мостиськах під Львовом, — сказав Токар, гірко всміхаючись. — Там колись міщани дуже хороші фуяри[4] виробляли. А на Львівщині дурня, часом для чемності, "фуяро з Мостиськ", називають. Тепер виробництво тих фуяр трохи підупало. От, каже, як відкриють в Мостиськах український університет, так це виробництво напевне знов підніметься. Як не верти, а виходить одне посміховисько.
— Так, так, пане майстер, — сказав Семко, вже сідаючи на підкованого коня. — А поки спасибі за роботу та й за розмову. Здорові живіть, пане Статку, і ти, Франек.
— Бувай здоров, хлопче! — гукнув вслід старий коваль. Потім до Іванка: — А ти, синку, носа не вішай. Ще багато води утече, поки тобі до тих університетів…
У Зеленім лузі
В Тучапах луг широкий, рівний і веселий. Його серединою шумно плине Черемош, а попід селом в'ється Розтока. Є ще одна притока Черемошу — Перевід, але вона тече селом і більше подібна до окремої річки. Вода в Розтоці і в Переводі така ж, як і в Черемоші: звичайно чиста, ніби кришталь, вона сивіє, мов олово, коли в горах впадуть дощі. В погожу днину видно все на річковому дні, мов через найчистіше скло, — найменшу рибку і найменший камінчик. Перейти Черемош убрід або купатися в ньому небезпечно, бо прудко рве вода. Через те купаються тільки старші. Дошкільнята навіть близько не підходять. Хлюпочуться малюки в Переводі. Тому й кажуть бідніші жінки взимку: "Мені коли б як до весни дотягнути, а тоді з дитиною вже нема журби. Піде ранком на Перевід, і ні капелюха їй не треба, ні сорочки".
Цікаво бачити такого Василька чи Петрика літом підвечір на вулиці або на стежці. Засмаглий, як циганча, ледве плентається від Переводу до хати. Немає вже сили. Тому лягає десь під копицею або під плотом і часом проспить там до ранку.
В річку та в луг закохані діти до безтями. Все їх там радує: хвилі рвучкої води та їх шум, дараби, що пливуть по них, риба, що вистрибує над водою, приємна прохолода під час спеки і навіть голе каміння, розсіяне на берегах.
— Хлопці! — крикне котрийсь з пустунів. — Шукаймо близнюків!
Не знаходять їх майже ніколи. Тільки зрідка пощастить котромусь знайти два схожих камені-близнюки, але тоді на його радісний крик злітаються товариші та починають шукати різницю. Знаходять одну, другу, третю і, не питаючи того, хто знайшов, кидають їх у воду. Сміху, дотепів і гніву доволі! Бродять потім за камінцями, мов ті лелеки за жабами, і забувають про все — про сонце і спеку, про худобу і дараби. І дараби на Черемоші пливуть і пливуть невпинно. На одних польські прапорці, на інших румунські.
А гуцули на них, подібні здалека до індійських божків, мовчать і тільки люльки смокчуть завзято. Задивившись у воду, зовсім не звертають уваги на хлопців, а як уже й поглянуть, то погляд їх не дуже ласкавий.
Та буває і в гуцулів деколи ліпший настрій. Зір їх лагіднішає, на лиці перебігає усмішка. Декотрий керманич, мабуть, уже батько дітям, згадує тоді своїх власних малюків і стає більш приступним. Такого керманича впізнають хлопці відразу. Кидають забаву, вискакують на його дарабу і пливуть аж до третього села, до Княжого. Це не так уже й далеко, бо над Черемошем села розташовані тісно одне біля одного. Повз невеличке сусіднє село Драгасимів перепливають вони майже непомітно.
Інколи дараба наїде під селом на мілину і затримається. Так буває рідко, переважно під час суші, коли води в річці мало.