Мабуть, ніщо! Але розповіла своє горє. Коли згадала про таємну кличку у в'язниці,,мишка зраділа.
— В цьому я можу тобі помогти. Я знаю всі дірки у стінах і в підлозі та всі найменші ходи. Підслухаю це таємне слово і скажу тобі. А коли визволишся, не забудь про нещасного маленького князенка!
— О, ні, не забуду! Ні про князенка, ні про діда Остапа.
Надвечір, коротко перед заходом сонця, на вікно сіла сорока. В її дзюбі. блищав золотий ключ. Вона знову поглянула додолу одним оком, опісля другим і скинула ключ на підлогу.
— Бачиш, Ладочко, я дотримала слова. І ще переказую тобі, що я зустріла мишку. Вона біжить до тебе. Махнула мені хвостиком, а це значить, що все добре!
За хвилинку мишка справді вбігла до вежі.
— Я знаю кличку! Я знаю кличку! — запищала й раділа танцюючи по долівці в'язниці. — Ось вона, ось вона!
Підійшла до Лади й тихенько заговорила: "Толо-мі-прес". Три рази повторила це слово.
— Я почула його, як зміняли сторожу. Тепер можеш тікати. Я вже йду.
І мишка зникла в дірці.
Лада стулила усточка — тепер прийшла найважливіша хвилина. Щоб тільки не зробити якої помилки, щоб не переплутати!
Узяла торбинку з писанкою, відчинила золотим ключем двері й вийшла з вежі. Скоро підбігла до сусідніх дверей і тим самим ключем звільнила князенка.
— Виходь скоро, князенку! Не маємо багато часу. Треба втікати!
Хлопчина здивовано дивився на дівчинку й не рухався. Він мав на собі одяг, знищений довгим ув'язненням, колись барвистий і багатий. Збентежений появою дівчинки, князенко все ще стояв, заворожений фіялковими оченятами Лади.
— Скоро, скоро! — прошепотіла дівчинка й потягнула князенка за руку. Обоє побігли.
З бічної ніші вийшов дід Остап.
— Збирайтесь, дідусю, з нами! Втікаємо із в'язниці!
Дід Остап стрепенувсь і з великої несподіванки не знав, що робити. Хапав то накривало, то глиняний глек на воду, ставив усе на місце, бігав по келії, хапався за голову. І знову Лада потягла його до виходу.
Скоро стали перед високою брамою, кутою грубим залізом. Аж тепер Лада не знала, що робити далі.
— Стукаймо! — гукнув князенко і почав кулаком гримати у двері. Заскрипів старий замок, і перед ними з'явився велетень з червоним шрамом на лиці.
— Толо-міпрос, — прошепотіла Лада до нього, і велетень відступився. Побігли далі до інших дверей і так без труднощів вийшли з замку.
Раптом обізвалася сорока. Лада не могла її зобачити, бо вже стало зовсім темно. Сорока порадила їм іти далі, а то й бігти без упину, щоб уникнути погоні, опісля завернути кілька разі§ у різних напрямах, тоді ворожі вояки не зможуть піти їхніми слідами.
— Я буду летіти перед вами і даватиму вам знаки голосом! — заскреготіла вона і вже майнула вбік. За нею побігли всі троє, взявшись за руки, щоб не розгубитися.
З цієї сторони замку не було війська. Ішли й бігли навперемінку чистим полем цілу ніч. Аж ранком зупинилися в широкому заїзді, де готувалася до від'їзду багата купецька валка. То були арабські купці, які заплатили чаклунові велике мито за переїзд його землями.
— Ви куди мандруєте? — спитав їх купець і привітно погладив Ладу по голівці.
— До Києва! — відповів дідусь.
— Гм, — подумав купець, — далека й небезпечна дорога! Не раджу теж іти мимо замку. Я їду до Києва з товарами, можу взяти вас із собою. Поїдемо бічними шляхами.
Подякували арабському купцеві за його ласку. Він звелів привести верблюдів. На одного сів дід Остап, а на другому примістилися Лада з князенком. їхній верблюд мав два горби, між якими був прилаштований критий намет і м'які сидження з килимами.
Поки рушили, Лада і князенко пильно й уважно приглядалися одне до одного. Лада помітила непокірний чуб у князенка, а цей чуб стирчав так смішно, що дівчинка аж пирскнула сміхом. А князенкові сподобалися її фіялкові очі і малий цікавий носик. Лада усміхнулася до нього:
— Я зовуся Лада.
— А я — Андрійко.
Князенко розповів, що він походить із Чернігова, малого, але дуже гарного міста.
Валка рушила. Верблюд хитався лагідно на ходу, і князенко замовк, сонливо споглядаючи на Ладу. І дівчинку огорнула сонність після таких хвилюючих пригод. Вона засунула завіси намету і м'яко вмостилася на сидженнях. Скоро поснули обоє Глибоким спокійним сном.
V
Сім тижнів їхали до Києва. Під час постоїв Лада відшукувала діда й питала, як він себе почуває. А дід Остап наче відмолодів, спав небагато, розглядав околиці й милувався давнонебаченою природою.
Одного дня Лада почула поклик Степового Орла:
—— Щасливого повороту!
Лада відгукнулась:
— Дякую, Орле, за поміч! Живи довго і щасливо!
Десь у степу занявкав у кущах Великий Кіт. І його вітала дівчинка приязними словами. А коли проїжджали лісом, вийшов з-поміж дерев Вуйко-Ведмідь.
— Гу-гу-тгу! Це я, не лякайтесь!
Купець не розумів МОВИ ведмедя. ЙОГО' кінь стрибнув убік, і купець націлився на ведмедя з лука. Але Лада скрикнула:
— Не стріляйте його! Він мій приятель!
Купець здивовано глянув на Ладу. Валка спинилася.
— Так, мій друг!
Лада стрибнула з верблюда.
Остовпіли купці, бачачи таке дивне диво: маленька дівчинка без остраху підходить до страшного звіра й цілує його в щоку. А ведмідь бурмотить щось, роззявляє велетенську пащу й легко-легенько обіймає лапами дівчинку.
І Лада розповіла арабам про свої дивні пригоди.
їхали далі до Києва радісні й веселі. Одного дня побачили велику ріку. То був Бористен-Дніпро. Його води пливли широкими плесами кудись у далину. На березі ріки стояло сім київських горбів із сімома стами церков, палаців і веж. То був столичний Київ, див-город.
— Ось у цих горах, — розповідав дід Остап,— спочиває наше зачароване військо.— У великій печері сплять озброєні лицарі три сотні років! Вони ждуть, поки у хвилину горя й лиха прийде хтось до них і пробудить їх із твердого сну. Тоді вони підуть у бій і знову ляжуть спати.
— Але, — зідхнув дід, — люди забули, де лицарі сплять і як їх пробудити!
В'їхали в місто. Купці збиралися відпочити у заїзді, а Лада хотіла зараз же бігти до палацу Великого Князя. Так і попрощалися Лада й князенко з добрими людьми, гарно кланяючись їм і бажаючи багато щастя й успіху.
Увійшли без перепон до палацу, і підручний зголосив їх володареві України-Руси. Великий Князь вийшов до гостей і спитав:
— А чого вам потрібно від мене, дти? Чи може ви, дідусю, маєте яку справу?
Тоді Лада почала розповідати свої пригоди, а в той час володар цікаво споглядав то на її носик, то на непокірний чуб князенка. Врешті промовив:
— Ти, Андрійку, залитись у мене, поки я повідомлю твоїх батьків. Дуже дякую тобі, Ладуню, за те, що визволила Андрійка з неволі. В нагороду ви всі з дідусем можете замешкати у моєму дворі.
Але Лада ще не скінчила:
— Великий Князю! Ще хочу сказати, що чаклун з півночі йде з могутнім військом на нас.
Великий Князь споважнів і задумався.
— Нам доносили про це наші звідуни, і ми готуємось до бою.
Наступного дня Ладуня побачила опанцерованих у залізо перших лицарів, що вирушали з Києва в похід проти ворога.
Невдовзі появилися на обрії тисячі й тисячі ворожих наїзників. Над їхніми полками повівали червоні прапори, а здалеку темніли дими спалених осель.
Велиикй Князь сказав:
— Могутні сили зібрав ворог, а в мене лицарів мало. Чи встоїмо з нашими силами проти такого сильного напасника? Як би не було, не посоромимо землі нашої! Будемо битися до загину!
Затрубіли герольди у срібні сурми і лицарі пішли в бій.
Князенко теж. пішов на війну, йому дали маленький панцер і меч. Він пригладив свого чуба й подав Ладі на прощання руку. Але чуб зараз же піднявся знову вгору.
Лада побігла на оборонний мур, щоб зорити за боєм. Коли княжі лицарі вийшли в рівних лавах, над ними повівав блакитний прапор із білим хрестом. У Ладиних очах стали сльози. Це ж бо мала горстка йшла на змаг з полчищами ворога. Сиділи на конях спокійно і ждали наказу до бою. Між ними видніла маленька постать князенка. Кожний лицар славен, кожний пишний. А з поля нісся гамір і рев багатьох тисяч ворожих вояків.
Лада поглянула на місто. Блищали золочені бані собору Святої Софії, доми й розкішні палати бояр. Вулиці були повні народу. Всі пожильці передмість поховалися за оборонні мури, вони не знали воєнних хитрощів і їхнім завданням було тільки боронити місто з мурів і стрільниць.
VI
Лада раптово пригадала заворожених лицарів у підземеллі київських гір. Ждуть там, щоб хтось закликав їх до воєнного діла, до оборони рідної землі.
Лада збігла з мурів і, обминаючи юрби народу, попростувала за місто. В руці тримала обережно таємничу писанку.
— Як пробудити заворожених лицарів? — питала по дорозі людей. — Де вони сплять? Як їх знайти?
Нічого не довідалася. Одні не мали часу відповідати маленькій дівчинці, що ставила такі питання, інші нічого не зналй, а ще інші сміялися з неї. Тільки одна старенька бабуся відповіла:
— Не знаю, доню, і ніхто не знає в місті. Але вони є, і їх треба знайти.
Лада почула збільшені крики і гуркіт бою. Побігла ще раз на мури і побачила, як княжі лицарі кинулися на ворога, як сікли їх мечами, а ворог засипав їх стрілами так густо, що інколи ті стріли закривали небо. З ревом кидалися полчища чаклуна на княжі війська.
Лада дуже злякалася. Бачила, що. лицарі не встоять і ворог наступатиме на місто. Вона кинула писанку об землю. Писанка розбилась, шкаралупа лежала тепер коло її ніг.
— Писанко, писанко, рятуй Київ, пробуди заворожених лицарів!
Раптом шматки шкаралупи рушилися, склались докупи, і писанка покотилася по дорозі. За нею побігла Лада. Писанка котилася вулицями, людям попід ноги і викотилася за місто. Котилася стежками, підскакувала на камінцях, пробігала поміж бур'янами, все нижче й нижче в яр. Вже минули другу гору. Ладині ноги втомились і понівечились, а писанка котилась далі й далі, аж зупинилась під кущем, що ріс біля скелі.
Лада розгорнула віття й побачила у скелі широку щілину. Писанка покотилася туди, і Лада стрибнула за нею.
У довгому проході було темно. Але чим темніше ставало, тим сильніше світло виходило з писанки. Врешті вона засяяла .барвами, якими була розмальована так сильно і яскраво, що Лада бачила кожний камінець і кожну заглибину у скелі.
Прохід ставав щораз ширший, знагла дівчинка опинилась у великій підземній залі-печері.