А він присягався, що все те чистісінька правда, що дійсно був у корчмі з Марком.
— Загуляв старий і приснилося, — мовили люди, але не хотіли сперечатися з упертим запорожцем.
Щоб самого себе провірити, Опанас пішов ще раз у корчму. Корчмар розповів, що дід сидів тоді довго за чаркою з чужою людиною. А людина була в чорному нетутешньому одягу Корчмар чув крики і реготи. опісля, коли все стихло, він знайшов діда, що спав на лаві. На столі блищав новий червінець.
Дід не відповів нічого. Подумав тільки хвилину, врешті казав собі налити велику подвійну чарку.
Але ні корчмар, ні дід Опанас не знали, що вночі, за деревом біля шляху стояв на чатах Марко і дивився за дідом, аж цей зник у нічній темряві. Небо і земля з'єдналися у мирі. Ніч стояла без вітру і без голосу. Коли затихли останні кроки діда, Маркові наче б полегшало на душі; може від цієї ночі, а може з того, що стрінув Опанаса живим і життєрадісним чоловіком. І його очі стали вогкі від, чудного теплого зворушення.
РОЗДІЛ ІІ
Гурт вершників спинився, застиг, люди насторожилися. Коні полохливо застригли вухами, їхні ніздрі задрижали від запаху степового вітру. На обрії появилася сіра, ледве замітна хмаринка. Це все, що можна було бачити з-поміж високих степових трав.
Марко ліниво сховав пищалку за пояс і поклав руку на шаблю. Поволі й мовчазно їздці розділилися на три відділи і справно розгорнувшись у півколо, рушили вперед. Козаки тримали на поготівлі аркани і зброю. Годі було знати, що перед ними татарський під'їзд чи табун диких коней.
В цих кривавих степах, далеко від Тясмину-ріки, волочилися татари зі стадами і юртами, нападали на чумаків, зводили сутички з козацькими роз'їздами. Можна було стрінути тут ї ватаги бродяг та розбишак з Молдови Литви і польського королівства, що жили з грабежі купецьких валок і свої скарби закопували у прадавні невідомі могили. Лупили теж усіх стрічних драгунські стежі кодацької фортеці, славного форпосту Полонії, що його будували французькі й нідерландські воєнні інженери. Тому вершники бачно стежили довкілля, готові вихром кинутися на ворога і так упередити його напад, хоч не було тепер їхнім завданням воювати у степах. Це були молодці чигиринського реєстрового полку, які вибралися в поле, на ловлю диких коней для війська. Виїхавши тепер у полосу низьких трав, Марко глянув боком на сотника Остапа Горностая. Цей їхав поволі, й очевидно не квапився. Коні! сказав тихо.
Вправне око звичної до природних просторів людини, могло тепер завважити на обрію чималий табун коней, що пасся спокійно на низині.
— Рушай! — гукнув Горностай і три відділи козаків зручним і скорим маневром розбилися по степу.
Лови пішли справним ходом. Козаки оточили табун з усіх боків і чвалом помчали до збентежених коней. Тікати їм не було вже куди. Довкола видніли постаті страшних, метких ловців з арканами в руках. Коні шукали вільного проходу, кидались гуртами і поодинці в різні напрями, збивалися знову в безрадний гурт; панічний жах виднів в їхніх вогких чорних очах.
Враз свиснуло у льоті туге реміння. Їздці ловили на петлю збентежених коней і стягали їх пружистими руками до себе. Козацькі коні, привчені до ловів, присідали на задні ноги і твердо видержували шарпання зловлених на аркани тварин. А ш' кидалися у безсиллі на боки, стрибали вгору і ставали дибки, витрачуючи в безцільному шамотанні останки своїх сил.
Згодом стояли вже знеможені й обезсилені: вони дрижали на цілому тілі і з безмежною тривогою споглядали на своїх ворогів.
Козаки позсідали з коней, підійшли до зловлених тварин так близько, що їхні постаті відбивалися в великих боязких очах, і почали говорити до них тихо і ласкаво словами якогось таємничого чарування. Це було замовляння, що заховалося продовж століть і тисячоліть від прадавніх племен, таємне знання народів, які жили серед природи і диких тварин, і свої чарування передавали нащадкам. Козаки промовляли лагідним шепотом, пестили лискучі шиї тварин. Коні заспокоювалися. З їхніх очей зникали тривожні блиски, вони споглядали тепер без страху на людей, що відібрали їм волю, і дивилися за ними, коли ці відходили вбік. Ще тільки серця билися сильніше і кров пульсувала в б'ючках, коли гризли вудила і бігли табуном, прив'язані арканами до сідел їздців.
— Відпочинемо собі тепер! — промовив сотник Горностай і запалив люльку. Це був стрункий, молодий ще козак з виразними чорними очима і тонким вусом, що звисав додолу з рішучо закреслених уст.
Відділ лагодився відпочити. Сонце золотило ще білі хмаринки, але степ потопав уже в синяві вечірнього сумерку. Козаки розпалили нічні вогні і почали варити вечерю. Марко відчув сильну втому. Пожував трохи сухого хліба, поклав сідло під голову і заснув непомітно біля коней.
Життя іншої людини
* * *
Виїхали на верхів'я, з якого побачили широко розлиті плавні й острови, зарослі лісами й верболозами. Подалі пливли рвучкі струї Дніпра, що з ревом обмивали могутні оселі Кодацького порога. Якась потужна сила, здавалось, кинула в прапочатках світу ці скелі в Дніпрові води. А далі сіріли острови, закриті від людського ока зеленню старезних дубів.
— Там, — вказав рукою сотник, — сидять запорожці. Це їхня Січ.
Дивилися цікаво на острови і на шумливі небезпечні води, шукали очима хоч би сліду славного війська запорізького. Перший раз були так близько казкової Січі, і розчарувалися. Ні однієї людини, ні човна, ні сліду людського життя. Непорочна, здавалось ніким не торкнена первісна природа.
— А там далі, — вказав Горностай на далекі обрії другого берега, — їхні паланки. Багаті землі з оселями, лічницями й монастирем. Там доживають віку знеможені й покалічені в війнах запорожці.
Понад Дніпром тягли сиві мряки. Поза рікою простори були криштально чисті і здалеку видніли хати й сади паланки, а понад могутніми коронами дерев золотіли церковні хрести.
Горностай огорнув рукою далекий краєвид, здавалося, хотів щось сказати, але мовчав, захоплений величчю історичних місць вітчизни.
— Це все, — промовив по хвилині, — країна дивних казок і старинних оповідань. Жили тут народи незнані, може наші предки, а може й ні. Деякі з них прийшли з невідомих просторів і знову пішли кудись, інші сиділи на своїх місцях, як нині наші запорожці. Ні сліду з них не залишилося. Давні могили розтали у моклавинах, а кості воїнів вросли у коріння дерев. Кажуть старі люди, що там, де Запорізька Січ, проповідував колись святий Андрій християнську віру диким половцям. Богатир Михайлик, каже старий переказ, плигав конем понад пороги, проскакував з берега на берег, а чарівниці, що пролітали на Лису Гору, спочивали в нетрях дніпрових плавнів. Тут жили теж амазонки, українські діви давніх казок.
— Народ мудрий, — сказав Марко і замовк, бо на Його слова ніхто не звернув уваги, а сотник мовив далі;
— І коли ми вже тут, помолімося Богу за братів, що на цих островах обстоюють землю і віру прадідну!
Козаки скинули шапки і потонули у глибокій ранній молитві. Саме мали рушити далі, коли Марко легко свиснув крізь зуби. Горностай пристанув.
— Залишайтеся тут, я зараз повернуся, — сказав і рванув конем в сторону недалеких чагарників. Вправні очі Марка завважили що там були люди. Хто вони, і яке діло мав до них сотник, могло цікавити усіх; ніхто одначе не питався і не дивувався. Марко мовчав і не згадував ні словом про те, як добре знайомі йому ці околиці уже здавна, і що не є для нього новиною лицарське життя на Січі.
Звільна рушили далі. Їхали мовчки з табуном зловлених коней, не забуваючи обережності і чуйності.
— А тепер погляньте туди, — відізвався знову сотник Горностай. — — Це лялька твердиня Кодак.
На цьому березі Дніпра, що високо підносився понад плеса вод, видніли вали і верхи фортечних будинків. Згодом козаки побачили частокіл і кам'яні суворі стіни, чуже і вороже тіло в цій тихій, настороженій землі. Стояла понура фортеця з темними гарматами, наставленими на Дніпро; води ріки гналися тут вузьким і глибоким руслом. Усі човна, які пливли рікою, можна було взяти легко під обстріл, а в разі потреби лядські гранати могли досягнути і другого дніпрового берега.
Так на сторожі свавільних княжат Речі Посполитої стояла ця твердиня в самому серці війська запорізького; збудували її за планами славетного Боплана, а залогою стояли найкращі сини Речі Посполитої; князі й багатії, сини лицарів і воїнів, які вивчали тут воєнну штуку і набирали бойової вправи у безмежних кривавих полях.
— Ідете у великі степи, — казав коронний гетьман Конєцпольський, — щоб гордість хлопську і злосливий спротив їхній зламати. Ви маєте силою шабель ваших навчити їх, що вибиватися з належного послушенства принесе їм муки і смерть.
— Кодак, — мовив далі Конєцпольський, — стоїть на сторожі! Пам'ятайте, що нам грозить велика небезпека нікчемно втратити Україну. Ваше завдання валом костей своїх загородити ворогові шлях, щоби внутренностей Речі Посполитої не торгав!
Молоді шляхтичі слухали слів коронного гетьмана на військовій відправі, а опісля рушили зі своїми хоругвами до твердині. Їхні вояки, це були наймані драгуни чужоземного походження, свавільні люди без роду й осідку, ветерани, великої тридцятилітньої війни, що звикли з дитинства тягатись по різних землях; тепер тут, у далекій Полонії, шукали воєнного щастя. Там, у їхній батьківщині, в Прусах, у Саксонії і в чеській землі, усе було злуплене й ограблене. В повітрі відчувалося, що так далі бути не може, що мир внедовзі покінчить із кондотьєрським життям. Хитріші з них, свідомі цього, що до звичайного життя вони не здібні, рушили на заклик польської корони і найнялися в залогу кодацької фортеці. В складі цих військ були теж драгуни православної віри, що їх забирали з собою польські шляхтичі, теж для звичайної служби обозових чур і гайдуків.
З цього боку Дніпра степ стояв вище Кодаку, так що ледве з вежі військового цехгаузу було видно, що діється на безкраїх полях. Тому на малу милю від твердині залога вибудувала дерев'яну чатівню для сотні людей піших і десяти кінних; але й тут не відбувалося нічого цікавого.