И всъ тіи на войнъ зъло храбри. Тако бо о них пишеться:
Росси багатство веліе мають,
Хитрость и храбрость до войни знають.
О которих и Солтан Турскій изрек: когда окрестніе панства на мя возстають, я на обидвы уши сплю, а о Козаках мушу єдиним ухом слухати". (З літопису Г. Грабянки).
Отже військо й нація творили одне тіло, подібно зрештою, як таке одне тіло були всі прошарки населення України. Хмельницький виразно зрівняв у воєнних обов'язках супроти української держави селянина з найвищими верствами шляхти, і тим самим поклав кінець тим впливам польської культури, що виявлялася в клясовому антагонізмі поміж членами однієї нації. Тому Хмельницький це творець не лише національного війська, але також; і доктрини "народу у зброї", єдности війська й нації.
Маючи виразні приклади 30-річної війни і напевно теж і теоретичний досвід військових студій, Хмельницький саме щоб зберегти ту єдність в армії не доповнював своїх військових частин полоненими чужої національности. Він віддавав їх у ясир татарам як часткову сплату за союз, деяких чільніших полонених викуплював і звільнював чи то вимінював за своїх, — а коли вимагала того тактична потреба, просто наказував вирубувати (під Батогом). Так гетьман зберігав українське військо від засмічення бездушним і безідейним елементом та втримував високу духову цінність війська. Окремі відділи наймлених чужинців, що появлялися доволі пізно та й то в невеличкому числі, були різько відділені від національно-українських частин.
У склад українського війська входили всі суспільні прошарки українського громадянства. Козаки — запоріжці, реєстрові, селяни, міщани, шляхта й духовенство — напливали до військових частин або ставали на службу військовій справі.
"Дістати з-поміж цієї Руси шпигунів дуже важко, бо вони всі зрадники", — писали тогочасні поляки.
Козак "милішої офіри в тому часі не міг Богові скласти, як, ляцьке плем'я вибивши, звільнити від нього землю руську", — пише "Satyr Podgorski w roku 1654 zjawiony".
Мясковський подає, що до українського війська вступають навіть дівчата: "до козаків уходять utrisque sexus, панни навіть".
Очевидно польська шляхта старалася розбити цю єдність українського народу. Вона сіє незгоду, головно ж поміж селянством та українською шляхтою; та це під час такого національного підйому залишилося безуспішним.
Боротьба українського народу "contra Catholicos et Polonos" притягла була навіть і ту українську шляхту, що то змінила була віру та для матеріяльних користей перейшла була на польську сторону. Кунаков нараховує в 1649 р. українського війська — 40 000, татар — 20 000, і польської та литовської шляхти — 6 000. Під Замістям було в війську Хмельницького, за польськими джерелами, — 7 000 польської шляхти, "поляків". Тут треба зазначити, що тогочасні поляки, — у відрізненні від українців, — називали шляхту, без уваги на її національність, — "коронною" ("польською"!) або "литовською", "коронними" або "польськими" силами, очевидно, в державнім, і не національнім розумінні. Як би там не було, але в Хмельницького була заступлена й шляхта, коли в зборівському, і згодом у гадяцькому договорах були включені пункти, якими запевнено шляхті деякі права.
Польський історик Шайноха пише: "Так, як багато шляхти добровільно гостило в козаків, так теж з-поміж польських посольств, які бували в козаків, чимало шляхти втікало до козацтва; також не бракувало і полонених, що то, діставшися в наслідок війни в полон, не хотіли більше повертатися додому".
Все воно вказує на те, що необґрунтована думка декого з-поміж польських істориків, мовляв, війни Хмельницького мали виключно соціяльний характер, мовляв, це був якийсь "бунт підданих", чи навіть "боротьба дичі з цивілізацією й культурою".
Проти такої думки промовляють слова козаків із часів походу Остряниці в 1638 р., що козаки це "корінь, твердиня чести та вікопомної слави", абож слова з меморіялу православних владик до короля в 1621 р., які кажуть про козаків:
"Це плем'я славного народу руського з Яфетового насіння, що державу грецьку Чорним морем і суходолом воювало. Це військо з того покоління, яке за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах Царгород здобувало. Вони то за Володимира Святого, монарха руського, Грецію, Македонію та Іллірію наїжджали".
Найвищим військовим начальником був гетьман. Перед Хмельницьким гетьмани були лише в Запорізькій Січі як начальники запорізького війська. За часів Хмельницького і після нього гетьманська військова й адміністраційна влада охоплювала всю Україну; отже гетьман був головою держави. На Січі начальник Запорізького війська — звався вже кошовим отаманом.
Становище січового гетьмана до часів Хмельницького було подібне до уряду польських гетьманів: коронного й польового. Тому давніше й на Січі траплялися назви: гетьман бунчужний (у поляків — великий — коронний) та гетьман сагайдачний (у поляків — польовий). Аж Хмельницький переорганізував і цей найвищий уряд, переймаючи в свої руки всю керму державою.
Універсал Б. Хмельницького, писаний власноручно
Якщо йдеться про військову організацію, то гетьман мав провід і необмежену ініціятиву в бойових рішеннях. У своїх універсалах він застосовував часом усю силу свого наказу, вживаючи отаких хоча б зворотів: "напоминаю і під горлом наказую".
Коли гетьман не міг особисто керувати військовою дією на всьому фронті чи то на якомусь його відтинкові, тоді назначував своїм наступником найвизначнішого старшину, що й звався тоді наказним гетьманом. Наказним гетьманом був, напр., полковник Михайло Кричевський, коли керував операціями під Лоєвом 1649 р.
У важливіших справах, або теж коли гетьман вважав це потрібним, то скликував раду старшин, а ті вже розглядали питання, поставлені гетьманом. Тоді гетьман ухвалив, рішення чи листи, обговорені на нараді, підписував з додатком: "з військом запорізьким". Згодом увійшло в звичай отак підписувати письма без уваги на те, чи такі рішення були схвалені на нарадах старшин чи теж були рішеннями тільки самого гетьмана.
Насправді ради, ці перші військові центральні установи, — існували ще перед Хмельницьким, але оформив їх і специфічного значення надав їм аж великий гетьман. Здебільша Хмельницький рішав сам, а раді представляв уже готові проєкти й рішення, від яких не могло бути ніяких істотних відступлень. Повновласті гетьмана постійно зростали так, що врешті Хмельницький довів гетьманат майже до диктаторської влади. Так, напр., під Замістям на воєнній нараді своїм полковникам він сказав:
"Панове полковники! Тут на війні мій один голос — усім наказ! До послушенства всі і ждати моїх наказів!"
Та все де таки Хмельницький від своїх військових начальників вимагав ініціятивности і безоглядно усував слабких і нерішучих підвладних старшин.
Ради бували постійні або доривочні — скликувані в конечній потребі.
Постійні ради старшин відбувалися на Різдво, Йордан і на Великдень, дуже рідко на Покрову. Витворилося три роди старшинських рад:
1. Збори колеґії гетьманських дорадників, — що відбувалися дуже часто, майже щоденно;
2. Ширші збори старшин — старшинська рада з участю всіх старшин, включаючи й сотників, часто з представниками українських міст, війтами й бурмистрами.
Раду старшин гетьман скликав звичайно універсалом або особливими післанцями. Гетьман укладав порядок нарад і відкривав раду.
Перед ширшою радою відбувалася таємна рада в малому гурті довірених дорадників гетьмана, т. зв. совітників. В 1649 р. на генеральній раді, що відбулася в травні, виступає вже перший гетьманський совітник, "луччий (найвизначніший) полковник Федір Якубович" (Вешняк).
Крім старшин участь у генеральній раді брало також часто "військове товариство", себто заслужені козаки, що не мали відповідної ранґи й становили запас на генеральних і полкових старшин. В війську Хмельницького поруч старшин розрізняли ще й "товариство" і "козаків", але ж не з клясового погляду, і тільки за воєнними заслугами, вчинками та досвідом.
Та не всі старшини брали участь у раді. Були випадки, що з різних причин декого з-поміж старшин не кликали на нараду або й виключали з неї. Такий випадок трапився був напр. на раді під Замістям 1648 р., коли туди приїхав польський посол Смяровський, особистий ворог полковника Кривоноса. Через те й не було Кривоноса на раді.
Вислід нарад повинен був бути одноголосний і цього вимагав гетьман дуже суворо. Алеж бували на радах і гострі дискусії та гострі гетьманські відповіді. В XVII сторіччі не відчували люди потреби приховувати свої пристрасті, а життя було таке, що ще підсилювало вибуховість людської вдачі. То ж не диво, що гострота дискусії переходила межі, — тимбільше що Хмельницький подрібно ніколи не вияснював мотивів своїх рішень, і старшини дуже часто не розуміли діл і поведінки гетьмана та гостро йому дорікали.
Так напр. під Замістям Чорнота дорікає гетьманові за його безоглядність; в 1653 р. полковник Ясько заявив, що "не потрібно нам чужої землі обороняти, а свою без остерегання метать", — натякаючи на воєнні наміри гетьмана. Дискусія набрала такої гостроти, що Хмельницький шаблею порубав полковника в ліву руку.
Але ухвали ради мусіли бути одноголосні, як казали: "єдиногласною всіх обрадою і ухвалою", чи теж "общим і єдиногласним всея старшини совітом".
Ухвал ради не записували, бо не проваджено тоді канцелярійного діловодства. Тому й трудно нині відтворити рішення та накази гетьмана чи його рад, тому так трудно реконструювати бойові чини великого гетьмана.
Генеральна старшина це здебільша твір гетьмана Хмельницького. Але деякі старшинські ранґи існували вже раніше, встановлені ще Сагайдачним. Отже ще від 1625 р. існував військовий обозний, що був начальником артилерії. [1]
Генеральний обозний, [2] начальник усієї артилерії, був найвищим старшиною після гетьмана й заступав його в часі його неприсутности.