Нехай же за мету візьмуть — такими буть, як Ленін! — піднесено прочитала вірші з підручника вчителька й звернулася до Івана, що похмуро дивився у вікно.
- Миколайчук, чому ти не слухаєш мене?
- Я слухаю, — тихо відповів хлопчик, підводячись з-за парти.
- Тоді поясни, чому радянські діти — найщасливіші діти у світі?
- Я не можу... — тихо промовив хлопець.
Решта учнів почала сміятися. їм здалося, що Іван вирішив пожартувати, адже на перервах він так дотепно розігрував різні сценки зі шкільного життя. Діти аж за животи бралися, так реготали, спостерігаючи, як хлопець копіював і ходу, і манеру говорити, і навіть вираз обличчя будь-якої людини
- Чому? — вже суворо запитала вчителька.
- Бо я в це не вірю! Хіба ми, українці, дурніші за тих, хто наказує нам зректися своєї віри й звичаїв? — відповів хлопчик і твердо глянув в очі враженої жінки.
У класі запанувала тиша. Діти раптом зрозуміли, що саме зараз відбувається щось важливе й небезпечне. Що зробить учителька? Вижене неслухняного хлопця з класу, чи, може, відправить до директора, й Івана виключать зі школи?
- Сідай, Іване, — тихо промовила вчителька, яка любила цього розумного й здібного хлопця, котрий часто брав у неї книжки — не ті, що треба було вивчати за шкільною програмою, а світову й українську класику. Згадала вона й про те, як цей хлопчик умів декламувати вірші — не ті барабанні, фальшиві, у яких прославлялися комуністичні вожді, а справжні, проникливі й щирі.
Того вечора вчителька несподівано завітала до маленької хати Миколайчуків і довго про щось розмовляла з Івановим татом. До хлопця долітали лише окремі слова: справжній талант... хай стережеться... ви ж знаєте, які тепер часи...
Після того, як учителька пішла, Василь довго мовчав, а тоді покликав сина й промовив слова, які хлопець запам'ятав на все життя:
- Синку, я знаю, як тяжко жити серед брехні й облуди. Але людиною треба залишатися за будь— яких часів і за будь-якої влади. Колись, я вірю, ти зможеш розповісти правду про наше життя. Але для того тобі треба вивчитися.
Розділ шостий. Білі лебеді на Івановому озері
- Мамо, я хочу вчитися музики — знайомі хлопці розповідали, що в Чернівцях є таке училище, — Іван запитально дивився на матір, хоча знав, що всі найголовніші справи в родині вирішує батько.
- Синку, ти ж знаєш, які у нас статки... — тихо відповіла мати, яка так хотіла, щоб її Йванко, що виріс на гарного й розумного парубка, знайшов собі кращу долю, ніж вони з Василем.
- Я сам себе прогодую, знайду якусь роботу, ви ж з татом навчили мене не боятися жодної праці.
- Гляди, Іване, не помилися, — яка то робота для чоловіка — на скрипочці грати? — замислилася мати, пригадуючи, як їхнім селом ходили по святах троїсті музики.
Батька також здивував вибір Івана. Йому дивно було уявити, що син розважатиме людей.
- Якась не чоловіча це справа, — зауважив він, та все ж відпустив хлопця до Чернівців.
Надії знайти добру роботу в селі у той час не було, а на залізниці, де Василь Миколайчук пропрацював усе своє життя, робота була дуже тяжка, та й платили там копійки. Його Іван мав будь що вирватися в широкий світ. А там він знайде свій шлях — батько в це вірив.
Вступати до Чернівецького музичного училища Іван Миколайчук прийшов у полотняній, витканій мамою сорочці, чорних "залізничних" батькових штанях і кашкеті, бо іншого підходящого одягу Миколайчуки не мали. Але головне було не це — найважливіше, що хлопця з буковинського села прийняли до музичного училища і що тепер він після лекцій міг ходити на концерти до місцевої філармонії, діставати найдешевші квитки на вистави, що йшли в театрі імені Ольги Кобилянської, й всотувати в себе дивовижний дух старовинного європейського міста, яке називали перлиною Буковини. Вже за кілька років Іван зрозумів, чого хоче найбільше у світі. Він має стати актором! Адже в його серці жило оте ще дитяче бажання розповісти всім про своє маленьке село Чорторию, про людей, які мають свої старовинні, не подібні до жодних інших звичаї, свої пісні, свої радощі й печалі.
- Я гратиму в кіно! — сказав Іван татові й мамі, коли приїхав відвідати їх під час літніх вакацій.
На той час він уже закінчив театр-студію при Чернівецькому драматичному театрі й вступив до Київського театрального інституту. Він ще був студентом, коли його запросили зніматися у фільмі, який уславив цього дивовижного актора на весь світ. Звався цей фільм "Тіні забутих предків". Знімав картину режисер Сергій Параджанов, який народився в далекій Грузії, за походженням був вірменином, але відчув красу й силу українських гір і велич народу, що жив серед цієї прекрасної, але суворої, природи.
Івана Миколайчука режисер призначив на головну роль одразу ж, щойно побачив, як той грає. Параджанов зрозумів, що перед ним — геній. Це відчули глядачі всього світу, що переглянули фільм про історію світлого й трагічного кохання гордого гуцульського хлопця Івана Палійчука до ніжної й відданої дівчини Марічки. Здавалося, що актор не грає, а живе в кадрі, — таким правдивими були кожен його рух, кожен погляд, кожна усмішка й кожне слово.
Історія людини в історії людства
За своє недовге життя видатний український актор Іван Миколайчук знявся в 54 фільмах, а кінострічка "Тіні забутих предків", у якій він зіграв головну роль, була визнана однією з 20 найкращих картин в історії кіно.
Одразу ж після того, як фільм "Тіні забутих предків" було показано на міжнародних фестивалях, де він отримав престижні нагороди. Івана Миколайчука запросили зніматися в Голівуді. але акторові заборонили виїжджати до США. Для радянської влади він завжди був "українським націоналістом". І кожна його робота в кіно — чи то як актора, чи як режисера, викликала критику й заборону робити фільми про те. що було для Миколайчука найважливішим. Комуністи ніколи не пробачили йому любові до рідної мови й до свого народу.
Помер видатний актор у 46 років — у тому ж віці, що й Тарас Шевченко, його улюблений поет, роль якого він зіграв ще в студентські роки у фільмі "Сон".
Того року, коли не стало Івана Миколайчука, до його рідного буковинського села Чоргория вперше прилетіли білі лебеді. Вони залишилися зимувати на озері поблизу села, й відтоді люди називають їх Івановими лебедями і вважають, що то душа їхнього великого земляка повернулася додому. Так само, як живе Іванова душа в його "крилатих" ролях у фільмі "Вавилон XX". знятому за романом Василя Земляка "Лебедина зграя", у стрічці "Білий птах з чорною ознакою" й в усіх великих і маленьких ролях. що зіграв актор, котрий справді став душею й обличчям українського кіно.