По той бік світу

Працював в асекураційному товаристві, жінка давала лекції співу. Війна все перевернула. Вирішили шукати ща­стя за океаном.

— То ви тут з дружиною? — спитав Пе­тро.

Науменко зніяковів.

— Так, тільки це, властиво, складна історія, — відповів він, ухиляючись.

Петро не допитувався. Тільки потім, зустрі­чаючись щоденно з Петром, під час побуту в "Санта-Кларі", та пізнавши його краще, розповів Науменко про свою родинну драму.

— Приїхали ми сливе без грошей. Шукали інтелігентної праці, але без мови та без фа­ху улаштуватись трудно.

— Коли б я був інженер або технік, а то урядовець! Кому потрібний урядовець п'ятде­сяти років та ще без мови? Те саме з жінкою. Вона вчилася в Парижі, в консерваторії, гар­но співає, але тут її ніхто не знає. Щоб знай­ти ангажмент чи учнів, треба мати знайомства. Час іде, а жити якось треба. Я був радий, ко­ли знайшов цю працю. Сільське господарство моя давня мрія. Ще на Україні думав розводи­ти курей у великому масштабі. Може тут на­дбаю досвіду та колись почну таки працюва­ти для себе. Країна мені подобається, нагадує Україну степами, просторами, блакиттю не­ба... А жінка сільського життя не сподобала. Вона не визнає нічого, крім великого міс­та. Найнялась куховаркою. Родина, для якої вона працює, невелика, господарі молоді, ро­зуміють її стан. І все ж таки трудно. Не мо­жуть вони пояснювати всім, що їх служниця, властиво, сама пані, або садити її з собою за стіл. Не всі гості на це погодяться. Дочка моя... надзвичайна дівчина, самі колись по­бачите. Вона мене шанує і любить, але мати це мати. Тай куди б я її взяв? Хіба їй тут місце на естанції? Її життя тільки починаєть­ся, їй треба його творити, а не гаяти час у селі.

Так оповідав Науменко Петрові, і він розу­мів його і співчував його горю.

3

Вже давно почався день, але в спальні Чічіти ще панував присмерк і сон. Вікна були за­вішені, всюди лежали у безладі спідниці, пан­чохи та інший жіночий одяг, на столі в'янула китиця квітів, що її недбало кинула з вечора Чічіта, а сама вона спочивала на ліжку. Скре­гіт трамваїв, гудки авт, крик вуличних про­давців, увесь той гомін міста, що вдирався до неї з вулиці, не турбував її.

Навіть Біжу не витримала. Залишила своє місце в ногах господині, зіскочила з ліжка та сіла на підлозі при голові Чічіти, не зводячи погляду з її обличчя, чекаючи, коли ж, нареш­ті, вона розплющить очі та покличе її.

Хтось задзвонив. Біжу наставила вуха. Чічіта здригнулась, але не прокинулась.

Дзвінок задзеленчав удруге. Чічіта підве­лась, подумала спросоння: "Певно, якийсь ра­лунок", перевернулась на другий бік і накри­ла голову подушкою.

Дзвінок не замовкав. Біжу вибігла в перед­покій та гавкала пронизливо. Довелося вста­ти і підійти до дверей.

— Хто там? — сердито спитала Чічіта.

— Це я, Лолі. — Почула вона і відчинила.

Долі вскочила жвава, весела.

— Невже ти спала? Нечувана річ! — скрик­нула вона, забуваючи, що й сама частенько спить до обіду. А в мене новини, новини... Зараз ми з тобою поїдемо фільмуватись.

— Як? Куди?

— До студії Aproc, у Мороні. Пам'ятаєш, я давно казала тобі, що роблю старання. Сьо­годні мене повідомили, щоб я спішно приїжджала прямо в студію і привезла з собою ще одну елегантну фігурантку. Я зразу згадала про тебе...

Почались поспішні збори. Поки точилась во­да до ванни, вибиралось відповідне убрання. З шафи вилітали сукні, черевики і різні капелю­хи, з соломи, з мережива, з квіток.

Нарешті туалет було закінчено, і дівчата зібрались виходити.

— А Біжу? Може б забрати її з собою? — згадала Чічіта.

— Як же ми повеземо її в автобусі? Нехай іншим разом, коли нас хтось повезе автом.

Бідна Біжу даремно махала хвостиком. На­віть їсти їй не дали. Молоко вже прокисло, а нічого іншого не було.

***

— Я маю переконання, що ти зробиш ка­р'єру, — казала Лолі під час подорожі до сту­дії. Ти гарна і дуже елегантно одягаєшся. На­віть Алонсо це ствердив.

— Який ще Алонсо?

— Дивіться на неї... Я ж тобі сто разів опо­відала. Наш домовласник. Він бачив тебе, ко­ли ти приходила до мене і закохався з першо­го погляду. Хіба ти його не пам'ятаєш?

— Той старий товстюк, що подібний до но­сорога.

— Він зовсім не такий старий та поганий. Навіть дуже імпозантний, та воно і не дивно при його міліонах.

— Вже й міліони?

А ти думаєш? Крім дому, де ми мешкає­мо, він має ще 16 домів, декотрі по 10 повер­хів. А фірма його, Алонсо і Прієто — імпор­тує найкращі шовки та вовни.

— Нехай собі імпортує, а ми вже приїха­ли, — скрикнула Чічіта.

Дійсно, автобус зупинився перед групою будинків, що блискотіли на сонці новими, дуже білими стінами, бо, видко було, вони виросли щойно, серед покищо малозабудованої око­лиці. Над широкою брамою півкругом вису­вався напис: "Кіностудія Aproc".

Дівчата увійшли до бюра студії, де гарнень­ка секретарка записала їх прізвища та запро­понувала пройти у подвір'я й почекати, поки покличуть. Там зібралось біля сотні чолові­ків та жінок. Дехто сидів на лавках, дехто сто­яв.

Лолі почала допитуватись.

— Довго треба чекати?

— Як коли, часом і кілька годин пройде.

Чічіта пригадала собі, що не снідала, і по­чала шукати, де б щось попоїсти.

Кав'ярня студії містилась поблизу у гарно­му кіоску під очеретяним дахом, але крім чер­ствих сандвічів та зимних напоїв там нічого не знайшлося. Треба було цим задовольни­тись, бо до найближчого ресторану було що­найменше два кілометри.

Нарешті у подвір'ї з'явився чорнявий чоло­вік у кратчастому піджаку і став вибирати фі­гурантів. Покликав і наших дівчат і розпоря­дився:

Прошу пройти до сету нумер два.

Сет був частиною великої будови, що сто­яла у подвір'ї і була поділена на відділи — сети.

— Стіни тут глухі і товсті, щоб можна бу­ло фільмувати скрізь одночасно, — пояснив один фігурант — давній служака.

З'явився директор, нервовий, худорлявий, чимсь незадоволений. Він скерував частину фігурантів на підвищення, де стояли різні ме­блі, як у салоні, фотелі, столики, фортепіяно. Розмістив людей. Лолі і Чічіті запропонував сісти спереду.

— Я тобі казала, що нас визначать, — за­шепотіла Лолі.

Почали налагоджувати освітлення. Великі рефлектори кидали сліпучі проміння то з од­ного, то з другого боку.

Директор метушився і кричав:

— Правіше, лівіше, поверніть середній ре­флектор догори, догори, кажу, а не вбік.

Нарешті, вдовольнився і почав пояснювати:

— Ви знаходитесь у салоні пароплава і че­каєте на артиста, котрий буде грати для вас на фортепіяно. Розмовляти не треба, але сиді­ти муміями також не можна. Посміхайтесь, по­вертайте голову. Тільки поволі, камера дуже приспішує рухи. Увага, починаємо!

Камера затрескотіла і спинилась.

— Тепер входить артист! Поклич Орландо, — сказав директор помічникові.

— Я не знала, що він гратиме в кіно, — здивувалась Чічіта.

Підійшов ставний чоловік у білому смокін­гу. Лице його було дуже розмальоване пере­важно цеглястою фарбою, і все ж таки всі пі­знали популярного артиста.

Зафільмували чергову сцену. Вхід артиста, оплески, що ними його зустріли. Фортепіяно було без струн, з німими клавішами. Артист перебирав пальцями, надхненно дивився дого­ри, а музика йшла з грамофонної платівки.

— Так кожний заграє, — подумала Чічіта.

— Тепер уважайте, — промовив директор. На пароплаві виникла пожежа. Не всі це помі­тили, але дехто вже насторожився. Хтось скри­кне, я скажу, хто саме, і починається паніка.

Цю сцену повторювали несчисленну кіль­кість разів.

Робили пробу, фільмували та знову почина­ли від початку. Так пройшло кілька годин. Усі були втомлені і зітхнули з полегшенням, коли директор, нарешті, промовив:

— Годі, на сьогодні вистачить.

Усім наказали розписатись при виході і опо­вістили, що гроші платитимуть у центральній конторі, в місті.

— Скільки це буде? — зацікавилась Чічіта.

Виявилось, що дуже мало. Прачка, що при­ходила до Чічіти, отримувала більше.

— Один раз можна поїхати, а щоб завжди сюди теліпатись, то за це дякую. За кусок ки­шки — сім верств пішки, — буркотіла Чічіта, виходячи зі студії.

— Дурна, це поки тебе не пізнали, — поті­шала Лолі, а потім, як будеш артисткою, гро­ші посиплються на тебе так, що не встигнеш збирати.

На вулиці їх наздогнав Орландо і ввічливо підняв капелюха.

— Дозволите товаришувати вам у дорозі?

— Чому ні? — поспішила відповісти Лолі.

Орландо вже встиг зняти грим і перебратись у звичайне убрання.

— Цілком заморив нас сьогодні директор, — поскаржився Орландо.

Розмова зав'язалась і мереживо її спліта­лось легко, ніби вже були вони давно знайомі, і поворотна подорож пройшла непомітно.

Коли приїхали до міста, Орландо запропону­вав:

— Ходім до ресторану, щось перекусимо.

Дівчата погодились...

Під час вечері Орландо цікаво оповідав різні епізоди свого барвистого життя. Він був виз­начною фігурою на фоні артистичного тла столиці. Талановитий артист і драматург, він недавно почав виступати в кіно, а в театрі дав­но здобув славу і любов публіки.

Поводився він просто, без пихи та позуван­ня, що до їх мають нахил актори.

Вийшли з ресторану, коли на небі грали до­світні відблиски.

Орландо покликав таксі.

— Куди вас дозволите завезти?

Лолі мешкала ближче. Відвезли її, а потім Орландо відпровадив Чічіту. Помагаючи їй ви­лізати з авта, він трохи міцніше, ніж треба, зда­вив її руку понад ліктем і не відразу випустив. Чічіта визволилась і суворо глянула на нього, Орландо посміхнувся і станув покірно, дивля­чись, як Чічіта риється в торбинці, шукаючи ключі від дому.

Але ключів не було.

Дарма перебирала Чічіта свої речі, дарма шукала по кишенях. Видко було, що збираю­чись поспішно до студії, вона забула ключі вдома.

— Що ж тепер буде?

— Може, задзвонити до портеро?

— Його помешкання на восьмому поверсі, він і вдень неохоче йде на долину. А вночі, без сумніву, не схоче вставати. Шукати готель? До порядного готелю вночі без валізки та доку­мента не пустять. Хіба піти до тітки Ельвіри? Вона мешкає не високо, та поки до неї досту­каєшся, переполошиш увесь її респектабель­ний дім. До Розіти? Вона, певно, сама зайшла додому, знявши черевики, щоб не побудити своїх людей.

***

— Я б запропонував вам дуже просте та ро­зумне розв'язання, Тільки ми так утруднюємо своє життя забобонами, що ви можете зле зро­зуміти...

— Що таке?

— Річ дуже проста і цілком натуральна в на­шім артистичнім оточенні...