ото і все. А ви... шукаєте?
Запитав він голосом, небайдужим до старовини, що дівчина не змогла втримати посмішки:
— Якщо чесно, то ми вже знайшли.
— Скарб? — мало не свиснув той.
— Та хто його зна, чи буде там скарб, а от курганчик-таки цікавий.
Хлопець підвівся, але трава йому застувала.
— Ота? Набокувата могила? Скільки раз я там пас і нічого не бачив. Навіть в нічну.
— А що там можна вночі бачити? — Оксані подобався цей тип, який щосили намагався не говорити про золото.
— А ви й не знаєте — а сама ходите вночі, щоби побачить, — хитренько мружився він.
— Що? — непідробно зраділа вона. Так он воно що, він вважає, що вона, слава Богу, не сновида.
— Що, що, — підморгнув він, — а що вночі скарби виходять нагору, от що. Або вогнем. Або півнем кричить, або совою. З Києва приїхали, а кажете, що не знаєте, чого люди в степу шукають поночі — ви ж вчені, ви ж знаєте. Та що вночі, тут, буває, і вдень такого надивишся.
— Що?
— Набачишся.
І вмовк. По-перше, що бачив, як вона не говорить правди, а по-друге, згадав, що вони незнайомі.
— Ярослав, — першим здогадався він.
Оксана також назвалася, і їй стало незвично, мабуть, од Іван-чаю: ані втоми, ані суму. А найдивніше, що до початку робочого дня було безліч часу і раніше вона ніколи такого в житті не мала. А, оно, виявляється, скільки є його, й так може бути тепер щодня — вранішня, передсонячна година, — їй, та віршам, яка не належить нікому іншому.
— То багато хто у вас шукають скарби? — запитала вона.
— Не без того, — одвів очі хлопець, він не розумів, куди вона хилить, ця красуня. Красуня, а геть не намазана, як би то личило їй, міській. — Ніна, оно, Пилипова теща, та все життя шукала...
— Мені цікаво знати, які в них прикмети. Ну, скарб, він же не лише золотом скарб, — підводила Оксана до основного, — а ще й, ну, як це сказати...
— ... науковою цінністю? —підказав Ярослав.
— Саме! А от зверху земля така переорана, перепаскуджена, ну що там по ній взнаєш? А от би об'єднати наші методики, то уявляєш, уявляєте, скільки, наприклад, лише з цього степу можна взяти для науки?
Він озирнувся й узяв. Але чомусь йому стало зле.
Корови озиралися до нього, чи довго баритиметься? Бо він не сказав головного, щоби порозумітися, й до того ж не скривдити приїжджу жінку, яка також хоче чогось доброго, лише не гаразд знає, як до нього підступитися.
— От вона — ваша? — видавив він.
— Хто? — не збагнула вона.
Її непокоїло, чому він відводить очі. Проста думка: "щоби вберегтися її краси" — їй на гадку не спадала.
— Ну ота могила, що ви копаєте. От, наука. А чи наука її ставила, щоб тепер оце копати. Хто вона така, щоб отак брати й розривати?
Оксана знову сіла.
— Ну, якщо починати з того, чия вона, то, виходить, що нічия. Її скіфи ще поставили, і це було дуже давно, і...
— Які скіфи? Тут здавна наші жили, — не підводив очей хлопець.
— Хто це сказав? — чудувалася з нього Оксана.
— Як це хто? Батько казав.
Хто ж іще йому міг тут, в лісостепу, казати? Звісна річ, чийого слова він міг взяти на віру?
— От, Ярославе, от уявіть собі, що ваш батько міг помилятися. Ну звідкіля він це взяв?
— Як це "звідкіля"? — ожив той. — Як йому ще дід переказав.
Ох, не хочеться їй дискутувати отут, посеред вранішнього сонця...
— Але історія твердить протилежне.
Корови покинули роботу, дослухаючись розмови — якщо їхній пастух туди встряв, то, виходить, там має бути щось надто важливе, важливіше за жуйку.
— Ну ви скажете: де оно ваша історія — а це ж тут. Це ваша наука помиляється, бо вона далеко, — показав він. — Отут дідові про це казав прадід. А не десь якась... наука.
Вона подумала деяку мить:
— Ярославе, ваша теорія, тобто ваша версія дуже приваблива, а от скажіть: чи не лишилося, скажімо, од вашого прадіда якихось записів? Заміток?
— Та де? Тут же війна на війні, все згоріло, все. Навіть метрики.
— От бачте, а ви кажете.
— Ну то й що? — пхикнув хлопець. — Ми звикли своєму предку на слово вірити.
— Та він, — не стрималася Оксана, — й гаразд не знав, як його пра-пра й звали.
На її подив хлопець ані знітився.
— Чому? Його звали так само, як і мене — Ярославом.
— Ого. Як ти знаєш?
— Та дуже просто, а в нашому роду так заведено, що батько Володимир завжди називав свого сина Ярославом, а той свого сина завжди — Володимиром.
Не знав, чи вона хоч трохи йому повірила, та сподівався, що хоч на гумор спише, бо остерігався, адже вже не до суперечки, а до сварки, і було до болю кривдно, що кінчиться знайомство з нею.
А найпекучіше було інше — адже вона свято вірила в те, що казала; так само, як він вірив у своє.
— Оно бачите, отам, де геодезичний знак, отам скіфська баба стоїть? От хто, по-вашому, її поставив? — Оксана також одвела очі, бо не знала, як викрутиться хлопець. Який вимушено мовив:
— Скіфи. Скіфи поставили скіфську бабу.
І степ принишк.
— От.
Подолала паузу вона, але не він — його така пауза не переймала, тому, що він знав і деякі інші. Більш мовчазні, аніж якими володіють городяни, та й би такі гарнющі городянки володіли, й тому він відказав просто:
— А до скіфів тут наші жили, це точно. Мій прапрапрадід їх на власні свої очі бачив.
— Але наука...
— Та відпочиньте ви зі своєю наукою, — досить грубо увірвав хлопець. — Оно ваша наука ще недавно по всіх газетах писала, що голоду в тридцять третьому не було. В кожного-кожнісінького! з отих писателів наукових у голодовку повимирало по півсім'ї. Навмирало стілько, що оно ще й досі за селом — ідіть, покопайте. Цілим ровом лежать з тих часів, і старі, і малі. А коли були ми це питання почали порушувати, то нам з області ваша наука почала писать, що то — скотомогильник. Та ви спитайте оно в цих коров, у скотини ви спитайте — чи це скотомогильник, і вона вам скаже, що ні. А вчені ваші будуть з коровами сперечатися. Й самі вони, оці писаки тоді ледве живі зосталися — і от вони тепер раптом бачать вже, що наука їм каже, що голоду того не було. І вони самі починають в це вірити. От вам наука. А через тисячу років? Знову приїдуть вчені, викопають ті рови з нашими кістками... Й напишуть зверху: "скіфи"?
Він стомився. Не дивитися на неї й казати убік, хотілося сьорбнути з термосу, але би вона побачила його втому, хотілося йти звідси, але хотілося й бути поруч, якомога довше — хай би й корови не випаслися, але! З твоєю наукою.
— Гаразд, — погодилась вона. — От докопаємося дна в тому кургані, тоді й побалакаємо. Курган же ваш? От і побачимо тоді.
— Що? — перепитав він.
— Чия правда, — змусила себе вимовити вона.
Такої ночі хочеться їсти, до того ж несподівано, рвучко. Коли думки усі геть про сторонні речі — Трипільську культуру, наприклад. Євген гнав ці думки геть, бо знав: у наметі порожньо. Однак і тут дещо муляло. О! Це вірна ознака, що не все втрачено. Сконцентруватися, благав він себе, хоч знав, що це не легко голодному, — в бляшаній банці лівого ящика отам, де теодоліт. Про яку він забув через цілковиту непрозорість тари, прикрашеної натуралістичними слонами й чужими літерами. Колись тут був справжній індійський чай, зібраний ручним способом, дивно, але там ще й досі береглися ті давні пахощі — не слонячі, звісна річ, а чайні.
Сірники кінчилися. Однак голод владно квапив почуття й одразу пригадалося оте химерне, неозначеного типу кресало, принесене краєзнавцями, Євген поліз до їхнього коробка, витрусив, взяв пристосування для здобування вогню — дивне воно було якесь, певно, одгнило од якогось мушкета? Припасувавши туди й затиснувши гвинтом кремневого неолітичного шкребельця, Євген на мить замилувався боковою пласкою пружиною, зробленою у вигляді людської долоні. Владної такої, з перснями. Дивувала також цілковита неушкодженість її од іржі, лише легка патина трафила метал.
Попустивши газ із балону, він звів кресака й спустив його кощиком. Брязнуло рясними іскрами, газ спалахнув.
Повернувся за водою й наштовхнувся на Діда. Од несподіванки Євген влучив каструлькою на конфорку.
— Кликав? — пильно запитав Дід.
Євген роздивився його лише за третьою спробою протерти очі: картинний надто, сивий, у дуже білій сорочці, такій же довжезній, як і борода. Підперезаний, як потім виявилося, висушеною гадюкою. Кий його упирався в стелю — як він пройшов досередини? Крізь двері, защібнуті на "блискавицю"?
— Я? Вас? — намагався отямитися археолог, бо очі йому розбігалися: на голові в гостя було аж три оселедці, у ліве вухо застромлено сережку, схожу надто на етруську фібулу, "чи фістулу?" — думки надто плуталися, чіпляючись щоразу за ідею назавжди запам'ятати вишиваний орнамент на комірі. А головне паморочили й морочили пахощі, які з'явилися в його голодному, після кількох краєзнавчицьких візитів, наметі, щось трависте, але на кшталт ладану.
"Ні, квіти. Так пахне пилок", — згадав Євген і на мить заспокоївся.
— Я вас не кликав, — відчув він у роті свій голос.
— А кресалом же нащо ляскав? — непідробно здивувався Дід і науковця вразили його ясні, міцні зуби.
— Та... вогню треба було, — намагався виправдатися він.
Тепер Дідо почав дивуватися:
— Вогню? З характерницького кресала? — наче почув надто смішне.
— То ви козак-характерник, —нарешті почав тямити Євген.
Дід поблажливо намружився.
— Та я трохи старший. Швиденько кажи, пощо кликав, не барись.
Та й сам, ховаючи зацікавлення, оглядав незвичного намета, напханого різним причандаллям, раз-у-раз навертаючися зором на ввімкнутий газ.
"Вогнепоклонник!" — здогадався Євген, однак вголос вимовив крізь голос:
— Непогано би такого ось чайку, — почув він свої слова, й вказав на бляшану банку, ковтаючи борлака, — мить — і на стелажі з'явилася така ж самісінько. Він відчинив її, звідтам війнуло пахучим, немов санскрит, чайним духом. Вода швидко закипала, і, заварюючи, Євген приказував:
— Це добре, що ви потрапили до мене. Бо когось іншого й Кіндрат би вхопив.
— А тебе чому ні?
— Ну... ми ж до старовини звичні.
Намагаючись добирати слова емоційно забарвлені, аби вони були зрозумілими.
Потім виявилося, що Дідо розуміє будь-які, й навіть більше того. Старий видобув свого похідного кухлика, орнаментованого, занадто архаїчного, як навіть і про нього.
Вони сиділи й напивалися чаю — експедиційний намет — найвдаліше місце для цього, дід так захопився трунком, якого, здавалося, зроду не куштував, що гріх було відволікати.
"От приведу Діда до Пасовецької, нехай тоді знає, які бувають праслов'яни.