– Морзянка – це надійна вещ.
Одводив вчительку набік, і знову вони сідали за каву, за лайку та за географічну карту.
– Мабуть, у школі погано вчився, а тепер доганяє, – кривився Столиця.
– Да, на шару знайшов репетіторшу, – вставляв щось розумне й Вітько.
Ясна річ, лейтенант щось вже вигадав, щось крутить, і це була хоч якась слабка надія перед новим кацапським гуманітарним конвоєм, що щедро підвозив ворогам зброю.
Тим часом лейтенант ввічливо прощався з училкою, намагаючись всунути їй до кишені пачку кави, а та люто одмахувалася.
"Ясна річ, бо хоче частіш приходити", – подумав кожен.
Це тобі не дід Антон, той як почув, наприклад, про дармові волонтерські льодяники, так весь мішок і підмів.
– Чуваки, класнєйша брага получиться, – чим переконав колектив.
І не збрехав, клятий.
А якщо подумати, де б це ще солдатики скуштували спиртне з цукерок? Де, як не в Донбасі, де позбирався вигадливий люд? Тут же тобі й болгари, й білоруси, і навіть серби, не кажучи про всіх інших слов'ян, хто мав нещастя втрапити у велике радянське переселення народів.
Щоправда, дід Антон божився, що він "ісконний украінєц", але потаємний. Сидів тепер тихенько, бо на ньому могли легко зігнати лють різні "новороси", отож доводилося вдавати з себе кацапа – так і знай, коли хтось тут щосили окає по‑їхньому, то, напевне, це наш брат.
– Свадьба в Маліновкє, Їй‑Богу... Да, ребята, от що: за Кривим Шпильом їхня развєдмашина крутилась, бетеерчик такий гнилий. Шо їм там нада? Пугали нас бандерівцями, а хто їх тут коли бачив хоч одного? – видихав дід Антон льодяниковим перегаром. – І от, накаркали, – тицяв він пальцем у Джуру, – от тепер нате, любуйтесь, ось вони, бандери, – клав собі до торби консерви: хоч вони й не варті самогонки, а от спробуй вигнати консерви? То ж бо.
Взагалі Джуру звали Помазком, але він докладав зусиль, аби звикали до Джури, й потроху переконував товариство.
Але мав одну гидку звичку – дуже довго збивав піну й намилював щоки, отож старе поганяло знову поверталось, і він знову щосили починав перейменовувати себе на Джуру.
І ось таки прийшла паскудна новина про черговий московський гумконвой. Проминув день, і сталося лихо – увечері з села ніхто не прийшов, навіть вчителька, навіть дід Антон.
Далека Собачовка, хоч як у неї вглядайся, наче вимерла – ні вогника, ні кукуріку, навіть собаки гавкати відучились.
Лейтенант щосили вдивлявся туди крізь тепловізор, інтригуючи бійців: "бабу свою виглядає", й не помилилися – зсередини далекого горища заблимав ліхтарик, так нервово, що тут і без морзянки все стало ясно.
– Підйом! – скомандував лейтенант.
І всі, хто був вільний, похапали лопати, підхопили за мотузки колоду й "зубочистку", і побігли в ніч.
Час від часу присідали, затуляли командира, аби міг спокійно ввімкнути ліхтарика та зорієнтуватися по карті, а потім знову бігли крізь темряву й бур'яни.
На оте деревце наштовхнулися несподівано й тут же за командою почали обкопувати штиками, щоб не пошкодити коріння, потім збоку підсунули колоду, на неї поклали важіль‑"зубочистку", підперли добряче під низ і потроху викорчували, матюкаючи бідолашну рослину.
Перенесли вбік вище, лейтенант кілька разів припадав до карти, до компаса, доки показав, де копати яму, в яку успішно пересадили деревце.
Назад із порожніми руками бігти легше, отже, встигли додому ще затемна, бо коли посіріло, вчули зубами й вухами, як ген із‑за далекої річки Луганки гримнуло раз, другий, не встигло третій, як усі повлітали в бліндаж, втиснувшись якнайглибше, – добре, що звук з мінометів летить швидше, аніж міни.
Й отут лейтенант знову подивував – не став ховатися, а, вискочивши на бруствер, почав топтати його, тобто танцювати.
– Лягай! – кричали знизу, але він і далі садив гопака, матюкаючи небо, де диявольським сичанням мчали важкі великі міни і чомусь проминали боком блокпост!
А втиналися в прихований видолинок між Собачовкою та Кривим Шпилем, чим викликали несамовиту радість особового складу, який також виліз подивитися і теж почав гатити закаблуками.
– Опа, опа! – скакав навіть Сивий. – Зрослась п...а і ж..а!
Ще б пак – зрослась: одна ворожа позиція лупасила по своїй іншій, і то щільно й рясно, і тепер всі наші збагнули, що то значить вчасно перенести пристріляний орієнтир на далекому пагорбі.
– Ви, сукі, куда бйотє?! – верещав крізь вибухи їхній ефір. – Куда, мать вашу?!
Враз там рвучко ляснуло й зв'язок пропав.
Горизонт принишк, бо в нього займалося курявою те, що недавно називалося батареєю "градів", лускаючи в повітрі здетонованими ракетами.
Відтоді лейтенанта навіки пойменували Мічуріним, хоч ні він, ні його підлеглі не змогли пригадати, якої породи було те славне деревце, що його так вчасно пересадили вночі.
5
– Смердить, – потягнув носом лейтенант, коли бетеери зупинилися.
Салаги дружно закивали, хоча за металевим чадом хто б міг донюхатися?
Про лейтенанта усіляке можна сказати, однак він мав чуйку, і вона не підводила. Отож він повернув носом на лісосмугу, де безжурно гойдалася "зєльонка", і знову вдихнув туди носом.
– Да, може бути вонь, – бубонів лейтенант, тицьнувши в карту, – тут рядом канава з двохсотими лугандонами. Точно, звідти бздить, – кивнув із‑за дерева.
А чого?
Нехай собі бздить на перегній, краще зелень розростеться.
А що? В цих лісопосадках дичина таки непогана водиться, нехай плодиться собі й людям на радість.
Усі злазили з броні й обтрушувалися, перш ніж закурити, тобто перед тим, як копати капоніри, бо такого теплого ранку приємно випустити димок на вранішні промені сонця.
Звіробій теж потягся по куриво, воно в нікелевій коробці, він її на серці носив (про всяк випадок), а чого ж? Якась куля на ізльоті чи осколок, може, й не проб'є;
коли помітив, що погляди в салаг зробилися зажурені, і всі в один бік. Отож він зігнав з променів першу затяжку й узрів спершу платтячко, потім рожеві вушка, а потім вже й велосипедистку, – вона звабно крутила педалі, долаючи переїзд, аж навіть лейтенант забув курити, бо вона приязно озирала їх, уповільнилася, хотіла навіть зупинитися:
– Может, вам водічкі подвєзті ключевой? У нас здесь хорошая водічка єсть.
– Ні, не нада, спасіба, – одводив очі лейтенант.
І було од чого одводить, тим паче, що вже четвертий місяць, як без жіночої ласки.
– Ну, как знаєте, – усміхнулась, просто махнула ручкою, дриґнула педалями і, неквапом ворухнувши сідницями, покотила далі.
Всі заворожено зирили, аж доки зникла за зворотом.
Отут Звіробоя підкинуло, тобто штовхнуло, він скинув бронека й кинувся з насипу до кущів.
– Ти куди, браконьєр? – гукнув лейтенант.
– Посрать, – дружно реготнули салажата й заходилися гомоніти про вчорашній самопальний борщ, якого намагалися прогріти на моторі. Загалом це була давня армійська ідея: притулити бачок до блока циліндрів, і доки на марші їдучи, щось там і прогріється.
Він біг, зумисне даючи коло, задираючи носаки берців, щоб не перечепитись, і вдало проскочив чималого засипаного рова з двохсотими лугандонами, усіляко обтиканого хрестами:
"да, лейтенант не помилився про сморід, хоча воно й не смердить",
перескочив канаву, тут треба нечутно крізь "зєльонку" – цього ніякий военком не навчить – не зачепити й листочка, ноги самі несли крізь посадку, зрізаючи кут.
І ось крізь просвітні вербички він здалеку побачив зблиски велосипеда, а потім світле платтячко, яке на нього сперлося.
– Да, – гучно шепотіло воно, – єщо не окопалісь... Где, где, – зашаруділа вона папірцем карти, – за переездом, ну там, де двохсотих хоронілі, соображай, а квадрат я щас уточню...
Стоїть схвильовано так, торсаючи руль.
Во, сука, во хто тут браконьєр! Щаслива така, вся аж світиться рожевими вушками на сонці – що, вистежила? Крупну здобич, еге? Й не треба ні стрілять, ні на волокуші тягнуть, еге?
Він поволі сунувся крізь гілочки, щоби ні билинка не ворухнулася, тримаючись за підсумок, щоб не брязнув, і не вірив власним вухам:
– ...ну возле братской могіли. Да какое кладбіще, нету там нікакого кладбіща, вніматєльно смотрі, дурак, а єщьо "орьол" називаєтся, говорю, слушай, а не галді, – швидко шепотіла, скручуючи папірчину, щоб сонце не сліпило од неї, – смотрі висоткі, ето на пересіченії точек номер...
Вона принишкла, спиною відчувши, затулившись плечем, однією рукою хутко зім'яла карту за пазуху, іншою притулялася до телефону:
– Да, Машенька, скоро буду, я уже в путі, да ти не волнуйся, нормально доеду, так что заправляй пельмені.
"Пельмені, блін!" – кинувся до неї, щоб не встигла скинути номер з телефону,
вдарив по руці, вона турнула його веліком, перескочив, вхопив, обхопив всю, і тут, о чудо, вона мов ящірка вислизла з рук, і з плаття,
стрибнув, наче регбіст, і вхопив ногу, перехопив за труси, ляпнулись об асфальт, "ось тобі й внештатна бойова ситуація",
покотилися, і тут вона вдарила пальцями в очі, а п'ятою цілила в коліно, "брикуча, сука", заламав телефона, не давши пальцям одімкнуть.
А той занепокоєно шипів:
– Ласточка, ласточка! Ласточка, прійом!
Кусалася, доки не одбив лобом.
Все ж колись пройшов у зоні деякий бойовий вишкіл, а надто на висилках, і це не така була перша зустріч з дівчиною, про яку він мріяв на нарах, не про удар пальцями в очі. Скільки мріяв, як вийде й познайомиться, як ходитимуть, узявшись за ручки, і все таке. Зрештою, лише такі думки й рятували, бо всі інші так чи інак знову заверталися в барак, де невпинно гуділа блатота.
Щоправда, він відрізнявся від них лише статтею Карного кодексу: якби не ляпав язиком, то й досі спокійно полював би дичину.
А що, як роботи нема? Засунув під куртку розкладену "тулку", сокиру, ніж, мотузку і ген‑ген у заповідник, тут головне не засвітитися на автостраді чи в електричці, а особливо біля силосної ями, куди смачний дух принаджує кабанів.
Як маєш жакана зі стальною вставкою, то невелика морока завалити сікача, куди більша – розпатрати, закопати шкуру, кишки, голову, а тоді змайструвати волокушу, і тут мисливські інстинкти ще дужче потрібні – не наскочити на єгерів, бо вони теж мисливці; і отак тягнути тушу лісом кілометрів з десять подалі од лісозони, і викликати по мобілці перевозку; да, криза кризою, а шикарні ресторани функціонують і постійно потребують вепрятини...
– Ласточка, я арьол! Ласточка! Таня!
"Ох, то ти, блін, ще й Таня!"
Тут вона завдала ліктем у печінку, це він проґавив,
головне не давати дряпатись,
а потім – п'ятою в пах, тобто в яйця, однак він встиг підставити стегно, і встиг і подивуватись: удар був акцентований – спортсменка, блін?
Вона викручувалася люто, вислизнула з ліфчика, він двинув коліном по ребрах, і от що дивно – вона була залегка, щоб поглинути цей удар, просто легко теліпнулася вбік, однак він встиг перехопити на подвійний нельсон, переводячи в партер – тепер не вдряпнеш! – і почав нагинати голову, аби трохи розслабити скажену, а тепер коліно між ноги – тепер не вбрикнеш;
ні, не так він уявляв на нарах; це вже потім, думаючи про неї, збагнув, що його тоді вранці насторожило:
чого це вона тут їде дорогою без нічого, в самому лише ситцевому платтячку?
Хоч би хустину накинула.