Богунів син, як приїздив з своїм батьком до Чигирина, бився з місцевими хлопцями за Галь і Оксан.
З острахом думав Юрась і про батька та про двох його останніх жінок — навіщо вони йому? Хіба зі смертю матері конче треба було їх заводити? Теперішня мачуха Ганна Золотаренкова лагідна з пасинком, намагається упередити всі його бажання, і Юрась мирився з нею, хоча найліпше чувся вдвох із батьком. А про іншу жінку згадував з огидою, з трепетом і дивувався, як батько міг її терпіти? То ж колишня жінка страхітливого Чаплинського, що втік з України в глиб Польщі. Мотрона була пихата, ледве помічала Богданових синів, а старий гетьман упадав біля неї й годив, аж поки старший Тиміш піймав її на перелюбстві з маляром-волохом і наказав повісити обох на воротях.
І дід Михайло, кажуть, любив жінок незгірш за батька. В цім була таємниця, не зрозуміла Юрасеві… Батьків джура Іван Брюховецький переказував якось, прицмокуючи, ніби смакуючи оселедцем, як дід Михайло служив у воєводи Даниловича в Олеському замку на Галичині й уподобав дівчину-служницю, до якої був прихильний і господар. Обидва зальотники, маючи жінок і дітей, посварилися через дівчину, і Данилович вислав Михайла Хмельницького осадчим на Наддніпрянщину. Тут дід заклав містечко Чигирин, Лисянку і хутір Суботів, подарований йому королем у власність. Звідси пішов з чигиринськими стрільцями воювати турків і загинув під Цецорою, а батько прийняв перше бойове хрещення, потрапив у полон до Іскандер-баші, звідки його викупили аж за два роки.
…Любив Юрась ті вечори, коли старий гетьман брався до кобзи, співав думи козацькі, як "налетіли соколи з чужої далекої сторони, та сіли-упали в лісі на преудобному дереві на орісі, та звили собі гніздо шарлатнеє, знесли яйце перлинеє та і сплодили собі дитя — бездольне, безродне соколя". Або як батько сам складав пісні, випивши чару-другу горілки з приятелями-старшинами Виговським, Носачем, Лісницьким, і плакали всі, обіймалися з туги, коли Богдан співав про "чайку-небогу, що вивела чаєнят при битій дорозі…" А ще як був тато здоровіший, вдвох підіймалися на гору, до якої прибилося їхнє дворище, обходили Чигиринську фортецю, сідали над урвищем і дивилися далеко-предалеко, на кам'яні скелі під ногами, на змійку Тясмину, що скрадався полями аж до Чорного лісу, на села довколишні і церкви хрещаті, на шляхи й путівці, і старий Богдан казав, що все це край наш вільний Україна, і нема любішого краю на світі, нам його боронити і держати перед людьми і богом. І тоді легко було на серці, мріялось гарно і вірилося, що і він, Юрась, гідно боронитиме свій край, ніхто не зіб'є його на манівці з батькового шляху.
Але допіру під Уманню він побачив, яке непросте життя чигає на нього без батька, і злякався тієї будучини…
Ось уже минули ставки і пасіку, закладені батьком, ще як був писарем і сотником реєстровим, заїхали на хутірську вулицю, і розчахнута брама Іллінської церкви невблаганно наближалася, натовп розступався перед молодим Хмельницьким, спрямували набік коней і Носач, і Лісницький, і Дорошенко, пропускаючи гетьманича наперед. Він озирнувся на вислоусого Носача, спіймав його примружений погляд, чомусь упала в око його рука, покладена на пістоль… Ось-ось генеральний обозний вихопить з-за пояса зброю і спрямує на нього! Метнувся зляканими очима по козацьких лавах за спиною, всі тримали в руках рушниці, і Юрась вже не пізнавав нікого — то були незнайомі люди, потвори з вишкіреними зубами і вилупленими зеньками, подзьобані віспою, у замотлошеному вбранні, вони навели цівки пістолів і рушниць на нього і чекали чийогось наказу, та команди не було. Юрась забув, де він, забув, що юний, безвусий, тягар наліг на плечі, й було йому сорок, п'ятдесят років, за плечима все життя, і от-от настане йому край, тільки хтось має скомандувати козакам. Юрась лихоманливо шукав отого когось і наткнувся очима на великі чорні очі пророка Іллі в надбрамній церковній ніші. Юрась закляк у сідлі, втягнувши голову в плечі.
Гримнув постріл з тисяч цівок: козаки вшановували пам'ять славного гетьмана Війська Запорозького.
— Пане гетьманичу, злазьте… — під'їхав Тимофій Носач, торкнувся чоботом Юрасевої ноги. Юрась поволі виходив із заціпеніння, та не було сили витягнути ногу із стремена і сповзти на землю. Сидів у сідлі, тримаючи помертвілими пальцями булаву.
— Злізай, Юрцю, злізай, синку, — перед ним стояв спішений Іван Богун і простягав руку. Юрась легко зітхнув, міцно вхопив Богунову долоню, стрибнув на землю і пішов до церкви, не відпускаючи дядька Івана, — Богун був один з небагатьох, кого не боявся Юрась, кому вірив після Умані, на кого міг опертися. Разом піднялися трьома сходинками, ступили до церкви, де чекав на них відчужений, загадковий батько-гетьман, душа якого вже постала перед богом[1].
— Ласкаво просимо, пане полковнику! Із щасливим поверненням з походу. Аби був нам живий-здоровий, пане полковнику, — вітав Богуна в гетьманській резиденції невеликий опасистий чоловік, розтягуючи великого рота аж до вух. Богун бачив його при старому гетьмані тут, у Чигирині, у війську — ніколи. І якщо й запам'ятав, що завдяки прізвиську, яке дуже йому пасувало — Брюханець чи Брюховецький.
— Молодому гетьманичеві наш уклін низенький. Стомився з дороги, натрудив ніжки, зараз обмиємо ясновельможні ніжки й напахтимо. А тоді до столу, до столу, пом'янути нашого славного небіжчика.
— Панові полковнику чернігівському наше шануваннячко, скидай свого жупана, то у вас на Сіверщині зимно, бо Московія близько, а в нашій стороні тепло, як у раю… І до столу, до столу — свячених яблучок скуштувати. А до них ще чогось, — підморгував Брюховецький Іванові Нечаю, вклоняючись при цьому і даючи пройти в світлицю. — А дружинонька, високоповажна Олена Хмельниченкова, де? Тужить по батькові серед жіноцтва? То нехай.
— Панові генеральному обозному чим можу прислужитися? — їв очима Тимофія Носача, і той сунув йому, як нижчому, два пальці, які Брюховецький ухопив двома руками і тряс, доки дозволяв обозний.
— Славному панові полковнику полтавському щиро зичу здоров'ячка і довгих літ та до столу прохаю, — кланявся віддалік і не насмілився наблизитися до сподвижника Богданового і Богунового — грізного Мартина Пушкаря.
— Пана суддю перепрошую, коли що не так. Не осуди, пане Грицю. Не відали, що таке славне товариство водночас прибуде на спомин душі батька нашого Хмеля. Царство йому небесне, земля пухом і вічна пам'ять!
— Проходь, проходь, пане Чечелаю, — Брюховецький мав запанібрата кропив'янського полковника, балакучого татарина Хвилона Джеджелія, — і тобі місце знайдеться, аякже.
— А пан прилуцький полковник чом у дверях стоїть? Прошу дуже пана Дорошенка…
— Сідайте, сідайте, панове, по лавах. Хвильку-другу, і приберемо до учти молодого гетьманича. Тяжко залишати батька при животі, а стрічати на столі. Зараз гукну пана гетьманського підскарбія — пана Ковалевського, він розрадить славне товариство чулим словом і свіжим пивом. Слава богу, є чим пом'янути, вже й обжинки одбули, є цей рік і в коморі, і в стодолі, і на столі. Як згадаєш торішню посуху та недорід, не приведи господи!..
— А пан генеральний писар де? — спитав суддя Григорій Лісницький.
— Хорує пан Виговський, обіцявся бути пізніше, якщо зведеться на ноги, — лукаво посміхнувся Брюховецький, бо добре знав норов писаря, його нехіть до горілки і звичай приходити на кінець учти, коли вже всі захмеліють.
Брюховецький спостерігав, де хто сяде у просторій гетьманській світлиці, яка бачила стількох людей з усього світу. Чільний, високий гетьманський стілець лишався вільний, дожидаючи Юрася, а Брюховецький думав: кожен з вас крадькома позирає на той стілець, недовго Юрасеві сидіти в ньому. То як був Хмельницький живий, пообіцяли поставити на гетьманський стіл сина, бо знали, що так хоче старий Хмель і нехай собі потішиться наостанку, а нині… Зібралася вся значна старшина, хіба що без Павла Тетері й Івана Виговського. Перший далеко — в Москві, а другий ось тут — перейти вулицю. До ?ого ж потрапить булава — ота срібна палиця, всіяна самоцвітами, тримати яку в руці означає мати під собою все Військо Запорозьке, увесь його скарб, всю Україну, а об'їхати всі її міста й села — для цього мало життя людського. Так кажуть люди. Йому ж рідко доводилося бувати поза гетьманською резиденцією. Ковалевський лишав його на господарстві, від'їжджаючи разом з Хмельницьким до війська, і знав, що Брюховецький дасть лад і домові і слугам.
Так хто з них стане під гетьманську корогву? Генеральний обозний Тимофій Носач — спритний, коли треба — згодливий, коли треба — суворий? Чи генеральний суддя Гриць Лісницький — поміркований, слід віддати йому належне — справедливий, хоча що таке справедливість, як придивитися пильно? Вміло прихований зиск…
А ще ж полковників купа — один славніший за другого. Богун, Пушкар, Нечай — чи не гетьмани — і зростом, і силою, й іменем?
Коноїд кропив'янський Чечелай — той не важитиме на булаву. Душа козацька, ніякої хитрості татарської, простий чолов'яга, а шаблею, кажуть, здорово махає.
А ще мовчун Петро Дорошенко. Теж, певно, заміряється на гетьманську шапку. Дарма що молодий, а розум і спостережливість так і грають у чорних очах — стережись!
А ще поспішає з Москви полковник переяславський, довірений Хмеля в справах з царем, Павло Тетеря. Та й генеральний писар Виговський не пас задніх за гетьмана, хоча й згонив на ньому старий Богдан свої невдачі. Але. слугам і простим козакам Іван Виговський не забував нагадувати, хто він такий при гетьманові…
Брюховецький сидів у передпокої й чекав, чи не треба чогось гостям, — Ковалевський гукне. У прочинені двері було видно лише кутик столу, а після перших поминальних чарок уже важко було добрати голосів — говорили всі разом, і сміялися вже, і совали лавою, і стукали дерев'яними коновками по столу, вже й миска впала додолу — черепки посипалися. Добре, що не виставив срібного, скляного і порцелянового посуду. Так було і за Богдана — той любив дерев'яний і глиняний посуд, прості козацькі страви — борщ, кашу, рибу, вареники, пироги з сиром і квасолею, мед і горілку.