Так. Почали з созу, а тепер вже на колгосп переходимо "Червоне колосся", може, й комуною станемо. Тринадцять дворів нас було, дев'ятнадцятеро коней, а тепер на сто відсотків збільшилося. Та ще думка є увесь наш куток сколективізувати суцільно. Але є такі, що в контри йдуть і других одбивають. Почули, що ти їдеш з центру — кажуть: "Підождімо ще, може, воно й не так, може, Марко про щось друге людям роз'яснить, що середняки колективізації не підпадають, і суцільну він припинить". Чуток розпустили, як чорного пір'я. Отож ждали тут усі на тебе й ждуть, що ти їм і нам скажеш, і чи є ти центральний народний адвокат, чи, може, просто колективіст-партіець або од газети кореспондент?
Роман. Не написав же, Марку, то ми різне думали.
Підтовпились ближче до Марка всі й ждуть. Тиша. Хтось прокашлятись хотів, та його цитькнули, і той проковтнув кашель.
М а р к о. Я, звичайно, не народний адвокат і не кореспондент. Я, може, чули, з двадцятип'ятитисячників, комуніст. Працював на заводі тощо. Визвався на село. Ну, й подумав: куди краще, як не в свої краї, де мене ще, може, знають, та й я буду не з зав'язаними очима... Одним словом, приїхав, щоб допомогти вам обхазяйнуватися, об-колективізуватися, словом, вибитися на кращу, на соціалістичну путь, а то аж у завод чути, як рипить і одстає тут ваше мужицьке життя.
О к с а н а. А що! Не я казала?.. Наш!
П е т р о. Я теж... передчував і правильно заналізував...
Оксана. Ну, тож здрастуй ще раз!
Марко. Здрастуйте ще раз!
1 поздоровкалися ще раз зворушливо й серйозно. Оксана, Надійна, Петро, і Дмитрика батько нишком наштовхнув.
Оксана (на діда Неведика). А ти ще раз поздоровкаєшся?
. Н е в е д и к. Та як буде могорич, то я й тричі, туди його, розтуди.
Оксана (до Пархімчі). Ну, а ти?
П а р х і м ч а. Я, може, в серці сто раз уже це зробив, як партизан. Бо не в мені контри, бабо Оксано. Я перший був вписався в соз і червоний примір всім показував. І далі показуватиму, коли побачу на чолі нашого колгоспного руху нового вождя, товариша і теж, мабуть, партизана Марка, котрий пішов на північ, а я на південь. Не в мені контри, бо й виписавсь я з вашого созу не через це, а через те, що біднота виписувалась, через солідарність!
Петро. Хто та біднота?
Пархімча. А Потремай, наприклад, Христан! Можна сказати, дев'яносто шостої проби батрак, наймит з пелюшок, у всіх сливе кулаків повибував, а от в созі у вашому не вибув, виписавсь, і в колгосп не хоче. Чого?.
Петро. Та, може, того, що ти його однаїджуеш?
П а р х і м ч а. Е, ні! Не в мені тут контри! Не в моїй, а в твоїй політиці. Бо ти кажеш, що в мене лінії нема, а сам перпендикулярно не стоїш і точки правильного прицілу не маєш. Траєкторія твоя крута! Не в мені, а в інших і протчих причинах, за котрі (до Марка) у самого, будь ласка, Христана Ивановича спитайте, оскільки він сам ось на горизонті сходить.
7
Увійшов Христан Іванович, у заячій шапці з вушками, косоокий, та й ті очки десь в куточках під рудими кущиками брів ховаються. Ніби не дивляться, а все бачать.
Пархімча. Скажи, Христане Ивановичу, чого ти, батрак з пелюшок, із созу виписався, а в колгосп не хочеш іти? Одвіть нам на це інтерв'ю?
Христан (підійшов до Марка). З центру?
Марко. Так.
Христан. Як там у центрі щодо картошки?
Марко од такого запитання трошки отетенів.
Хоча, мабуть, вам це не до шмиги, бо думати, мабуть, доводиться з другої професії, да?
Марко. Чого ж! Доводилося і про картоплю. А ви справді з созу виписалися?
X р и с т а н. Та так, що вроді не фантазія впала в голову.
М а р к о. І в колгосп не хочете?
X р и с т а н. Сказати — таки трудно, да.
Марко. Чого?
X р и с т а н (уже помітив, що опинився між Пархімчею і Марком і що треба з цього становища вийти нейтрально). По-моєму, має бути взагалі три лінії, да: буржуазна лінія — я проти, пролетарська, себто й колгоспна,— привітствую, але думаю, що ми ще не способні. Дак я іду середньою, хоча мені оце недавно у сільраді Максим Іванович, секретар, сказали, що ця лінія ніби вже одпала, да..:
Роман (по паузі, з прихованою мукою). То невже одпала, Марку?
Вмить нависла тиша.
Середня лінія?
Тиша й ждання.
Марко (подумав, хотів щось пояснити і раптом як крапку поставив). Так!
Полегшено зітхнули Петро й Оксана.
Неведик. Туди його, розтуди! (Почав надівати шапку).
Взялись за шапки Пархімча і чомусь Никандер. Почали розходитись люди.
Оксана (до Зосима). А у вас тепер, Зосиме, яка буде лінія?
З о с и м. Я йду однією, що нею йде ввесь світ цей і йтиме соціальний — од народження до смерті. (Пішов).
Почали виходити Оксана з Надійкою, Ільченко з Дмитриком, Петро. Марко теж узявсь за шапку.
Р о м а н. Ти йдеш, Марку?
Марко. Я скоро вернуся, тату. От тільки трохи погомоню ще з Петром.
Вийшли.
М о т р о н а. Ну от... Тільки в хату — і вже з хати. Одинадцять років син не бачився з батьком і братом... У Романа скотилась сльоза.
ІІІ
1
Давно вже розійшлися. Перші півні проспівали, а Марка нема. Не спить Роман Сидить біля вікна.
2
Увійшов Никандер з другої хати:
— Уже ж приїхав, а ви все виглядаєте? Роман. Ага... (Очувся). Це ти, Никандре? Никандер. Двері запирати чи ще?
Р о м а н. Ні, ні! Не треба... Та ще, мабуть, і, той, рано?
Никандер. Півні вже проспівали. Мабуть, там десь у колгоспі заночує, у Соньчиного Петра.
Роман. Ні, ні! Треба, той, не запирати. А то можна заперти — я одчиню. Тільки, той, треба йому послати. З дороги ж він далекої, довголітньої... (Подивився на Никандра благально-винуватими очима).
Никандер (пом'якшав. Тихо). Та треба ж...
3
М о т р о н а, надхнувши, певно, чоловіка, контролювала. Із дверей, стримуючи серце:
— Де ж йому слати?
Р о м а н. Та я думаю, що найкраще йому отут буде. Під грубкою. І тепло, й повітря, га? Чи, може, в тій хаті?
4
Баби Василини голова з-за комина:
— У тій хаті, кажу! Мотрона. А чули, хто він такий? Василии а. А ще, може, не такий, як ти! Мотрона. Думаєте, справді хреста вашого загубив?
Викинув! Одцурався!
Василии а. А поживе з нами, похазяйнує, ожениться, то, може, й надіне.
Мотрона. Ну, то й стеліть самі!
Василии а. І постелю! (Взяла подушку, рядно). Постелю, постіль охрещу, богові помолюся, то ще він нам його поверне. (До Романа). Поверне!
Р о м а н. Не сердься, Мотроно! З дороги ж він і, той... Бач, і люди до його приходили, і пророк Зосим... Хай переспить там ніч, га?
Василина (на сина). Поможи нести!
Пішли.
Мотрона (до чоловіка). Ну? А ти чого став? Не йдеш? Никандер. Куди? Мотрона. У чулан же, чуєш? У чулан!
Никандер скрипнув зубами.
(Одвернулась од вікна. Постояла). Іди ж сам перенось наші подушки в чулан, бо я не піду!
Никандер пішов у чулан.
5
Нищечком ускочив Ільченко:
— Нікого нема? Хотів постукотіти в ту хату, щоб вий-йшла, аж дивлюсь у вікно — стара сваха й сват стеляться. Перейшли туди, чи як?
Мотрона. Маркові стелять.
Ільченко. А-а... А ти ж де будеш тепер з Никандром? У цій, чи що?
Мотрона. У чулані!
Ільченко. Ага... Ну що ж. Времена.
Мотрона. Доведеться, мабуть, до вас перейти. Це все стара на мене злість гонить.
Ільченко. Ні, ні! Ти вже якось тут мирися, бо до мене тепер аж ніяк не можна. Навпаки, я оце прибіг до тебе, щоб ти оце... (Вийняв з-за пазухи вузлика. Подав). Переховала.
Мотрона. Що це?
Ільченко. Трошки грошей золотих, хрестики, персні, материні серги. Все, що ще лишилося з колишнього нажитого.
Мотрона. Скільки ж тут грошей? Ільченко. Три тисячі сімсот тридцять. Мотрона. А це паперові, чи що? І л ь ч е н ко. Купчі кріпості на землю. Переховай на якийсь час. Мотрона. Ау вас хіба нема де? Ільченко. Можуть прийти з трусом. А можуть тепер.
Небезпечно. Та й спати спокійно не можу. А у вас трусу не буде — комуніст же, з центру. Переховай, доню. А помру, то купчі Дмитрикові, а золото тобі. Купчі Дмитрикові, хай він вже їх спалить, якщо таке й далі буде, а золото тобі...
Мотрона. Де ж його переховати?
Ільченко. Тобі тут видніше. У скриню, може?
Мотрона. Ні, ні!.. Баба підглядають. Та й Никандер... Це не його. У тій хаті буде тепер Марко. У чулані... (Нишпорить думками).
Рипнули в тій хаті двері.
Десь переховаю. Йдіть! Мерщій, щоб ніхто вас не побачив!.. (Тільки зачинила за батьком, чує — з тієї хати йде баба з тестем. Підбігла до божниці й заховала вузлик той у стару ікону).
6
Баба Василина й Роман.
Мотрона (сумирно). Може, подушок ще треба, то я дам з своїх?
Василина. Твої подушки камінні! Не треба! (Пішла за піч).
Роман (вдячно). Спасибі, доню. Не треба!
Мотрона. Я більш нічого не братиму з тії хати. Та й нікуди — в чулан. Я тільки заберу свою ікону. Взавтра.
Роман. Ікону? Я думаю, що той... Не треба. Не годиться в чулан переносити. Та й Маркові, може, ще в тій хаті й не сподобається. Як ви думаєте, мамо?
Василина. Хай забирає!
Р о м а н. Ну от і той...
7
Вернувся Марко. Роман (зраділо). І Марко!
Марко (напевно, під враженням розмов). Та-ак, діла у вас тут не гараздні. (Роздумливо). Не гараздні. На все село два сози. І хліба державі не додано...
Роман. Ми тобі послали у тій хаті, Марку.
Марко. Пройшов селом — темно, як на кладовищі. Якісь канави, рівчаки — питаюсь нащо? Все діляться. І хатки — як труни...
Мотрона (до Романа). То ви вже проведіть їх самі. На добраніч! (Пішла).
Марко. Добраніч!.. (Далі думаючи). Ніч, ніч, ніч. Довга вона тут, ця ніч, і темна. (Струсивши ці сумні думки). Ну, нічого! Перейдем її та й вийдем на зорю! Колгоспами! Води з Дніпра наженемо і вмиємось. І вмивальники будуть. І дзеркала, га? Пішла вже невістка?
Роман. Пішла. Уже пізно. Того й темно на селі, що пізно, Марку. А подивись удосвіта, то скрізь по хатах світиться. У кожного світло є. Та й люстерко у кожної сливе дівки. І вмивальника нарід справить, аби тільки не ворушили, не збивали його з середньої трудової путі. Тільки ж зіп'ялись на ноги, вибились із злиднів, осереднилися. Пара конячок у кожного, корівка, поросята, а я й грушку посадив, виросла ось, зазирає у вікно. То навіщо тривожити народ, Марку? Нащо збивати всіх в колгоспи? Зірвете ж нарід з коріння його землі, то чи прийметься ще він на новій? Страшно!
Марко. Темно в головах, того й страшно. Та де там те коріння, де воно, коли кожний тепер мужичок-середня-чок мотузяне своє хазяйствечко до кілочка в'яже, щоб вітром не здуло, бо суховій той все коріння перепалив.