Те видиво ставало нав'язливим: не могла вловити, об яку ж перепону розбивається реальність, як саме переходить у марення, у щось подібне до символу, й це мучило найбільше.
Додому діставалася пішки найдовшою дорогою — лиш фізичне знесилення давало більш-менш спокійну ніч. Врешті єдина подруга, якій звірялась — тиха миршавенька дівчина,— дістала їй якісь ліки:
— Випий одну пігулку. Заспокоює.
Вона випила одразу дві й справді впала в блаженну байдужість, це тривало недовго, але вистачило на те, щоб, отямившись, перейнятись лютою зневагою до того, що її катувало. Оце така вона, любов? Нікчемна пігулка годна її притлумити, а коли їх ковтати одну за одною, то, може, й зовсім вилікуєшся? То варто мучитись?!
Ліків вона проте більше не ковтала — відчула, що в неї й без них стачить сили дати собі раду, навіть своєрідну втіху в тому знайшла. Вона знов стане собі господинею...
На тому й кінчився її роман. Заспокоївшись, знайшла, що зарахувати до свого активу: при ній залишилася слава дівчини, в якій "щось є", коли на неї звертають увагу такі першокласні хлопці, як Віталій, а головне, вона зрозуміла, хто принесе їй особисте щастя. Це має бути честолюбний чоловік, котрий потребуватиме її розуму, таланту й внутрішньої сили, які віднині ревно в собі плекатиме. Вона вестиме його до високої мети, звичайно, не забуваючи й про себе; ні, самозречення з неї досить! Ніколи вона не дозволить собі роззброїтись, втратити контроль над почуттями. Вже має досвід...
Вона знов стала холодно-інтелектуальною: робила бездоганні курсові роботи й цікаві доповіді на засіданнях студентського наукового товариства. її помічали, про неї звикли говорити як про вельми перспективну особу, раннього кандидата наук, що вже "пристріляла" свою тему. Так воно й було...
Та на вулиці, помітивши вродливу дівчину, Мар'яна часом довго йшла за нею назирці, спостерігаючи, чи так уже її пасуть очима чоловіки? Виявилося, що їхній ентузіазм дуже залежить від погоди — за морозу чи сльоти сильна стать впадала в апатію, від пори дня: в обід ставала надто діловою; падав той ентузіазм від перспективи футбольного матчу або ж цікавої телевізійної передачі. Відкриттів, які зробила Мар'яна, стачило б і на ще одну вельми оригінальну кандидатську, аби лиш вона кого зацікавила. Ні, ні, жіноча краса далеко не всемогутня.
На Мар'яну теж знаходились "купці", але здебільшого то були хлопці з комплексами — недомірки, невдахи, слабачки. Була певна, що заслуговує на кращу долю, й терпляче її чекала.
Вже далеко по студентських роках зустріла її втілення в ставному зеленоокому брюнеті з мужнім профілем і прихованою енергією в рухах. Роками тренованим чуттям збагнула й його нетерпіння, і пекуче честолюбство, і... старанно замасковану невпевненість у собі, майже безпорадність —наслідок браку власних думок та безнадійного дилетантства. Був достатньо розумний, аби скласти собі справжню ціну, але не міг погодитися з нею, як не погоджувалась вона зі своєю зовнішністю прозаїчної матрони.
Усе повторилося. Після її доповіді в Будинку вчених, присвяченої питанням виробництва скляних волокон, він підійшов до неї:
— Вас цікавлять скляні волокна? — знизала Мар'яна плечима.— А для мене то — вчорашній день. Ця доповідь не що інше, як підсумки пройденого етапу. Я знаю дещо цікавіше...
Думками поділилась рівно настільки, щоб заінтригувати, покликати до нового й дуже перспективного діла — наукових основ виробництва супертонкого мінерального волокна. Не переконувала, не вмовляла...
На свій день народження запросила найближчих і най— потрібніших людей. Серед них був і зеленоокий брюнет з мужнім профілем — Валерій Джиглюк. З ним дуже сміливо кокетувала сестра одного з інститутських працівників, приведена явно заради знайомства з цікавим і неодруженим чоловіком. То була ефектна особа в екстравагантному вбранні, що присохла в дівках через надмірний успіх, який не квапилася міняти на будні сімейного життя. Пораючись за столом, що займав невеличку кімнату від стінки до стінки — з матір'ю не жила давно,— Мар'яна поблажливо поглядала на суперницю. Ані її велике декольте, ані модна зачіска вже не мали значення — Валерій байдуже сидів поряд, захоплений власними думками. Час від часу Мар'яна щось йому пропонувала, відчуваючи, як з кожним її словом і жестом між ними зростає інтимність.
Вони вийшли на балкон. Поцілувались під висвистування вітру на десятому поверсі — над прірвою міста з його вогнями й шумом унизу. Тоненький тюль відокремлював їх від гостей. Мар'яна зірвала бліду у вечірньому світлі настурцію й встромила собі у волосся. "Квіти мого дитинства",— сказала тихо. "А я вам даруватиму троянди",— відповів Валерій.
Білявко, що в щасливій безтурботності пройшлася з гарним залицяльником по чиїйсь розтоптаній душі,— чи знаєш, що тебе переможено? Переможено усіх таких, як ти,— білявок, чорнявок чи шатенок, котрі природою наділені даром подобатись чоловікам, не вибореним, розумом не знайденим, а через те нетривким та не вартим пошани.
Отож сива перука личила Мар'яні. І пасувала довга сукня бірюзового кольору, що приховувала вади статури, був до лиця великий рюш, хоч модельєри його й не радять носити при закороткій шиї...
Хай не радять — вона вже знає, що їй потрібно, і прийматиме бій на своїй території. Завжди.
"МИ — ЗАВОЙОВНИКИ"
— Вайлої — сказав собі Ігор.— Полтавська галушка.
Він стояв у довжелезному коридорі перед кабінетом особи, до якої йому порадили звернутись, а повз нього квапливо проходили люди. Багато людей — модно вдягнені та веселі молодики, поважні і в добротних плащах чоловіки старшого віку, пробігали жінки, завжди чомусь підкреслено веселі й метушливі в широкому товаристві. Дві дівчини, пересміюючись, югнули в двері, до яких Ігор не зважувався зайти.
День був сонячний, але в коридорах із зміїним сичанням горіли лампи.
"Страхопуд! Нікчема!" — підстьобнув себе Ігор і з жахом відчув, що в нього пітніють долоні.
Це вже була серйозна перешкода: адже не міг він такою рукою відповісти на потиск начальницької руки, а без цього навряд чи обійдеться. Ігор зітхнув і сів на стілець у кутку, поклавши на коліна течку. Непогано було б її загубити, принаймні позбувся б клопоту. Це вже напевне...
Одна з бід його життя — патологічний страх перед секретарками, таксистами й ресторанною обслугою. їхня впевненість у собі, їхня таємнича влада вселяли у нього щось подібне до комплексу неповноцінності. На таксі не їздив, до ресторанів не ходив, але обійти секретарок ніяк не вдавалося.
— Вибачте, звільнився Віктор Кирилович?
— Нарада в нього! Ви що, не чули?
Дівчина дивиться на годинник, що висить у неї на шиї, лунко клацає смарагдовою накривкою. Дві її подруги витріщились на Ігоря, немов на екзотичного птаха.
— Вибачте, а... коли ж вона встигла початись?
Очі секретарки спалахують смарагдовим, як і накривка, вогнем, й він квапливо причиняє двері. Хай йому біс... Далі чекати?
З вікна видно куточок площі. Морозивниця вже продала свій товар і весело покотила візок. Міліціонер з балетною грацією регулює транспортний рух: світлофор зіпсувався.
Чекати? Навіщо? Не хочуть приймати його доповідь на конференцію — не треба. Зрештою, кому насамперед потрібна поліпшена конструкція печі для виготовлення мінерального розплаву? Виробництву, у першу чергу виробництву, а він обійдеться без винаходу, коли за нього треба платити такими муками. Він взагалі багато без чого може обійтися...
— Вайло! — вже для годиться картає себе Ігор. І хай собі, зате ж можна втекти з цього моторошного, як нічне жахіття, коридора.
— Не чекайте! — почув за спиною приємний голос.— Віктор Кирилович сьогодні не прийматиме. І справжня його секретарка захворіла, а з цим дурним дівчиськом, що заступає нашу Валечку, ви не домовитесь.
Високий чоловік привітно дивився на Ігоря зеленими очима. Обличчя ніби знайоме.
— Та й взагалі, як подумати, чого варта ота конференція? Зберуться, ну, поговорять — захід буде відзначено, а потім усе йтиме своїм шляхом. Звичайно, частина доповідей становитиме якусь цінність, що ж до інших... Хтось комусь подзвонив, підказав, порадив. Потрапив на очі до високого начальства. Ви вмієте потрапляти на очі?
— Ні.
— І я не вмію. Палите?
Ігор похитав головою, і чоловік, зробивши дві квапливі затяжки, викинув цигарку до урни.
На вулицю вийшли вдвох.
— Бачу, ви й досі не пригадали мене,— всміхнувся незнайомець.— Тим часом я приїздив до вас на завод — звичайно, з цілою делегацією. Тоді ви ще розповідали про свої вдосконалення деяких вузлів електропечі, і я подумав: яка талановита людина! Ви так само працюєте оператором? Ні? Конструкторське бюро? Непогано, та все одно для вас замало. Вам треба простору...
Чоловік дістав другу цигарку і,, відкусивши кінчик, одразу кинув. Пробурмотів:
— Погана звичка. Тягне хоч у руках потримати.
І, соромливо всміхнувшись, несподівано спитав:
— Ви ж не обідали—еге ж? Зізнаюсь, я зголоднів, як вовкулака, від самого ранку й ріски не мав у роті. Ходімо до ресторану, тут поряд. Слово честі, нам є про що поговорити! Прошу вас...
Ігор відчув, що в товаристві цього чоловіка він не боятиметься офіціантів, і погодився.
На другому поверсі, куди вони піднялись, було просторо й сонячно, немов на корабельній палубі. Великі блакитні штори надималися, немов вітрила. З тіней, які лежали на стінах, з того, як відбивалися від дзеркал зайчики, ледь— ледь угадувався вечір.
Несподіваний знайомий вибрав столик якомога далі від естради, і це теж сподобалось Ігорю.
— Яку марку коньяку любите?
— Та... Байдуже. Я взагалі п'ю рідко.
Офіціант палив у вазу з ромашками свіжої води, прийняв замовлення,
— Скільки вам років, Ігоре Олександровичу? Адже ви Олександрович, я правильно вас назвав?
— Тридцять шість.
Запитання, мабуть, мало підтекст: у такому віці вже пора мати усталений смак. Та чоловік сказав:
— Ми однолітки. Хороший у нас вік, Ігоре Олександровичу! До речі, мене звуть Валеріем Дмитровичем. Можна й просто — Валерій. Мені це буде приємно.
— Чудово.
— Я теж не з питущих — боронь боже! Лише Іноді— Коли задуха на душі.
Він замислився, й Ігор наготувався слухати про якісь виробничі або ж сімейні негаразди — на такі сповіді йому чомусь особливо щастило,— однак Валерій Дмитрович несподівано зробив енергійний жест.
— Ну, саме тепер задуха не загрожує.