Ви ще не знаєте... Я вам не сказав... Я працюю за репортера... Цим сказано все.
– Прекрасна поінформованість. А ваші умови?
Дубинський весь затремтів од восторга. Перше він мріяв тільки про те, аби так-сяк вислизнути з цієї пастки. Тепер він бачив, що доля рішуче й безповоротно обрала його на свого улюбленця і він перемагає – перемагає, перемагає, рішуче й остаточно.
Він зблизив брови й сказав нерішуче:
– Пробачте ... але такий швидкий перехід до діла... Я скажу вам завтра.
– Гаразд. І завтра ж таки можете й почати?
– Ну, звичайно. А тепер... – він підвівся і клацнув рудими потертими підборами. – Тепер дозвольте побажати всього найкращого. Завтра о четвертій я буду.
Уже в передпокої ґречна господиня раптом згадала:
– Пробачте... може, вам... аванс?
– М-м... – невиразно прогудів Дубинський.
Навроцька на хвилинку вийшла і, повернувшись, всунула в руку Дубинського кольоровий папірець.
– Заходь, – пронявчав Півень. – Ми будемо раді тебе бачити.
– Ах ти ж... порося. – Дубинський легенько штурхнув хлопця в живіт. – Добре, зайду. Добраніч.
– На все добре.
Дубинський додому не йшов.
Він летів на легких, радісних, дужих крилах.
IV
– Чорт його знає... – бурчав маленький Рухляк і метушився на цупкому зім'ятому ліжку. – Вештається по різних консулихах, сардинки жере, попиває шампанське. Забув про нас. А ти голодуй. Свиня наш Дубинський, правда, Крамарику?
Крамаренко не відповідав.
Крамаренко спав, посвистуючи й похропуючи.
– Це називається товариш. Не товариш він нам, а... гражданін.
Десь загупали двері, пролунав гучний тупіт чиїхось важких ніг – і в кімнату ввалився Дубинський. Радість дзюрчала з нього, мов веселкові струмки з весняних дахів. Він дзвінко ляпнув Рухляка по спині, дав стусана Крамаренкові й, розкидаючи навколо бравурні ноти, дзиґою закрутився по кімнаті.
Це викликало цілу хуртовину обурення з боку похмурих товаришів.
– Кинь строїти дурня, Дубино! Стриба, немов теля, чорт би тебе взяв! Не мала вже дитина, здається. Кретин!
– Хто кретин? – зареготав Дубинський. – Я кретин? А оце ви бачили? Не повилазило вам? Чи, може, ви засліпли й не бачите цього маленького кольорового папірця? Га?
Рухлякові й Крамаренкові здалося, що кімната зненацька заясніла радісним рожевим світлом, і обличчя Дубинського стало привітне-привітне і незвичайно розумне.
За хвилинку величезний Дубинський тиснув у своїх обіймах маленького Рухляка, який руками оповив могутню шию героя, а ногами, мов кільцем, обхопив його тулуб.
– Дубино, милий. Не забув нас.
– Рухляче! – сказав заклопотано й по-діловому Дубинський. – Коли не рахувати старої кішки Марини Мнішек, то ти в цій кімнаті наймолодший. Отже, бери цей огидливий папірець – і лети. Ми з Крамариком покладаємось на твій смак, а головне – нюх. Альон! Одна нога там, друга... теж там.
V
За годину, коли над бенкетовим столом пронісся, здавалося, спустошливий смертоносний смерч, – за годину Дубинський, блакитно посміхаючись, сидів на м'якій канапці. Позаду нього, задоволено крекчучи, лежав гладкий Крамаренко, а збоку затишно вмостився маленький Рухлячок.
Коли Дубинський закінчив своє оповідання про сьогоднішні пригоди, маленький Рухляк встав і, побожно склавши руки на грудях, серйозно сказав:
– Дубино. Дай я поцілую тебе в майбутню лисину. Ти Сократ. Бути тобі головою упродкому![4]
– Ну-ну, – соромливо посміхаючись, відмахнувся Дубинський. – Не будь нахабою, дитя.
– Зайва скромність чи не шкідливіша за пиху, – дидактично сказав Крамаренко. – Тим-то й скажу: ти – молодчага. Дай-но я тебе смикну за вухо. Ану, давай...
– Дитинчата, заспокойтесь.
– А-а... – ласкаво загудів Крамаренко. – Не хочеш? А я смикну. Давай сюди вухо. Раз-раз! Так, виходить, ти з завтрашнього дня викладач, Дубино, га?
– Викладач...
І вперше за цілий цей радісний вечір Дубинський зітхнув так гірко, так болюче, що приятелям зомліли й зупинились серця
– Викладач, Крамарику.
– Тек-с... – тихо сказав Крамаренко. – Ну, що ж удієш?.. Поцілуймо-но, Рухляче, Дубинського в лоба і благословімо його в далеку дорогу: сьогодні кінчилась його молодість.
І, наче підтверджуючи, десь далеко-далеко годинник пробив дванадцяту годину.
(1930)
__________________________
Хвороба Дубинського
Проробивши пів року в Укрості, художник Дубинський, за його власним виразом, своїм звичаєм "запарювався".
Працював він справді "по-звірячому" (його ж таки вираз): спав по чотири-п'ять годин на добу, решту часу – замурзаний, у фарбах, неголений, скуйовджений – метушився по майстерні, покрикуючи на товаришів, з блискавичною швидкістю малюючи десятки плакатів, портретів та карикатур, заражаючи всіх блискавичним темпом роботи.
Продукційність його була воістину дивовижна: за одну добу він виконував те, чого інший не зробив би й за тиждень.
Але відчувши, що наближається час "запарки", коли щіточки падали з рук і сам він хитався перед мольбертом од утоми, Дубинський негайно домагався місячної відпустки (відмовити йому – неможливо) і їхав на провінцію, до маленького районового міста, в гості до своєї заміжньої сестри.
I
Дубинський третій день валявся на ліжкові й, заклавши руки за голову, безглуздо розглядав стелю своєї кімнати. Час від часу він переводив погляд на стіни, шумно й засмучено зітхав. Хвилину лежав без жодних ознак життя, потім знову зітхав не менш засмучено, з тією тільки різницею, що погляд його тепер, як і перше, був прикутий до стелі.
– Петер, обідати! – гукали з суміжної кімнати.
– Кого?
– Іди обідати.
– Господи, – морщився Дубинський, – знов обідати. Ти мені пробач, Варю, – розслаблено говорив він сестрі, що ввійшла до кімнати, – але це якийсь дикий, варварський культ шлунка. Якась скотяча обжерливість. Всі думки, всі прагнення ваші – у шлунку. А жива душа людська, про яку...
Сестра рвучко поверталась і ображено йшла з кімнати.
– Варю! – гукав Дубинський їй услід. – Принеси вже мені, будь ласка, сюди чогось перекусити. Там кілька котлет, чи що. Пару ложок узвару. Не звичайних, ні! Пару ополоників...
З їдальні линув смачний запах супу.
– Варю, – плакав Дубинський, – Варю, де ж котлети? Ви, здається, сьогодні умовились заморити мене голодом. З самісінького ранку чекаєш цього більш ніж злиденного обіду – і от вам... Голодуєш цілими днями, як індус. Коли тобі важко годувати мене, я можу поїхати... далеко-далеко... До Аргентини абощо. І коли я там конатиму... я все-все прощу тобі. Я помру зі словами благословення на вустах. Завтра я вже й поїду. А зараз – дайте мені хоч шмат хліба, щоб не охлянути до завтра...
Входила сестра з півдесятком котлет на тарілці.
– До біса котлети! – ображено кричав Дубинський. – Підлабузитись хочете? До біса! Не хочу милостині! Культ шлунка... Жуйні тварини...
– Божевільний, – ображалася сестра й виходила.
– Ва-арю, – жалісно співав Дубинський. – Дай мені, голубко, пару котлеток. Охляв я... Голодую...
II
Коли вдома нікого не було, крім Дубинського, що байдужо розглядав стелю своєї кімнати, у вікно хтось постукав.
– Хто? – позіхнув Дубинський.
– Хто! – передражнив хтось на вулиці. – Японський імператор.
– Такого не треба.
– Дубино, не строй дурня. Це я, Рухляк. Відчиняй гостинні покої.
Дубинський навіть не поворухнувся.
– Подзвони, – безбарвно сказав він, позіхаючи.
Зараз же після цього протягом п'яти хвилин у помешканні одчайдушно, надсадно тріпотів і колотився, як у лихоманці, електричний дзвоник.
– Не відчиняють! – жалісно долинуло з вулиці.
– Нема нічого дивного, – позіхнув Дубинський. – Бо нікого нема дома. А втім, можна ввійти через двір. Там хвіртку замкнено на гачок, але ти можеш видертись на дерево, виламати дрючок і відчинити.
– Дрючок я маю! – скажено гукнув Рухляк. – Відчиняй вікно, диявол. Лізти буду. Слухай, мавзолей, – продовжував він, увалюючись у хату, – я зараз розлютований. І моя поява з оцим дрюком...
– Не говори так, Рухлячок, – тихо перебив Дубинський. – Не можна. Соромно.
– Чому?
– Так. Не такий час, щоб жартувати. Скрізь культ шлунка, якісь жуйні тварини, міщани, гидота...
Рухляк похитав головою:
– В носі колупаєш?
– Колупаю, – відповів Дубинський з упертістю запеклого злочинця.
– На кроваті вилежуєшся?
– А де ж мені накажеш вилежуватись? На підлозі, чи що?
– Хм, – сказав Рухляк. – Погані наші справи.
З виглядом досвідченого лікаря оглянув Дубинського, його кімнату, де панував неможливий хаос, і твердо констатував:
– Ти запарився.
– Га?
– Ти, кажу, запарився. Запарився і через те залежався. До того залежався, що... хм!.. уже пахнути починаєш. Тобі конче треба провітритись.
– Я провітрююсь, – туманно признався Дубинський.
Маленький Рухляк зненацька спалахнув і вибухнув, мов магній:
– Нам треба мандрувати.
– Мандруй, – уникливо відгукнувся Дубинський.
– Не "мандруй", а вдягайся. Гайда до Крамаренка – радитись. Мені спало на думку проїхатись пароплавом по Дніпру. Завтра ми можемо виїхати.
Обличчя Дубинському перекривилося нелюдською гримасою:
– Та ні, навіщо ж завтра? Краще вже згодом колись. На Різдво, чи що. Або на Великдень. Гарно тоді на пароплаві... Дзвони, пташки, струмочки, травичка...
– Петер, одягайсь! – наказав Рухляк. – Моментально.
– Та я, власне, не знаю навіть, де мої черевики.
– Один на столі, біля прес-пап'є, другий – на вікні. Ну!
– Чекай, – сказав Дубинський. – Я згоден. Давай тільки трохи спочинемо.
Рухляк обурився.
– Дубинський, одягайся! Інакше – бачиш оцей глек з водою?
– Свіжа, – відгукнувся Дубинський, натягуючи черевики. – Пий, коли хочеш.
III
Здоровенний поет Крамаренко сидів на канапі і, зосереджено висолопивши язика, лагодив музичний ящик.
– Ага, – привітався він з приятелями, знімаючи з носа вузькоокі бабусині окуляри, прив'язані якимись дивними мотузочками до його вух. – Добре, що ви прийшли. А я хотів уже йти до вас. Річ у тім, бачите, що нам треба провітритись.
– Чекай! – ляпнув себе по стегнах Рухляк. – Звідки ти довідався?
Обличчя Крамаренкове засяяло гордістю:
– Нізвідки. Сам додумався.
– Та чи ж знаєш ти, бузувіре, що ми з Дубинським того й прийшли до тебе, щоб порадитись про маленьку мандрівочку пароплавом?
Крамаренко раптом застрибав на місці, захоплено загуркотів і весело замахав руками, наче дивовижний гладкий птах, що намагається полетіти.
– Ах ви ж чорти! З-під самого носа ідею вкрали.