Станція Знам'янка (збірка)

(1930)

Молодість Дубинського

I

– Крамарику, вставай. Чуєш, Крамарику?

– М-м-им-м...

– Вставай, верблюде.

– До біса...

– Твоя черга бігти по хліб. Ну?

– Не присікуйся.

– Спи, спи, нащадок носорогів. Сидітимеш сьогодні без чаю.

Дубинський одійшов од ліжка і почав перед люстром зав'язувати свою нову краватку, яка всього два дні тому виконувала відповідальну роль рукава сатинової сорочки, а сьогодні стала за причину восторгу всієї компанії.

У кімнаті було троє: гладкий Крамаренко, маленький Рухляк і Дубинський, або Дубина, як називали його товариші в хвилини ніжности і люти.

Гладкий Крамаренко, своїм звичаєм, спав на своєму ліжку, довжина якого дорівнювала приблизно половині зросту його власника, – через те Крамаренко і засвоїв собі звичку акуратно вмощувати свої ноги на маленький, єдиний в кімнаті столик, що стояв біля його кроваті. Ця звичка викликала раз у раз силу непорозумінь, бо неуважний Крамаренко перед тим, як покласти ноги на стіл, забував навіть глянути на нього і часом клав ноги на склянку, на оселедця, а одного разу змахнув зі столу правою ногою новенький примус.

Кровать Крамаренкова мала ще одну характерну рису: досить було Крамаренкові поворухнутись, як вона пищала й скиглила так жалісно, що нервовий Дубинський затикав вуха, загрожував утекти на мис Доброї Надії і звідтам написати кому слід добре обґрунтовану скаргу.

Біля столу, в подертому кріслі розвалився, заклавши руки в кишені широких штанів і попихуючи цигаркою, маленький Рухляк, що вславився серед своїх товаришів тим, що не любив дівчат.

– Е, стонадцять чортів! – раптом голосно вилаявся Дубинський. – У товаристві цих дикунів я занепав до того, що розучився я як слід зав'язувати краватку.

Рухляк в'їдливо прищулив око і, оглянувши з ніг до голови уквітчаного Дубинського, ляснув у долоні.

– Ух! – зітхнув він. – Подивіться ви, будьте ласкавенькі, на нього. Не інакше, як його запрошено на вечерю до Ротшильда. Ех! – він мрійно зітхнув. – Питиме шампанське, заїдатиме сардинками...

– Борщем заїдатиму, – саркастично кинув Дубинський. – Хто ж після шампанського сардинки їсть? Голова!

– Не хочеш – не треба. Гарячих сосисок можна взяти, – поправився простодушний Рухляк.

Почувши про сосиски, Крамаренко раптом тріпонувся, так що кровать його заверещала й гавкнула, підвів патлату голову і жагучим шепотом запитав:

– Ви про які сосиски? Де вони?

– Ех! – застогнав Рухляк. – Забули ми про тебе, Крамареночку! Дві хвилини тому останню з'їли. Півтора пуда було. Дружина німецького консула прислала Дубині на доказ палкого кохання.

– Іди до біса.

– До якого? Адже ж ми з ним живемо.

– Дубино! – благаюче заспівав Крамаренко. – Заховай його кудись у затишний куточок. Він дотепи пускає. Це небезпечно для здоров'я присутніх.

– Крамаренко, – сказав Дубинський лагідно і тепло. – Крамарику... Сьогодні твоя черга бігти по хліб. Купи, до речі, сиру й ковбаси.

– Я не мільйонер.

Дубинський свиснув.

– Еге-ге... Погані наші справи, хлоп'ята. Скільки в тебе, Крамарю?

– Десять.

– Копійок, карбованців чи тисяч?

– Спитай у Рухляка.

Дубинський пильно зиркнув на Рухляка.

– Десять мільйонів, – серйозно сказав Рухляк. – Завтра ми з Крамаренком їдемо купляти яхту і віллу.

– Купіть заразом і пів фунта ковбаси, – сумно порадив Дубинський.

Було мовчання.

– Отже, шановне лицарство, – поважно вимовив Дубинський, – доводиться констатувати далеко не блискучий стан наших фінансів. Крамарику, можеш лягати спати. Рухляче, наслідуй його приклад. А я... – Він зітхнув так тяжко, що якісь папірці, кружляючи, полетіли долі. – Я сам найду собі місце останнього відпочинку.

– Ну, звичайно, – образився Рухляк, – консулова дружина його там нагодує. А ми – сиди отут...

– А. нагодує! – енергійно мотнув головою Дубинський. – Ще й як. От наприклад: добре засмажена качка.

– ... Зі сливовою підливою, – додав, облизнувшись, Рухляк.

– Така, знаєте, масна качка... ароматне сало з неї аж капає...

Крамаренко спересердя плюнув.

– Я наливаю собі, – продовжував Дубинський, – чарку горілки...

– Холодної, – запищав Рухляк, – аж чарка спітніла.

– Я розглядаю її на світло...

– Вона прозора, – запищав Рухляк, – мов дівоча сльоза. – Він склав кулак у рурочку і вже хотів випити неіснуючу чарку: – Ваше здор...

Але Дубинський владно зупинив його:

– Стоп. Не смій. Рано. Відріж спочатку шматочок качечки. Вона просякла своїм власним, ніжним, немов поцілунок коханої, салом...

– Ух! – крикнув Крамаренко.

– Ти її ріжеш, – епічно говорив Дубинський, – з неї аж тече прозоре, ароматне золоте сало.

– Та чого ж ти чекаєш?! – визвірився Крамаренко на Рухляка. – Ріж, тобі говориться!

– Чекайте! – запально відрізав Дубинський. – Приготуйте тонко настругану, сильно засмажену в качиному салі картошечку. Тепер беріть у руки чарки. Перехиляйте – р-раз!

Всі перехилили в рот повітря.

– Підождіть, не ковтайте! – гаркнув Дубинський. – Затримайте її трохи в роті. Так. Ковтайте. Тепер переживайте. Переживайте. Що почуваєте?

– Почуваю, – заверещав Рухляк, – як вона, стерва, тисячами пекучих голочок залоскотала мої кишки.

– Тепер, – командував Дубинський, – настромлюйте на виделку шматочок качечки. В рот – гам! Не поспішайте. Смакуйте ніжну качину шкірку, вона так віддано хрускотить у вас на зубах.

– Стійте! – крикнув Крамаренко. – Обмакнімо шматочок хліба в качине сало!

– Правда, – ухвалив Дубинський. – Тільки не забудьте покласти зверху окрайчики засмаженої в маслі, тонко нарізаної, рум'яної пахучої картопельки.

– Вона засмажена так прекрасно, що хрумтить на зубах.

– Йолопи! – Рухляк майже в нестямі підстрибнув і заметушився по кімнаті.

– Що таке?

– Та ми ж забули про підливу!

– Який тонкий, гострий, мов бритва "Золінген"[1], аромат маринованих слив!

– Не міндальничайте[2], хапайте ложку.

– І просто ложкою їх в рот; в рот!

– Р-раз! Р-раз!

– Чекай! – раптом зупинив цей незвичайний бенкет далекоглядний Крамаренко. І стало тихо. І запитав Крамаренко в'їдливо: – А скажи мені, будь ласка: якою ж мовою ти говоритимеш з німецькою консулихою?

– Що за дивне запитання? Звичайно, німецькою!

– Будь ласка, докажи.

– О, прошу. От: майне лібе фрау... Гіб мір айн... Гм... От чорт. Маленьке непорозуміння.

– В чім річ?

– Дрібничка. Я раптом згадав, що німецької мови ніколи й не знав.

– Так говори французькою. Консулиха знає й французьку.

– Ну, це інша річ. Французькою легше. Французькою буде так: "Мадам..." Хм... Несподівана перешкода.

– Яка?

– Я випадково не знаю французької мови.

– Так говори англійською. Я певен, що консулиха...

– Англійською? Будь ласка. Отак би зразу й казав. Е-е... Дір міс... Вірніше: "Дір містріс.." Ні, краще: "О, леді..." От чорт. Знову заскок.

– Який?

– Несподівано вискочила з голови.

– Хто?

– Англійська мова.

– Йолоп.

– Та це ж зовсім не по-англійському. Це по-українському.

– Утворімо невеличкий кооператив, – запропонував практичний Рухляк.

– Який?

– Мовний.

– А саме?

– Хай кожен вносить в діло свій мовний пай. Починаю. Кажи, Дубино: "Шер мадам".

– Шер мадам, – слухняно сказав Дубинський, звертаючись до старого стільця.

– Консулихо.

– Шер мадам консулихо, – повторив Дубинський.

– Нуз авон...

– Нуз авон, вуз аве, іль сон. Ні, не так.

– Без імпровізацій. Кажи: "Вір волен".

– Зер, – вніс Рухляк свій пай.

– Вір волен зер... А їхвіль найбільше...

– Ессен.

– Фрессен.

– Шанте! – закричав Дубинський в екстазі. – Манже! Невже ви не розумієте, громадянко консулихо? Українською мовою говориться тобі, буржуазне насіння: три українські студенти – же, тюа, іля – вір волен зер манже, шанте, фрессен, нарешті! Ну, жерти ми хочемо, мадам консулихо – зрозуміли тепер? Вір волен гам-гам.

Троє товаришів обступили стареньке, ні в чому не повинне крісло і старанно пояснювали йому дуже просту й зрозумілу життьову річ: що вони хочуть їсти.

– Чекайте! – гукнув Дубинський. – Чого ми турбуємось? Мова шлунка, як і мова кохання, не знає мовних і національних меж. Я їй графічно намалюю вареника. Же ву прі дивитись сюди своїми огидними баньками, стара відьмо.

І Дубинський пальцем почав креслити повітря.

– Вареник, компрене? Отак... отак... отак... Отак-о во. Тут так і так. Вареник. Вуз аве резон? Українішер фареннік.

Він переможно оглянув товаришів.

– Ви бачите: вона зрозуміла. Ось вона пішла по вареники.

– Вареники...

– ... в маслі…

– … в сметані…

– Ось вона принесла цілу миску.

– Я настромлюю вареника на виделку...

– Топлю його в золотому прозорому маслі...

– А тоді – в сметану його, мерзотника...

– І в рот!

– І в рот!

– Стійте, – глухо пропхав крізь забитий удаваними варениками рот маленький Рухляк. – Я більше не можу. Дякую. Наївся – оце поки.

– Мені також більше не лізе, – зітхнув Крамаренко. – Дякую.

– Ну, що ж, – зацвірінькав Дубинський. – Нагодувавши вас як слід, вважаю, що маю право розважитись. Бувайте здоровенькі, діточки.

Він швидко відсунув на потилицю старого кашкета і, засвиставши, зник.

II

Дубинський підійшов до великого двоповерхового будинку майже на околиці міста, переліз через паркан і, притулившись щільно до холодної кам'яної стінки, двічі тихо свиснув.

Тієї ж хвилини одне з вікон на другому поверсі одчинилось і звідтам пролунав жіночий голосок:

– Петер?

– О, моя блакитна мріє!..

– Тс-с-с!.. Драбина там унизу.

Дубинський у темряві налапав драбину, обережно приставив її до стінки і швидко поліз нагору.

Він опинився в невеличкій затишній кімнатці, поцілував хазяйку і нерухомо закам'янів перед столиком, на якому соромливо вмостилася ковбаса в зворушливому сусідстві з печеною картоплею і салом.

Далі між чарівною господинею і Дубинським відбувся такий діалог:

– Півнику, – сяючи очима сказала Маруся, – ти, певне, хочеш їсти?

– Ах, Марусю, – з докором відповів Дубинський, – тільки останній товстошкірий кабан міг би думати про їжу в присутності найяскравішої зірки України, яку тільки напханий до одказу опіумом піп через брак фантазії найменував Марією.

– Ти вже, виходить, вечеряв?

– Ще б пак.

– Що ж ти їв?

– Я їв... гм!.. Ну, мало чого я не їв. Я їв біфштекс, ромштекс, соус пікан, л'оріган...

– Ого!

– Да-с... Був на одному бенкеті... у племінниці японського консула...