Після десятків років упертих обрахунків і дослідів, йому поталанило відкрити джерело гравітації, отже сил, які викликають притягання мас у природі. Розумієш вагу цього винаходу?
– Ні, – відповів я.
– Отож слухай і мовчи, хоч би й катували тебе на смерть! Це все розповідаю тобі з доручення дядька. Про ці справи знаємо тепер тільки ми три. І ніхто інший не сміє довідатися!
Я затиснув уста. Таке надзвичайне довір'я до мене, непотреба! Майже дурня в очах інших! Мене огорнув страх.
– Чи ти свідомий, яку силу ми маємо?
Семен стояв переді мною, йому горіли очі.
– Силу більшу від атомової енергії! Силу, перед якою дрижатиме хоч би найбільша імперія світу! І якої, крім нас, ніхто не має!
Наче велике світло загоріло в моїй душі. Я зрозумів! Кинувся до Семена й розцілував його на радощах. Забігав по кімнаті і знову схопив його в обійми. Попав у якесь шаленство, аж Семен схопив мене цупко за руки.
– Заспокойся, селепку! Сядь спокійно! Слухай далі!
Силою вмостив мене у фотель.
– Дядько говорив далі, що тепер спокійно може жити. Він людина літня, і нікому невідомо, коли Провидіння покличе його туди, звідки нема повороту. А тепер він спокійний. У надійні руки поклав ціль свого життя. І тоді ми випили по чарці.
Семен відкрив шафку у стіні і вийняв пляшку та чарки. Налив, ми мовчки випили.
– Від того часу я працював уперто і, мушу признатися, добився неабияких успіхів. Новий світ гравітації давав мені можливості відкривати щораз то нові закони, широко відкрилися перед нами брами великого невідомого. І ми скерували зусилля в одному напрямі. Тільки в одному! У напрямі, за який поклали своє життя наші предки!
Ми знову випили по чарці і закусили. Мене обсіли сумніви.
– А при чому тут я? Не то математики, але й звичайних рахунків не знаю, чим же я зможу вам прислужитися?
Семен глянув на мене.
– Дядько добре знається на людях. Ми обидва з ним не дамо собі ради. Наше завдання тобі відоме, але поза тим нам буде потрібно тебе. Власне, потрібна нам думка тіток про тебе: непотріб! Та про це поговоримо іншим разом.
Він поглянув на годинник.
– Мусимо їхати на летовище. Підвези мене туди. А ще хочу тобі сказати таке: уся ця справа вимагає від мене жити самотньо, не мати друзів, одним словом, робити враження дивака. Щастя, що місто велике, і кому діло до мене? Хто має охоту цікавитися мною? Але ти не повинен зміняти свого способу життя, поводися, як досі.
– Слава Богу! – зітхнув я полегшено.
Семен простягнув мені руку.
– Тільки одне: мовчати! Зрозумів?
– Не потрібно два рази говорити. Я знаю, хто я! – гордовитим тоном промовив я.
– Ієрархія? – засміявся Семен.
– Ієрархія! – відповів я незвичайно поважно.
(Я забув написати, що називаюся, на жаль, Панкратій, а кличуть мене Паньком).
3
Після трьох тижнів я одержав вістку, що Семен вертається. Я виїхав на летовище в щасливому настрої.
"Щоб радість життя була повною, – думав я, їдучи автом, – потребую дівчини. Але звідки її взяти?"
Говорив я на цю тему з однією тіткою.
– Ти ніколи не одружишся! – сказала твердо.
– Чому? – спитав я лагідно. – Чей же в книжках пишуть, що завжди кожний знайде свою кожну.
– А ти книжок не читай, тільки слухай мене. У книжках усякі дурниці пишуть!
З дальшої розмови виявилося, що це тому, ніби жодна мене не схоче, бо я непотріб. Га‑га‑га!
Літак прилетів точно, і ми мчали прямо до дядька.
– Наказ виконав. Можемо починати! – це були перші слова Семена.
Цілком зрозуміло, що я не знав, ні який наказ він виконав, ні що можемо починати.
– Сідайте! – сказав дядько і, взявши із стола щось у роді мікрофону, заговорив: – Три мокки і три коньяки!
– Це щось нове? – поцікавився Семен.
– О, так! Знаєш, я для відпочинку розважався смішними винаходами. Це атомовий кухар!
За хвилину відкрився невеличкий отвір у стіні, і з нього висунувся піднос з замовленими напитками.
Ми смакували розкішну каву і ще розкішніший коньяк. Опісля дядько закурив сигару, вмостився вигідно в м'якому кріслі, і тоді Семен почав розповідати.
– Завод невеликий, яких двадцять робітників. Адміністрація добре наладнана. Машини найновішого типу. Продукують металеві збірники масовою системою, розміром від п'яти до двадцяти літрів.
– Околиця?
– Невеличке місто, чужинців мало. Руського духу не чути. Ще ні один москаль туди не заходив.
– Можна здружитися з жителями міста?
– О, так! Я сам познайомився з шефом департаменту внутрішніх справ, людина привітлива і права. Рауль зветься.
– Околиця міста? Край?
– Гори, рівнини слабо заселені. Автострад три, доріг небагато.
– Є ще інша металева індустрія?
– Є, але не багато.
Дядько в задумі димив сигарою. Мені було дивно, навіщо мене сюди покликали, коли я ні знавець бляшаних збірників, ні географ. Може, і спитав би їх, але дядько почав:
– Поїдеш туди, купиш завод і залишишся там два‑три роки. Треба придумати щось, бо люди будуть розпитувати, куди ти дівся. Це я вже щось затію. Може, ми нібито посварилися, і ти пішов собі від мене геть, або я нагнав тебе, побачимо. Маєш яких друзів, яким ти повинен сказати, що покидаєш місто?
– Ні‑і. Ні, не маю.
Дядько відчув вагання в голосі й насторожився.
– Семене, кажи правду!
І звернувся до атомового кухаря:
– Три кави і три коньяки!
Це мені сподобалося.
А до Семена:
– Ти мені кажи правду! Гаська?
Семен підвів брови.
– Гаська! – відповів дивним голосом.
На щастя, атомовий кухар обслуговував швидко, і ми вже сьорбали гарячу каву.
– Пам'ятай, Семене, відсьогодні між нами не може бути ніяких недоговорень, ніяких притаєних справ. Ворог має засоби без обмежень, і такі ж можливості. А нас є поки що тільки три, – він глянув на мене, – і нікого більше. Напевно знайдуться ще інші противники у світі. Мусимо бути надзвичайно обережні! Мусимо знати один про одного все, до найменших подробиць!
Семен притакнув, і я за ним, хоч не був певен, чи дядькові слова відносилися теж до мене.
– Далі, встановиш на заводі безпеку проти підслуху і підгляду електронною системою. Не забувай, що давніше і стіни мали вуха, а сьогодні то й крізь них бачити можна. Провір діяння наших самовистрільних пістоль і не забувай, що вони наша таємниця. На здоров'я!
– А тепер справа твоєї Гаськи! – сказав дядько і призадумався. – Це справа в наших умовах нелегка. Але маєш щастя, хлопче, бо дівчина з доброго роду. Можна не одне довірити. І хто знає, чи не добре було б… гм… нас три таки замало до такого діла!
Він глянув на мене допитливим зором, наче б розраховував, до чого я, непотріб, можу йому в цьому випадку пригодитися. Я трохи охляв був від довгого сидіння, тож негайно наструнчився, прибрав енергійний вираз обличчя, та, на жаль, запізно, бо дядько вже звернувся до Семена:
– Там, на заводі, ти будеш сам, а це теж недобре! Ну, побачимо, побачимо! Не знаєш, чи її батько дома?
– Не знаю, ми просто з летовища!
Я не втерпів:
– А, може, і я до чогось придамся вам…
Дядько навіть не глянув на мене:
– На тебе ще прийде час!
Це було все. Не розумію, пощо покликали і мене на цю нараду, хіба щоб випити з ними коньяку й кави.
Другого дня ми удвох пішли до Гаськи. Дівчина стрибнула до Семена від несподіванки й повисла з радости на його раменах. А я стояв сам і не знав, що з собою зробити. Приловив себе, що посміхаюся недоречно.
– Здорові були! – сказав до нас інженер і далі заглибився над своїми планами.
А Гаська лепетіла:
– Знаєш, Семене, що мої батьки придумали сьогодні? Вперлися, що я повинна пізнати інші країни й народи, отже слід мені студіювати в якомусь закордонному університеті. А мені не хочеться!
"Ага, – подумав я, – уже знають про Семена. Хочуть наладнати так, щоб розлука не була дуже болісна".
Семен зітхнув:
– Прийшов я тобі сказати, що мушу виїхати у тропічну країну. Дядько вклав великі гроші в металеву індустрію і висилає мене туди.
Гаська обвела Семена здивованим поглядом.
– Як? Твій дядько має стільки фабрик і ще придбав одну більше?
– І я питав його про те. Для доповнення сітки, – сказав. – Мушу їхати.
Віддула губки.
– Надовго?
– На рік‑два!
– О, це не довго, час скоро біжить, – завважив я.
А інженер, не відводячи погляду від паперів, вмішався в розмову:
– Це добре складається. Гаська теж поїде за кордон на студії. Не завадить їй побачити трохи іншого світу.
– Коли йдеться про мене, то я його бачив доволі! – прищурив очі Семен. – А куди їде Гаська?
– Ми ще не рішили, врешті, це не пильна справа.
Я хотів сказати, що добре було б, якби Гаська поїхала в те місто, що й Семен, але не вспів, увійшла бабуня, і Семен розповів їй новину.
– Їдеш від нас? А що старий на це?
– Який старий?
– Та твій дядько!
Інженер розреготався над планами:
– Який старий, бабуню? Таж він набагато молодший від вас!
– Що таке верзеш? Ти моїх літ не числи, бо й так помилишся! Ви всі якісь диваки тут. Самі товчуться по світі, і ще дитиночку Гасю намовляють. Серце моє чує, що це затія того старого, дядька твого!
Від того дня Семені мав ще менше часу, як досі.
Часом і я бував з ними, коли дядько Павло випитував Семена, наче на іспиті. Але разом з цим і розповідав про своїх знайомих, описував їхній вигляд, привички і вдачі, і мені здавалося, що, зустрівши когось з них, я міг би пізнати їх від першого погляду. Одного разу він спитав Семена:
– А ця твоя Гаська яка, вперта може, завжди хоче поставити на своєму?
– Не знаю, не думаю, – непевно відповів Семен.
– Як не знаєш, то перевір! Ми мусимо знати все, розумієш? Щоб передбачити реакцію людини. Вміє тримати язик за зубами?
– Не знаю.
– А, може, ти взагалі її не знаєш? Як це так? Іди, іди і перевір. Наприклад, скажи їй, що підете в кіно, а перед самим будинком скажи, що ти роздумався. І знову видумай собі щось таке химерне. А завтра скажеш мені, як вона реагувала.
– Я вже можу сказати! – підхопив я. – Просто не хотів би бути в той час Семеном.
Дядько тільки покивав головою.
Такі досвіди над вдачею Гаськи ніяк не сподобалися Семенові, але дядько був твердий, і Семен виконував його накази без спротиву. А коли Семен переповідав поведінку Гаськи, а я ще й підтверджував, дядько не ховав свого вдоволення.
– Каже тобі правду в очі? Це добре! А тверда і вперта – теж добре! Ну, побачимо!
Цим "побачимо" завжди кінчалися їхні чи наші розмови.