Я хотів детальніше описати її великі випуклі очі, що під час цієї оригінальної процедури з шлангом вимальовувалися в дещо збільшеному розмірі, й це було дуже мило. За такі очі можна не червоніти, а маючи рожеві щічки, не вдаватися зайвий раз до рум'ян, вони й так палахкотіли світанковою зоряністю.
– Тепер берете в рот свисток, – вела далі вона і так свиснула, що салонна тиша авіалайнера опинилася аж під дашком. Я заплющив від несподіванки очі й уявив, що вже опустився на землю й перебігаю вулицю над підземним переходом. О, Мірей Матьє таки була майстринею своєї справи. Іншої у спецрейс, упевнений, не взяли б.
– Свистітимете в тому випадку, – пояснювала вона спокійно, і цей спокій передавався нам, – коли ми приводнимося в океані, і щоб ніхто далеко не запливав. Ми повинні зібратися всі в одному місці й пересісти на плоти.
Все правильно (це знову я). Дисципліна і порядок насамперед. Бо я особисто знаю своїх земляків. Їх не так легко зібрати докупи, навіть за такої небезпечної ситуації. Один скаже, що він, мовляв, своїм ходом добереться, другий, що йому цей надувний пліт ні до чого, й схопиться за нього, доки не переверне усіх разом з матросом, якщо той там раптом з'явиться. Третій з переляку поляпає стилем брас до найближчого берега. Четвертий поцікавиться, чи далеко звідси до Індійського океану, бо йому, бачте, захочеться побувати в столиці Індії – Делі чи прогулятися вулицями Бомбея.
Я терпіти не можу цієї нашої неорганізованості. І тому найбільше боявся, щоб ми не завітали непрошеними гостями в Атлантику й не порушили спокій її аборигенів, сірич корінних мешканців. Все ж незручно перед чужими виявляти такі риси свого характеру...
Я не встиг довести своєї думки до логічного кінця, бо "міс Аерофлот" витягла з-під жилета пістолет. Я заплющив очі, оскільки вона дивилась у мій бік, і відчув, що те можливе приводнення в Атлантиці тепер мене зовсім чомусь не хвилює.
Невже ця красуня – не стюардеса, а переодягнена повітряна піратка й тепер приземлить нас не в аеропорту імені Кеннеді, а десь в районі Барбадосу чи Барбуду? Я згадав слова дружини, котра мені говорила, що повітряними флібустьєрами тепер небо начинене так само густо, як космос штучними супутниками.
І ще я терпіти не міг людей, які на тебе дивляться примруженими очима, ніби ціляться, щоб перший постріл зробити по тобі. Навіть якщо вони схожі на Мірей Матьє. Це мене завжди дратувало. Одначе стюардеса мене раптом заспокоїла, голос у неї таки був чарівний – справжнє меццо-сопрано. (Просто я так думаю).
– Перед вами звичайна ракетниця, – пояснювала вона, тримаючи її, як мені здалося, дещо близько, перед самісіньким моїм носом.
– Ракетницю підносите над головою і натискуєте на спуск.
Я чомусь зіщулився і про всяк випадок пірнув у сидіння. Тут все-таки затишніше, ніж на океанських глибинах. Коли я опустив руки від своїх вух, у салоні висів пахучий дим. Дірки у стелі не помітив. Слава богу. Інакше міг би початися відплив повітря в атмосферу і сталося б завихрення в літаку. Це дещо могло загальмувати наш політ проти вітру через Атлантику.
– Вона – холостим? – запитав у сусіда, якого усі дипломати називають люб'язно генсеком. Називають так за традицією з огляду на те, що завідуючі загальною частиною міністерства, коротше кажучи, канцелярією, в усіх країнах світу називаються саме так – генсеки. Він не зрозумів, про що йдеться, хоча мені видавався досить обізнаним чоловіком. Мабуть, теж затуляв руками вуха.
– Я не втямив, – промовив він уперше за все коротке наше знайомство. Я негайно заніс його слова у золотий фонд свого записника.
– Питаю, вона стріляла холостими, якщо в стелі дірки нема?
– Вона не стріляла, – відповів трохи холоднувато він.
– А звідки дим у салоні?
– Од моєї сигарети.
– Що, ви палите? Он же написано "Ноу смокінг". – Цього разу мені хотілося поставити його на місце й заодно показати, що мені теж не даремно дали отой ярлик з червоними літерами "VIP".
Він підвівся і відійшов од мене далі, але ближче до міністра.
Почав удавати, ніби вирішує з міністром важливі державні справи, й далі спокійнісінько чадячи сигаретою.
Я за ним не жалкував. Гадаю, він за мною теж. Єдина прикрість – пішла від нас стюардеса. Вона таки здорово вміла зображувати політ літака із стратосфери до океану...
Я остаточно заспокоївся лише тоді, коли Мірей Матьє повідомила нас, що наш повітряний маршрут пролягає над тими ж маршрутами, якими йдуть до Америки та з Америки великі океанські лайнери. Я одразу ж повеселішав і попросив віскі з содовою. Уже настроювався на американський лад. Тепер знав, що досить підняти над головою білий носовичок і тричі крикнути "СОС", як не пізніше чим за півгодини до мене підійде шлюпка чи мотобот. Адже там унизу періодично курсують кораблі то в одному, то в другому напрямку.
Літак об'єднує пасажирів більше, ніж ваших гостей тісна квартира. Тут, якщо хочеш покурити (на генсекові переконався), не можна вийти на балкон навіть через запасний вихід. Бо при стрічному вітрі силою у вісімсот кілометрів на годину тебе може здути й опустити десь в районі Скелястих гір. Тому пасажири тут більше компанійські, ніж у квартирі чи в купе поїзда, а чарку пригублюють навіть ті, хто на землі не менше десяти років навіть пива не п'є. Тости в літаку нескладні. Кількість чарок залежить від кількості посадок. Якщо у вас, приміром, посадок п'ять, виголошують мінімум п'ять тостів. Звичайно, бувають відхилення, але це трапляється дуже рідко. Тільки тоді, коли чаркуються за свої кревні.
Тости всі без винятку оригінальні.
– За м'яку посадку в Парижі! – Тут просто всі бажають хоча б на годинку приземлитися й одним оком поглянути на знаменитий аеродром Орлі, щоб потім вдома сказати, що свого часу був у Парижі.
– За м'яку посадку в Брюсселі!
– За м'яку посадку в Монреалі! – Дехто виголошує цей тост "Монтреалі" на канадський лад і цим самим викликає у вас запитання: "Чому ви так кажете?", щоб потім відповісти: "А я в Канаді три роки жив, поки..."
– За м'яку посадку в аеропорту імені Кеннеді.
Як бачите, зовсім не треба напружуватися, щоб вигадувати якийсь оригінальніший тост. Кращого тосту в атмосфері не вигадаєш. Він лаконічний, чіткий і кожному без винятку до душі.
Раніше, кажуть, було більше тостів. Було більше м'яких посадок. Тепер техніка пішла далеко вперед і відстані, як і тости, значно скоротилися. Дуже швидко літаки почали літати: не встигаєш усе, що тобі виставлять, з'їсти й, головне – випити. Раніше, стверджують, у жодній пляшці й краплини не лишалося.
Втретє Мірей Матьє ощасливила наш салон (ці два останні слова я позичив у свого сусіда по салону), з'явившись з домашніми капцями в руках. Яке вони мали призначення під час польоту над Атлантикою, я, чесно кажучи, не знав. Навіть здогадатися не міг. По дну океану в них не підеш. Самі розумієте: незручно. По пляжу, якщо там берег дуже кам'янистий, сяк-так пересуватимешся. А от на дні океану навряд чи вони знадобляться. На білі капці в синю смужечку вони мало схожі. Словом, вона їх поклала перед нами й кудись щезла. Тоді з'явилася ще раз з оберемком таких самих, тільки дещо більших розмірів.
І лише після цього заходилася нас взувати, хоча сама була взута в черевички на високому каблучку, й від цього її стрункі ноги хоч і стомлювалися, але з точки зору естета, яким, думаю, був не лише я, вони тільки вигравали.
А коли нам подавала обід уже зовсім інша товаришка, я подумав, що ця, як і та "міс Аерофлот", обслуговує тільки спецрейси. Словом, експорт-імпорт. Адже, коли схочемо, теж можемо робити все зі Знаком якості, у такому випадку не обов'язково чіпляти його на товар. Воно й так видно. Шкода тільки, що все краще (я з "міс Аерофлот" не спускав очей) летить за кордон. Я себе, звичайно, теж відносив до цієї категорії. Особливо після того, як генсек (ми знову сиділи поруч) показав мені ярличок аерофлоту, на якому хтось червоними літерами ляпнув: "VIP".
– Ви знаєте, що це означає?
Я мовчки відповів, мовляв, не знаю.
– Вельми важлива особа. Ці літери дуже впливають на митниці. Особливо на американській.
– Я думаю, адже вони написані червоним. Колір червоношкірих їх дратує. Скільки, до речі, їх мільйонів?
– Кого? – не зрозумів мій сусід.
– Аборигенів Америки?
– Їх всього лише вісімсот тисяч.
– І треба ж. Так жорстоко винищувати корінних, Усі пришельці однакові, – сказав я. – Кожен норовить вогнем і мечем. А потім про це ще й книжку пише[3]. І не соромиться. А чого ж, коли комітет по Нобелівських преміях за такі романи ще й премії видає. Заохочує.
– Ви про що? – запитав мене сусід.
– Про долю аборигенів.
– Так. Доля трагічна. Усіх, чи майже усіх, аборигенів.
Сусід усе знав, і я йому повірив на слово, не вдаючись до американських довідників. А втім, ні довідники, ні путівники чомусь про корінне населення нічого не пишуть. Привчають приїжджих до думки, що індіанців як таких уже нема. Є стопроцентні завойовники. Або якщо є, то мертві. Вилиті в бронзі. Вони всі в пам'ятниках, у стелах. Кожному зрадникові свого народу завойовники завжди ставили великі пам'ятники. А тим, що не стали пам'ятниками, укорочували пам'ять, перелицьовували історію на свій лад.
Скільки було, скільки лишилося, скільки переписалося, змінило імена, нікого це не цікавить. Американців цікавлять тільки гроші, а не якісь там червоношкірі, чи жовтошкірі, чи будь-які інші аборигени.
Після Шенона (Ірландія) нам подали обід. Він мені не смакував. Я сказав про це своєму сусідові. Той так на мене зиркнув, що, здавалося, спопелив своїм поглядом.
Я став маленький, як гном.
– Наші страви кращі! – промовив я і відсунув од себе тацю. Він ще раз на мене глянув і в тон мені сказав:
– Набагато кращі, – але жувати не переставав. Тоді витер губи салфеткою, пережовував засмажену креветку в тісті, і йому в голову раптом пальнула думка:
– Але ці креветки не американські!
– Не американські. А чиї ж вони?
– Ірландські.
– Це того невеличкого народу, що воює з англійцями за свою незалежність?
– Того самого.
– У такому разі я із задоволенням пообідаю. – І, підсунувши тацю ближче до себе, покликав: – Стюардесо! Віскі! Але прошу шотландське. Від американського у мене живіт болить.
Протягом перших двох годин польоту після різних порад, консультацій ми сиділи й спокійно їли і ковтали віскі.