Що це таке?! Що за чортовина? Жарти, чи що?
З газети в жалібній рамці дивився на мене… мій же портрет:
Читаю:
"… Несподівана смерть спіткала молодого талановитого поета Ю. Вольського".
Далі під некрологом йшли спогади поета Павла Буйного, з ним мені довелося це літо відпочивати в Криму в одній санаторії і якого я, між іншим, не міг терпіти, а він у свою чергу мене.
З його спогадів я довідався, що він мені найближчий друг, а я найкраща й найідеальніша людина в світі, мученик і страдник.
І знову я нічогісінько не міг зрозуміти.
Метеором летів до редакції, і, коли вскочив у кімнату, побачив геніальну непідробну картину, подібну до фіналу Гоголева "Ревізора".
І через хвилину, коли всі опритомніли й переконалися, що я таки дійсно живий, показали мені папірця, що став причиною мого передчасного похорону.
Це була телеграма з мого містечка: в ній чорним по білому було написано:
"Вражені несподіваною смертю дорогого поета Юрія Вольського з глибоким сумом схиляємо свої голови.
Літгурток містечка Теляче".
("Молодняк", № 2, 1928 р.)
__________
Гумореска про гумореску
За вікном буяла весна, шуміли ручаї, на старій липі граки, перші поети весни, голосно декламували свої невибагливі з формального боку поезії.
Троє. Белетрист Ікс, поет Зет і гуморист Ігрек, – сиділи в редакції літературно-художнього, громадсько-політичного, музико-вокального, науково-популярного та культурно-критичного журналу і хвалилися один одному – хто й що зараз пише, або думає написати, або колись напише.
В цей час до кімнати зайшов редактор журналу "Всеукраїнський Батрак" (людина, як людина), і побачивши товаришів, радо гукнув:
– А я вас шукаю, хай вам біс! Робота є, прекрасна робота і аванс!
Товариші нашорошилися (белетрист мав у кешені гривеника, поет – 5 копійок, гуморист – нічого).
– Конкретно, – запитали вони разом.
– Конкретно? Що у нас через тиждень буде?
– Що через тиждень? А дійсно, що воно буде?
Ікс, Зет і Ігрек не знали, що буде через тиждень.
Редактор сплеснув долонями:
– Ай, ай, ай! Сором який, сором! Ленські події[8]. Сором!
– А, он що! – здогадалися товариші.
– То-то! А конкретно: черговий номер журналу я присвячую Ленським подіям – треба оповідання на 20 тисяч знаків, вірша на 25 рядків, і гумореску на сторінку. Є таке діло?
– Скільки?
– Оповідання 50 карбованців, вірш – рядок 55 копійок, гумореска 20 карбованців. Матеріял на суботу. Згода?
Белетрист, поет і гуморист мовчали. Адже ж кажуть, що мовчанка – знак згоди.
***
Ранком у суботу до редакції журналу "Всеукраїнський Батрак" забіг белетрист Ікс. У нього в портфелі лежало оповідання під назвою: "Золото і кров".
В оповіданні автор сумлінно розповідав про те, як шумить у холодному Сибіру тайга, як тече холодна Лена, як суворо віють вітри. Розповідав про те, як червонів сніг од робітничої крови, і як налилися робітничі серця червоною помстою до гнобителів-капіталістів.
Редактор прочитав оповідання і сказав:
– Піде! – і почав писати папірця до бухгалтерії про аванс.
– Ви вмієте писати, – сказав напослідок редактор.
Трохи пізніше прийшов поет Зет. Він приніс вірша на 25 рядків, під назвою: "Кров на Лені".
Поет, римуючи "постріл" і "розстріл", віршом розповідав знову ж таки про те, як шумить тайга в холодному Сибіру, як тече холодна Лена і як виє вітер суворий у тайзі.
Редактор прочитав, написав папірця й теж сказав:
– Піде! Ви писати вмієте.
На кінець дня до кабінету редактора журналу "Всеукраїнський Батрак" несміливо, ніби початкуючий автор, зайшов гуморист Ігрек і мовчки подав замовлену гумореску до номера присвяченого Ленським подіям.
– Пізненько, пізненько, – похитав головою редактор. – Ану, що ви там ушкварили.
Редактор нахилився над гуморескою. Гуморист мовчки сів у куток.
Довго читав редактор гумореску, занадто довго, нарешті підвів голову й глянув на гумориста.
(Ах, що це був за погляд!)
– Невже це ви писали! – заговорив нарешті здивовано редактор. – Мені не віриться. Ви пробачте мені, але я буду говорити відверто. Ви або писали нехотя, або... або ви списалися й починаєте халтурити. Така тема, та велична тема, і ви не справилися з нею...
– Товаришу редакторе! – пробував боронитися гуморист.
Редактор і слухати не хотів.
– Ні, як хочете, а мені не віриться, така тема...
– Товаришу редакторе! Тема...
– Я про те й кажу, але що ви з нею зробили? Ну, скажіть відверто мені? Є хоч крапля гумору в цій гуморесці? Є хоч один смішний рядок? Є сміх, страшний, гострий сміх? Ну, скажіть ви мені, над чим буде сміятися читач, читаючи оцю гумореску! Де він тут засміється? Є тут що-небудь смішне?
Редактор замовк.
Тоді гуморист підвів голову, глянув на редактора з жалем і сумно запитав:
– А скажіть, будь ласка, що ж тут смішного може бути, що на Лені було розстріляно робітників?
– !?!
("Молодняк", № 4, 1928 р.)
__________
З блокнота
Розмова з лідером
Лідер дуже пролетарської літературної організації одного разу гаряче доводив мені, що їхню організацію складають переважно досконалі майстри слова, відомі й талановиті.
Лідер у запалі схопив фотокартку організації й гордо промовив:
– Це не голі слова. Я вам доведу, що це так. Прошу, переконайтесь – знайдете ви тут баласт, якого так багато в інших організаціях? Ні – сто разів ні. Наша організація найкомпактніша в цьому відношенні. Погляньте – самі імена!
Лідер почав з першої шереги, що гордо возсідала на стільцях:
– Роман Козолупенко – поет, прозаїк, драматург, публіцист; має шістнадцять збірок – талант!
Я не перечив – це дійсно був талановитий хлоп'яга, сильно вмів писати. – Якось прочитав я його трагедію "Піду" і мені схотілося плакати.
Лідер, відрекомендувавши першу шерегу, взявся за другу. На мене так і сипалися імена.
Перейшли до третьої шереги досконалих майстрів слова, що тихенько притулилась за двома першими.
Лідер ткнув пальцем на першого од краю мистця й несподівано замовк:
– От... забув... як його... – ніяково мимрив він, – та як його в біса...
Він повернувся до техсекретаря:
– Слухайте, як оцього письменника прізвище, уявіть собі – забув!
– Та й не дивно, – спокійно буркнув техсекретар, – це з тої групи, що ми колективно прийняли на тому тижні з Глухівщини, чи Конотопщини, чи з Уманщини – я й сам добре не пригадую. Ось я в анкети гляну.
Техсекретар витяг товсту папку й почав листати папери.
– Ось він, – гукнув згодом техсекретар, – прошу, заява й анкета – Іван Немийнога, псевдонім – Крицевий.
Я скоса глянув на заяву й анкету, і питання.
Там одне питання питало Івана Немийногу:
– Якого роду твори ви пишете?
Іван Немийнога скромно відповів:
– Пишу пролетарські вірші українською мовою.
Лідер насупився й хутенько одсунув анкети.
– Сховайте, – сердито звернувся він до техсекретаря й чомусь урвав розмову про компактність своєї літературної організації.
На книжковому базарі
Я й молодий талановитий прозаїк N стояли перед кіоском дешевої книжки. Вітрина кіоску цвіла різними фарбами.
В сірому мотлосі старих видань густо рясніли нові, часом свіжі, видання двох останніх років.
Це були нещасні пасинки книжкової громади.
Огрядні, оздоблені яскравими фарбами, вони закликали покупця купити їх за півціни.
– По суті це злочинство, – обурливо говорив мені талановитий прозаїк N:– не розумію, на що друкувати якусь бездару, кидати на вітер величезні кошти, а потім продавати за півціни, а то й того менше, бо кому потрібні нудні вправи якогось графомана?
Прозаїк вказав на товстелезний корінець якоїсь книжки, позначеної 1927 роком. Там же на корінцеві, збоку, стояла примітка: "продається за 50 коп., дійсна ціна 3-50".
– Жах якийсь! – скрикнув прозаїк, висмикуючи з мотлоху книжку.
– Цікаво, хто ж автор цієї нудоти?
Прозаїк глянув на заголовок, замовк, почервонів і швидко пхнув книжку назад, ніби вона опекла йому пальці.
Чого прозаїк замовк, чого почервонів, чого так злякано кинув книжку?
– А хіба б ви не замовкли, не почервоніли, не одіпхнули – коли б у ваших руках опинився ваш же роман на 20 друкованих аркушів, виданий лише півроку тому?
("Молодняк", № 5, 1928 р.)
__________
Про оповідання помбуха Степана Ароновича й конкуренцію
Працювали ми в одному видавництві: Степан Аронович у бухгалтерії – помбухом, я в журналі – літробітником.
Ми були друзі. Двічі на місяць – п'ятого й п'ятнадцятого я приходив по гонорар у бухгалтерію й Степан Аронович старанно виписував мені ордера.
Виписуючи, завжди доброзичливо посміхався й питав:
– Пишемо? – і сам зараз же відповідав: – А чому б і не писати. Правда?
– Правда, погоджувався я.
– Ну, пишіть, – дозволяв мій друг.
Одного разу, після такої розмови, Степан Аронович звернувся до мене із зовсім новим питанням.
– А скажіть мені, що головне в вашому писанні?
Я, не подумавши гаразд, навмання сказав:
– Стиль, Степане Ароновичу, – стиль.
– Стиль, кажете?
– Да, стиль.
– А скажіть, будь ласка, що воно таке – стиль?
Я не мав наміру образити свого друга – довелось коротко й збивчато відповісти: що воно таке – стиль. І коли я вже був з ордером біля каси, Степан. Аронович знову зупинив мене:
– А що, як я напишу зі стилем – надрукуєте?
– Гідне буде – надрукуємо.
– Ну?
– Слово чести.
– Слово чести?
– Да, слово чести.
Через годину я забув за цю розмову, але на другий день мені її довелась згадати. Степан Аронович прийшов до мене в редакцію й подав охайний, товстенький зошит.
– Що це? – здивовано запитав я.
– Твори.
– Чиї?
– Мої, – спокійно відповів Степан Аронович, а далі ще спокійніше додав: – прочитайте – зовсім новим стилем написано.
Я при ньому взявся читати оповідання. Воно починалося так:
"Ах, як тяжко жилося кур'єрові Яші, бо він одержував по четвертому розрядові, всього лиш – 26 (двадцять шість) карбованців на місяць і мав на свойому утриманні 2 (дві) сестри...
Кінець оповідання був такий:
"В цьому оповіданні 271 (двісті сімдесят один) рядок. За рядок прошу по 5 (п'ять) копійок. 271 × 5 = всього 13 карб. 55 коп. (тринадцять карб. п'ятдесят п'ять коп.).
З пошаною помбух – Степан Аронович Варшавчик".
Я довго сидів замислений, бо знав, що найкращі друзі твої можуть тебе зректися, коли ти забракуєш їхні твори.