Але чому помітила це саме вона? Жіноча спостережливість чи досвідчене око контррозвідниці?
Ярослав зрозумів, що припустився серйозної помилки, і вмовкати не можна.
— Мені, шановна, доводилося стріляти навіть з гармати...
— У німців? — швидко перепитала вона.
Ярослав по думки облаяв її на чому світ стоїть, але вголос проказав:
— У ворогів! — Зрозумів, вона перевіряє, чи знає він, що знаходиться серед зрадників.
їй було років двадцять п'ять. Ярослав, звичайно, не розпитував її про вік, але прикинув, що повинна бути років на два старшою за нього. Чи, може, так виглядала. Вона мала якусь дивовижну красу, що захоплює тебе раз і назавжди. Просте селянське обличчя, обрамлене русявим, коротко підстриженим волоссям, ніяк не гармонувало з витонченими лініями її налитого тіла. Але все це разом узяте — просте обличчя, тугий стан, міцні, скульптурні ноги — поєднувалось у якусь незбагненну привабливість, котра примушує чоловіків страждати й від якої сам він не міг відхреститися навіть уві сні. Ярослав примітив її першого ж дня й відтоді шукав нагоди поговорити, та це виявилося не так просто. У загоні ніхто не наважувався загравати з нею. Спочатку Любич навіть вирішив, що вона коханка Корінного, але той взагалі не помічав її чи принаймні удавав, що пе помічає. Трохи згодом Ярослав дізнався, що командир заборонив "хортам" чіплятися до жінок під загрозою смертної кари. І сам подавав приклад. Але тоді, під дубом, трапилася нарешті слушна нагода, й Любич спробував познайомитися з Магдою ближче. За цим не крилося ніяких планів. Ярослава погнала до неї лише підсвідома потреба бути поруч з цією жінкою.
— Чого це ти розсівся? — досить непривітно запитала вона, бачачи, що він надовго замовк.
— Щоб побути коло тебе, — одверто признався він.
— Багато хочеш. Забирайся геть!
— Дивно. Ще хвилину тому ти зверталася до мене на "ви" і досить чемно. Хіба я заподіяв тобі щось погане?
Вона нічого не відповіла. Встала й пішла геть.
Так закінчилася їхня перша розмова. І ось тепер вони вже другу годину мовчки йшли світанковим полем. І Ярослав постійно відчував на собі її презирливий погляд.
Хто вона така? Довірена особа Корінного, що має право на все, навіть на знищення цього "приблуди"? Чи, може, справді Корінний послав її лише для маскування, й сама вона теж під підозрою? Не даремно ж наказав стежити за її поведінкою. А може, вона хотіла використати цей свій візит до партизанів, щоб попередити їх, і він заважав їй?
— Ти йдеш за мною з таким виглядом, немов ведеш під конвоєм, — проказав він нарешті, не маючи змоги далі розгадувати цей ребус.
Вона не відповіла.
Потім він пробував ще кілька разів зав'язати розмову, але вона мовчала, то врешті-решт йому це набридло. Хоча десь у душі він ще не втрачав надії порозумітися.
Я пригадую, що тоді, у вагоні, запитав у Ярослава, чому він не ризикнув розповісти їй усю правду про себе й свою місію. Він подивився на мене, як на наївного хлопчика. "Тоді була війна. І перемагала не так зброя, як хитрість, — відказав мені. — Я мусив виконати завдання і не відкрився б їй навіть тоді, коли б на сто відсотків був певен, що вона працює на наше підпілля. Вона була всього лиш жінкою. Могла б не витримати тортур. Але знаєш, мені здавалося, що кохатиму її і тоді, як переконаюся, що вона затятий ворог. — І додав: — Навіть коли це стане відомо зараз — важко буде забути її..."
Це було справжнє кохання. Що це за почуття — я, з моїм раціоналізмом, мабуть, ніколи не дізнаюся. Але воно було...
Вже зовсім розвиднілося, коли вони нарешті дісталися лісу. Сіли перепочити у невеличкому, припорошеному торішнім листям виям— ку, що ховався у густих кущах, і незчулися, як обоє задрімали.
Розбудили їх голоси фашистів. Ярослав підхопився і, висунувшись, почав стежити за підступами до схованки. На дорозі зупинилася колона фашистів. Вони були зовсім близько, всього у двох десятках кроків від них. Ярославові не лишилося нічого іншого, як покластися на власну долю. Магда вже все зрозуміла. Вона лежала на оголених корінцях берізки, що сповзали у виямок, і пильно вдивлялася у кущі, за якими чулися голоси. В руці у неї був той самий малесенький пістолетик.
"Кепська справа, — подумав Ярослав, косуючи на "няньку", з якої можна було влучити хіба що за десять метрів. — Яким же треба бути дурнем, щоб погодитися вирушати кудись без зброї".
— Скільки патронів? — пошепки запитав він.
— Усі, — кивнула на пістолет.
Він сплюнув, видобув з-за халяви фінку і встромив її поруч себе. Тепер могла придатися навіть вона.
Близько години солдати ґелґотіли біля їхньої схованки, і весь цей час вони лежали, тісно притиснувшись одне до одного, у цьому рятівному виямочку і боялися навіть дихнути, аби не видати себе. Звичайно, якби фашисти здали бранців гестапо чи поліції, там швидко зрозуміли б, з ким мають справу, і все владналося б.
Ця колона, напевне, рухалася на фронт. А фронтовикам ніколи й ні для чого було гаяти час із двома слов'янами, що переховуються у лісах. Хіба що з Магдою погралися б.
Тоді йому спало на думку й таке. Він обернувся до Магди так, що вони майже торкалися одне одного носами, й, охоплений почуттям жалю й ніжності, злегка провів долонею по її обличчю. Мабуть, вона сприйняла це за жест заспокоєння. Тоді він погладив її ще раз. І вона боялася відсунутися, щоб не зашурхотіло листя.
Лице її зблідло, і щоразу, коли хтось із солдатів наближався до схованки, по ньому перебігали нервові корчі.
Вони лежали так, аж поки не почулися хрипкі слова команди і колона не прогуркала повз них.
Вони довго лежали ще й по тому. Він цілував її заплакане обличчя, і вона не боронилася від його пестощів, тільки змивала їх слізьми, що безперервно витікали з-під стулених повік.
З
Велика попеляста хмара завісила призахідне сонце та й сунула на село. Аж як надійшла до найближчого пагорба, я розгледів, що то повертається отара. Тисячі ніг шерхали закам'янілою від спеки цариною, ніби хотіли викресати з неї бодай мізерну блискавицю, хоч од— ну-єдину на це бездонне і спрагле небо.
— Оце він і є: степ. Улітку вижовклий, а восени витолочений вітрами.
— Новітній метод агітації', — буркнув котрийсь із нас. Але Ізбаш не дослухався тих реплік, бо знав, що йшлося про наші долі, і тому повинен був поговорити серйозно.
— Про нього кажуть безводний. Але то неправда. Вода під ним є. Тільки така, що покропи нею окраєць та й маєш посоленим. І спекота іноді спадає така, що аж земля тріскається, неначе хтось затявся розколоти її навпіл.
Цей сивий, інтелігентної постави чоловік сподобався мені ще там, у кабінеті голови Прилиманського райвиконкому.
"Я собі так гадаю, — казав нам на прийомі, — що цієї будови стане вам на все життя. Вибудуйте зрошувальну систему, завод, саме містечко — і лишайтесь тут назавжди".
Він придивився до виразу обличчя кожного з нас, мабуть, бажаючи переконатися, що ми справді почули й усвідомили усе сказане.
"Так уже повелося, що тепер мріють побувати на десяти будовах і щоб кожну починати з наметів. Може, ті люди й мають рацію Але я зичу вам стільки праці вкласти в цю землю, щоб вона вас від себе не відпустила".
"Це ще з якого боку поглянути, — докинув Ян Кобзач. — Тисячі людей їздять з будови на будову, але ніхто не вбачав у цьому чогось поганого. Хто полюбляє осілість, нехай приходить після нас, на готове".
Зауваження видалося мені некоректним. Але Ян констатував факт. Осілість, яку, між іншим, кревно обстоює мій батько, для багатьох свій глибинний зміст втратила. Традиції села, обряди, хліборобська спадкоємність — усе це порушується й розмінюється на мандри по будовах. Та дивна річ. У цих мандрах теж уже започатковуються цілі династії. Зі своїми традиціями, поглядами на сенс життя і навіть певними рисами в характері кожного з родини. У нас у сільськогосподарському технікумі це було другою темою для обговорення після проблеми урбанізації. Проте висновки тут, здається, робити рано.
Ми чекали біля довгого, схожого на барак, приміщення контори будівельно-монтажного управління, аж поки не прийшов начальник.
— Маєш новобранців, — мовив Ізбаш худорлявому чоловікові з понівеченими пальцями правиці. — Приймай і шануй.
Той пильно придивився до кожного з нас і підійшов до Кобзача.
— Земляків, відшукуєте? — в'їдливо запитав Ян.
— Усі ми тут земляки. Ти вже, певне, був на якійсь, будові?
— Довелося, — буркнув Ян і густо почервонів. Виходило так, ніби сам напросився на знайомство.
Мене вразило, що цей вайлуватий чолов'яга, якому вже за тридцять, не втратив здатності червоніти. Не знаю, про що це свідчить, але вважаю, що така властивість мужчині ні до чого.
— Де саме?
— У Нуреку. Чули, може?..
— Так би й казав одразу. Я вас, чортів, здалека розпізнаю, — посміхнувся той чоловік. І в потискові руки, яким нагородив Кобзача, була щира вдячність за справджене припущення. — Усі інші будуватимуть уперше, — підсумував він наслідки огляду. — 3 ветеранами не густо. Чув, правда, що котрийсь із вас після технікуму. Що за один?
Це вже мені не подобалося. Обводжу поглядом хлопців, може, ще хтось виявиться технікумівський, але всі як один обернулися до мене. Страшенно не хотілося від першої хвилини чимось вирізнятися з-поміж інших, але нічого не вдієш.
— Бачу. Як звешся? — запитав той чоловік.
— Андрій Мадьяр.
— Коли всі перекурюватимуть, підійдеш до мене. Освічених у нас небагато. Очолиш бригаду.
— Мене очолиш, — відразу ж уточнив Ян й усміхнувся так, ніби ледь стамовував у собі образу.
— Тебе теж, — порятував мене Степан Сиротюк, здоровань з тих трьох, що прибули слідом за мною. — Ти у нас будеш радою ветеранів.
Я хотів відразу ж сказати Янові, що мені цілком байдуже, буду я бригадиром чи ні. Але, по-перше, зараз це було б недоречно. А по-друге, він би просто не повірив. Можливо, цією людиною все життя правлять заздрощі, а моє призначення то вже як три кістки в горлі.
Щойно ми лишилися в кабінеті Володимира Миновича Крижинка, так звали начальника дільниці, удвох, я відразу ж сказав йому, що бути бригадиром не збираюся. Є люди, для яких ця посада — рожева мрія дитинства. Я ж за натурою своєю виконавець.
— Мене не цікавить, хто ви за натурою, — перервав мій монолог Крижняк. — Я можу запропонувати лише посаду.