Клоун піднесе йому і рожеву квітку і скаже, що це передали оті малята, які, мов горобці, почіплялися на гальорці. Юра виконає низку гімнастичих вправ ще й з тією квіткою, і тільки тоді вся група здійснить аключний, найскладніший, акордний свій номер. Розмова з клоуном та Юрин індивідуальний номер потрібні є тільки для того, щоб повеселити глядачів, а й щоб дати коротенький перепочинок акробатам перед останнім, найскладнішим трюком. Адже нелегко протягом десяти хвилин витримувати такий шалений темп роботи!.. ЧЮра жде клоуна. Але дивно: час минає, а він чомусь не г з'являється з-за лаштунків.
Якийсь незрозумілий і тривожний рух побіг по рядах.
Увага глядачів відвернута на щось інше...
В одному місці зали ще лунають ріденькі невпевнені оплески, а вже в іншому — люди нахиляються одне до одного, про щось перешіптуються. Обличчя у багатьох занепокоєні й розгублені. Оркестранти перестали грати, диригент чомусь заспокоює їх обома руками, забувши про свою паличку. Що сталося?..
Але ось відхиляються половинки оксамитової завіси з золотистими китицями і з-за лаштунків виходить... ні, не ведучий і не клоун, а незнайомий чоловік у звичайному сільському одязі. У нього — засмагле на сонці і вітрах обличчя, довгі українські вуса.
Він піднімає руку, встановлює тишу і говорить: — Товариші!.. Тільки що радіо повідомило, що почалась війна. Німецькі фашисти, зламавши договір про ненапад, сю ніч перейшли наш кордон і почали наступ. Бомбили вже кілька наших міст... Тихіше, тихіше, товариші!... Без паніки!.. Вистава припиняється. Розходьтеся по домівках. Всім військовозобов'язаним негайно прибути до контори колгоспу!..
Він ще щось говорив, вигукував, але почути його було вже неможливо. Загрюкали, затріщали лавки, зчинився неймовірний галас, у якому нічого не можна було розібрати. Люди тиснулися до дверей, бігли на арену, тикались у всі щілини, шукаючи, де можна було б найшвидше вискочити із цирку.
Юра теж намагався протиснутись за лаштунки, але даремно. Ті ж самі люди, які тільки що аплодували йому і дивились на нього захопленими очима, тепер не звертали на нього ніякої уваги, штовхали його і кудись несли, підперши плечима та боками.
— Тату!.. Татку!..— закричав Юра, злякавшись.
Але якимось дивом у цьому безладному натовпі поруч з Юрою опинилась мама.
— Юрасику! — закричала вона не своїм голосом, обхопила його обома руками і притиснула до себе...
6
На вигоні, біля контори колгоспу — море людей. Чиясь воля, чиясь невидима рука сортує їх, як зерно: молодь — сюди, а літніх людей і дітей — сюди. У військовому одязі поки що тільки одиниці. А то все — у цивільному. Вони лаштуються в нерівні ряди і нечітко кудись крокують. Кажуть — до райвійськкомату.
Сергій Любченко зупинив голову колгоспу лише на якусь хвилину:
— А куди ж нам? Серед нас теж є військовозобов'язані. Голова колгоспу вже не балакає, а хрипить надірваним від крику голосом:
— Про вас нічого не знаю. Добирайтесь до станції своїми машинами. А там, може, вам дадуть вагони. Хоч я не певен у цьому...
Владислав Янчук бігає від однієї групки артистів до іншої, нарікає на Юриного татка:
— А що, привіз? Закинув у глухе село?.. А тепер крутиться, не знає, що робити... Тікати, тікати треба швидше!..
Обличчя у нього біле, на щоках і на лобі — рясний піт. Ні Юра, ні Петя ще ніколи не бачили його таким розгубленим. Хвилюються всі. Розгубленість в очах у кожного, але щоб отак раптом скиснути!..
Юра, знайшовши вільну хвилинку, шепнув Петі:
— Твій Кріт тремтить, як у пропасниці.
— Я втечу від нього,— каже Петя.— До матері втечу. Тепер цирк виступати не буде.
Петя справді радіє: нарешті він позбудеться Кротової опіки. Ні, він більше ніколи не повернеться до цирку. Житиме з матір'ю, вивчиться на машиніста електровоза. Це, звісно, як війна закінчиться.
— Ти не думай,— говорить він Юрі.— Наші швидко розіб'ють фашистів!
Юра й сам твердо вірить, що швидко. Так завжди говорили і в школі, і дома.
Сергій Любченко наказав розбирати шапіто, пакуватись і добиратись до станції, щоб потім доїхати до Києва, до стаціонару. Якщо ж вагонів одержати не пощастить, то треба добиратись до місця своїм ходом.
Працювали всі — дорослі й малі. Хапливо, гарячково, так-сяк скидали в машини спортивне знаряддя, реквізит.
Вирушили після обіду. Янчукові коні вперше з дня їхнього народження виконували роль робочих коней: вони тягли вози з речами, які чомусь тепер не вміщалися в автомашинах. Тільки Юпітера запрягти не змогли, і він ішов за возами на короткій вуздечці.
Але коли виїхали за село, то переконались, що швидко рухатись неможливо. Назустріч вузькою курною дорогою ішли і йшли одягнуті в нову форму нескінченні колони солдат. Обабіч дороги дозрівали високі й густі жита та пшениці. По них теж брели піхотинці і вершники.
Кілька разів циркову групу зупиняли:
— Хто такі?..
— Чиї автомашини і коні?..
— Чому досі не мобілізовані?..
Але, перевіривши документи і пересвідчившись, що це — циркові артисти,— відпускали, радячи:
— Знайшли б ви собі кружний шлях, бо далі їхати буде ще важче.
Тоді Сергій Любченко сказав:
— Я сяду на Юпітера і спробую проскочити вперед. Може, поки підійдете всі, мені пощастить взяти вагони.
Юрі наказав:
— Тримайся мами. Допомагай, що треба.
Справді, дедалі просуватися вперед ставало важче. Уже набралося багато попутників, які теж прямували до станції. То були перші евакуйовані, що тікали подалі від прикордонної смуги в глиб країни. Вони їхали автомашинами, на підводах і йшли пішки, тягнучи за собою візки з вузлами та мішками.
На станцію прибули як уже смеркло.
Але тут важко було щось розібрати. Ешелони стояли паровозами на захід і паровозами на схід. Одні несподівано відходили, а на їхнє місце так само несподівано ставали інші. Станція гула і вирувала людом. Вона була зовсім темна, лише в двох-трьох віконцях блимало світло.
Сергій Любченко зустрів своїх нерадісною звісткою:
— Тут зі мною й балакати не хочуть... Чорт знає, що діється! Командирів багато, але ніхто нічого не вирішує!..
Нарешті десь опівночі вияснилось, що цирковій групі дають два товарні вагони. їх причеплять до ешелону з якимись машинами. Ешелон ішов на захід. А тепер йому необхідно швидко повернути на схід.
Коней забирає військова частина, яка їде на фронт.
Почувши це, Янчук мало не луснув від люті й обурення:
— Як? Мої коні?! Та я скільки праці в них уклав!.. І взагалі, що ж я робитиму без них?..
— Те, що всі! — вкрай роздратований, кричав Юрин батько.— Всі на фронт підемо!
— Який фронт?..— Янчук тіпався, безладно розмахував руками, шкірився, мов божевільний: —Ми ж — артисти! Ми — на особливому становищі!
— Про це потім,— намагався вгамувати його Сергій Люб-ченко.— А зараз — дорога кожна хвилина.
Ледве встигли так-сяк вкинути речі у вагони, як справді підійшов паровозик і поставив їх "у хвіст" ешелонові.
Але раптом тривожними, короткими і довгими гудками заголосила вся станція. Пролунали вигуки:
— Повітряна тривога!.. Повітряна тривога!..
Це було щось нове не тільки для Юри та Петі, але й для дорослих. Що за повітряна тривога?.. Якщо навіть у повітрі з'явились ворожі літаки, то що вони зроблять? Адже станція, як і вся земля навколо, окутана густою нічною темрявою!
Юра і Петя саме несли ящик із своїм реквізитом, коли почули ледве вловиме гудіння. Воно наростало, густішало. Хлопці поставили ящик на землю й задерли голови.
І раптом сталося таке, чого їм ще ніколи в житті не доводилося бачити. В небі спалахнули яскраво-білі вогні і зависли, гойдаючись, як маятники, на маленьких білих парашутиках. ї тут же завила бомба.
її не було видно, але здавалось, що вона вгвинчується у повітря, у твоє серце, у твій мозок...
Ще якась мить — і наче тисячі громів і блискавиць одразу вдарили в землю. Хлопці впали як підкошені, інстинктивно прикрили голови руками.
— Біжімо! — закричав Юра, отямившись.— Біжімо до вагонів, до наших!..
Але не встиг він докінчити фразу, як новий потужний вибух придавив друзів до землі. І хтось зовсім близько закричав надриваючись:
— Далі, далі, від станції!
Підняті з землі цим наказом, хлопці помчали що було сили геть. Упали в густому житі, заплутавшись ногами, і звідти, з ненадійної схованки, розширеними від жаху очима стежили за тим, що діється навколо.
А діялось таке, що і вві сні не наснилося б.
Одна бомба влучила прямо в приміщення станції. В повітря з оглушливим диким свистом і виттям полетіло каміння, завертілись, спалахнувши вогнем, дерев'яні балки. Підскочило підтяте під самий корінь величезне дерево, мов живе, застрибало на одній своїй нозі-стовбурі і впало на землю, придавивши кількох людей, що саме пробігали мимо.
Юра згнітився в маленьку грудочку, заплющив очі. А коли знову розкрив їх, то побачив Юпітера. Кінь несамовито гарцював, шарахався туди й сюди, мов сліпий, і раптом упав, відкинувши голову на ноги.
— Юпітера вбило! — закричав Петя. Але зараз же увагу хлопців привернуло зовсім інше, значно вразливіше: — Стріляють! Літаки стріляють!..
Справді, тоді як два фашистських коршаки ще кидали бомби, інші два почали поливати землю трасуючими кулями. Траси були червоні, зелені, жовті, білі. Вони несли на землю каліцтво і смерть.
І знову — бомби... І знову — кулі...
Земля і повітря кипіли вогнем, здригались од вибухів, стогнали і вили, неначе все довкола корчилося від жахливого болю. Неможливо підвести голову, неможливо дивитись очима.
7
А потім літаки подалися кудись на захід і настала дивовижна, досі ніколи не чувана тиша. Це, власне, й не тиша, а якийсь одноманітний металевий вереск, що, немов гострими тоненькими свердельцями, в'їдається в барабанні перетинки.
Та ось у цю тишу увірвалися крики й зойки поранених, і дуже знайомий Юрі та Петі голос істерично вигукував:
— Нас відрізано!.. Німці висадили повітряний десант!..
— Юро, та це ж — Кріт! — аж підскочив Петя і почав смикати свого друга за одяг. Той ніяк не міг прийти до тями від баченого й пережитого.
— Еге ж, це він, він...— бурмотів Юра.
— Біжімо швидше до нього. Це ж, мабуть, там усі наші...
Але бігти було важко.