Як закохалася, то у свободу. Чи багато вона бачила у цьому містечку?
– У неї є наречений.
– Тоді впевнений, що небагато, а ще менше побачить.
Невдовзі дівчина з'явилася із глеком, наповненим джерельною водою. Розлила по чистих кухлях.
Ярош випив до дна, хоча від холоду зводило зуби. Марен лише надпила.
– Щось іще, пане? – несміливо запитала служниця.
– А якщо у мене більше немає грошей? – питанням на питання відповів він.
Дівчина похнюпилась, та йти не збиралась.
– Чому не йдеш?
Щоки дівчини знову зчервонив рум'янець, вона хотіла щось сказати, але подих перехопило.
– Поворожити тобі? – Марен посміхалась чорнявій красуні, а в кухлі вже не відбивалася стеля, поступившись місцем зіркам.
– Так само, як і мені? Не треба! – швидко втрутився Ярош, закривши долонею воду: під тінню зірки розтанули.
– Ворожити гріх... – мова повернулася до дівчини, яка вражено дивилася на дивних відвідувачів.
Марен скоса глянула на пірата й тихо промовила:
– А я і без ворожби тобі скажу, – погляд темних очей полонив дівчину. – Точніше, запитаю: ти батька любиш?
– До чого тут її батько? – здивувався Ярош, помітивши, як зблідло дівча.
– Її батько чаклун. То любиш, Тайро?
– Ні, – прошепотіла Тайра, у неї в голові запаморочилось, і дівчина мимоволі сіла на коліна до пірата.
– А хлопця свого кохаєш?
– Н-н-не знаю... Н-н-не кохаю, – Тайра поривалася встати, та не могла, темні очі давньої позбавляли її волі втекти.
– А море любиш?
– Море... люблю.
– І прийдеш до моря?
– Так.
Темний погляд давньої згас, чари розвіялись. Тайра підхопилась, але не збиралася втікати. Пірат і Марен ледь не розреготалися, бачачи її страх, що боровся зі сміливим бажанням.
– А якщо я не прийду?
– Після весілля твій чоловік захоче забрати тебе подалі від батька, а той не дозволить, і через це накладе на зятя прокляття, що відбере здоров'я і щастя. Але ж ти не любиш їх обох, правда ж?
– Не люблю, – вона посумнішала, приховуючи за печаллю радість.
– То й гаразд, – Марен нахилилася і підняла з підлоги якусь металеву коробочку. – Ти загубила. Знову твій батько чаклувати надумав. Глянь, капітане, не уявляєш, скільки негараздів прикличе ця річ до того, хто її привласнить.
– Капітан?! – захоплено вигукнула дівчина.
– А що, не схожий, красуне? – він осміхнувся.
– Ви піратський капітан, – Тайра вже навіть не дивувалася. – А на вашому кораблі є жінки? Жінка на кораблі не до добра...
– Є жінки. Жінки теж капітанами бувають. Я не з одною такою знайомий.
– Потім поговорите. Ходімо, Яроше. Тут нам більше нічого робити.
Марен кинула залізну коробочку в кухоль, що стояв на столі. Хлюпнувши, коробочка потонула. Коли дочка чаклуна митиме посуд, знайде вона замість зачарованої речі золоту монету із зображенням Східної бухти.
Містечко поволі прокидалося. На вулицях ще не було людно, та на площі зібрався натовп. Страту зазвичай призначають до світання, але сьогодні кати чомусь забарилися.
Судили чотирьох. Очі хлопця потьмарені болем, він був поранений. Поряд із ним на колінах стояв немолодий русявий чоловік, роздягнений до пояса, на його спині вигиналося гіллям витатуйоване дерево. І дві коротко стрижені жінки, схожі між собою. Руки обох зв'язані, а одяг їхній майже однаковий – чорний, шкіряний. Погляди сестер спорожніли від зневіри.
Судив злочинців темно-русий чоловік, вбраний як міністр. Але звідки взятись такій поважній людині у маленькому містечку? Та цей високий чоловік, якому лише трохи за сорок, справді був імперським міністром, звали його Феофаном. Звинувачення в заборонених чарах падали у тиші.
Феофан розміреним кроком ішов нашвидку збудованим помостом, зупиняючись перед кожним засудженим, неначе відпускаючи їм гріхи чаклунських вмінь. Синя мантія вже не надавала йому подоби владного міністра, більше роблячи схожим на ченця. І тільки багатопроменева рубінова зірка на золотому ланцюжку виказувала, якою владою він наділений насправді.
Ярош не бажав дивитися на страту засуджених, бо заклятий птах із бурштиновими очима віщував йому долю, не кращу, ніж у цих нещасних. Погляд пірата линув натовпом спантеличених людей і зупинився на блідій Ітані. Побачивши капітана, вона відвернулася, ховаючи сльози. Світло-русяве волосся ворожки сплуталося, повіки все ще яскравих зелених очей набрякли, бо останок ночі вона гірко проплакала.
Міністр залишив площу, з ним пішли майже всі солдати. І роззяви розходились: нікому нема діла до мертвих. Або до тих, кого зоставили помирати.
Хоча, певно, не всім...
Ярош пішов до помосту, тримаючи руку на зброї, піднявся сходами. Та двоє солдатів, що залишилися, не завадили пірату. Не змовляючись, Ітана і Марен теж опинилися поряд.
– Ще жива, – Ярош поспішив розв'язати одну з сестер.
– Чому нема крові? – здавалося, Ітану зараз знудить.
– Вмирати від отрути важче, ніж стекти кров'ю. Так чинять з усіма, хто виступає проти Імператора, – Марен дмухнула на вії жінки, і вони затріпотіли. – Не йди тою дорогою, Кіш, зарано тобі, – і до Яроша: – Я можу втримати її на кордоні, але як готувати протиотруту, навіть мені не відомо.
– Моя подруга знає, – Ітана трохи прийшла до тями. – Зорін. Вона багато чого вміє, і ніхто не знає, звідки вона родом. Її немовлям знайшли в колисці, що море серед прибережних каменів лишило. Зорін живе тут недалеко, ходімо!
Ітана ніби не усвідомлювала, що відкриває чужу таємницю незнайомцям.
Виявилось, що Кіш навіть може йти. Але тільки спираючись на пірата і ворожку. Так вони зійшли на землю. Солдати в сірій формі не зрушили з місця.
– Чому вони не зупинять нас? – подиву Яроша не було меж.
– Їм все одно. Вони виконали наказ, та й засуджених ніхто не в змозі порятувати. Ці солдати з міста, де панують порожнеча і байдужість. І незабаром всі міста будуть такими, – Марен озирнулась, презирливо глянувши на солдатів. – Тих, у кого немає душі, навіть я без дозволу не владна забрати. Я можу обривати життя. Але їхнє існування належить не мені.
Залишаючи площу, вони не бачили хлопця, що обіймав товстелезну книгу. Він не пішов разом із городянами, тому і помітив, на яку вулицю завернули незвичайні люди і в які двері постукали.
Дім Зорін із середини був зовсім не схожий на звичайне житло. Мовби жінка все життя мешкала в іншій країні і раптом вирішила переїхати. Прості меблі, та зовсім нетутешнього стилю, яких не побачиш на Елігерському узбережжі. Й усюди трави, де тільки можна їх притулити: живі у горщиках і сухі, любовно розкладені на столі і полицях, підвішені до балок. А на підлозі – пісок, до якого кортить торкнутися босими ногами.
Відкривши перед Ітаною двері своєї домівки, темноволоса, та й сама неначе овіяна темрявою, господиня відступила до чоловіка, що стояв за нею. Білявий обійняв жінку, захищаючи її.
Упіймавши прозорий погляд його сірих очей, Ярош одразу зрозумів, що людської крові в ньому тільки наполовину. Половина належить Морю. Скільки ж ще зустрічей із незвичайними людьми подарує йому це невеличке містечко?..
– Здраствуй, Зорін, – привіталася Ітана. – Потрібна твоя допомога.
Пірат і Марен посадили Кіш на низьку лаву.
Зорін, нічого не запитуючи, прибрала руку свого захисника і присіла біля засудженої. Провела по її вустах, понюхала пальці.
– У них усіх та сама отрута. Але якщо хтось дізнається...
Не підіймаючись, чужоземка обернулася до Ітани. Смугле обличчя було наче виточене з обвітреної скелі, ніби вона сама була тою скелею і тим вітром своєї далекої батьківщини.
– Ніхто не дізнається, – через силу зітхнувши, пообіцяла Ітана. – Ми попливемо... шукати скарби.
Зорін рвучко підвелася, мовби ці слова для неї вартували клятви.
– Тоді гаразд. Та обіцяй виконати моє бажання, – Зорін шукала потрібні їй трави серед в'язок, підвішених до стелі.
– І яким буде твоє бажання? – запитав Ярош, киваючи Ітані, що з благанням подивилася на нього.
– Поїхати з цього міста.
– Поїдеш, – пообіцяв капітан.
Білявий чоловік мовчки підійшов до Зорін, допоміг дістати пучок трави, на який вона вказала.
– Нас двоє, – спокійно додала господиня.
– Добре, – погодився пірат, якого зацікавили обоє: надто небуденно світилися їхні очі, але не їй одній ставити умови. – Якщо він скаже, на кого обертається у хвилях.
Чоловік уперше прямо подивився на тих, котрі непрошеними гостями завітали до їхнього будинку.
– У хвилях я обертаюся на дельфіна.
Відвар допоміг, і Кіш заснула. Ітана теж спала. Навіть Ярош задрімав, схиливши чоло на схрещені руки: аромати не засохлих трав п'янили. Господиня, Марен і товариш Зорін, прозваний Дельфіном, бо ім'я своє він так і не відкрив, тихо розмовляли, коли раптом за вікном почувся крик.
Зорін підбігла до вікна, смикнула грубу завісу.
Неподалік на вулиці билися. Руда жінка, вбрана у гарний одяг чоловічого крою, відбивалася від двох нападників. Вона відмінно володіла зброєю, але нападники не поступалися їй силою та вмінням. Та ось їхні очі... Їхні очі були порожні і мертві, якими стають лише від пережитих страждань, – біль розплавленим залізом випік серця цих двох. Рудій не перемогти, присмерки вип'ють світло з її насмішкуватих карих очей, а золото волосся зотліє.
І не треба бути родом із давнього народу, щоб це відчути. Тільки хто ця жінка, що за нею послали таких убивць?..
Марен відчинила двері.
– Не смійте йти за мною. Тільки чоловіки.
Ярош і Дельфін уже стояли з оголеними шаблями.
Та зчервонити леза кров'ю їм сьогодні не довелося. З сутінків плигнула величезна чорна кішка і звалила одного з нападників. Інший скористався несподіванкою й обманним випадом вибив зброю з рук рудої, замахнувся для останнього удару. Жінка хитнулась, прагнучи ухилитися від смертоносного леза, втратила рівновагу і теж опинилася на землі.
– Досить! – від наказу давньої, підкріпленого безмовним закляттям, лиховісно хитнулося повітря, меч нападника переламався.
– З вами все гаразд, пані? – Дельфін допоміг рудій підвестися.
– Я королева – і не стерплю панібратства! – обурилась жінка, але допомогу прийняла.
– Може, й королева. Та не тут, – холодно відмітив Ярош: зверхня королева йому не сподобалась.
– Королева скрізь королева! А я Герда – правителька Аталя, – пригладжуючи пишну руду гриву, проголосила владарка далекої країни.
– Як ми вчинимо з ними, Марен? – Ярош підняв уламок леза й зацікавлено глянув на візерунчасте гравіювання, ніяк не подаючи виду, що він про все це думає.
– Варто їх відпустити, особисто нам вони нічого поганого не зробили, – погляд Марен плавно перетік від вкрай невдоволеної Герди до дещо спантеличеного Дельфіна, замисленого Яроша і незворушних чужинців, які стояли поруч.