І в його рідних Спокутах так ніхто й не дізнався до пуття, що ж там, в училищі, сталося такого, що відбило у Миня бажання навчатися далі, тому що на всі запитання він відповідав, наче останніми патронами відстрілювався: "Без такої науки як-небудь обійдусь"..
Перепробувавши його на різних роботах, голова врешті-решт дав Миньові чи не єдиного в колгоспі воза та пару коней і сказав: "Давно збирався відродити в господарстві посаду їздового, бо техніка – технікою, а пара коней в господарстві ніколи не завадять. Й оскільки в армію тебе поки що не беруть, сам ти берися за віжки".
І був уражений тим, як Миньо втішився своєму новому призначенню. Тепер він, бач, мав своїх коней і свого воза! Від самої природи своєї ледащо з ледащ, Миньо почувався на безтарці так, нібито йому довірили водити президентського "ролс-ройса". До того ж, виявилося, що за возом і їздовим у селі справді давно засумували: тому щось із садиби вивезти, іншому щось привезти, а того зустріти на трасі за два кілометри від села... Причому за кожним із цих прохань – нагальна людська потреба, за кожним – щира, аж до приниження, вдячність, і, звичайно ж, випивка при непоганій закусці, та ще й честь і...повага.
Навіть на заняття у вечірній школі він приїжджав на персональній безтарці, мов на крутому БМВ. Відчувши його гонор, директор школи, який завжди вважав себе витонченим психологом та знавцем селянської душі, не раз запитував себе і людей: " У якому це, в дідька, світі, безсумнівно, ним самим у фантазіях витвореному, цей парубійко живе?! Це ж треба так по-біблійному вдовольнятися тим щонайменшим і ницішим, чого ти досяг і що маєш!".
Мабуть, Миньо так і залишився б до кінця днів своїх "при громадському возі", якби ж то комусь там із правління не спало на думку послати його на курси бригадирів. Тільки тому й послати, що прийшла рознарядка, а знали, що роботи від Миня все одно не чекай: або десь на громадських підробітках, або куняє собі на возі і, куди не пошли його, — що богачеві по смерть. Й ось тут психоаналітична теорія директора школи дала несподівану тріщину. Виявляється, що, мабуть, тільки Миньо ладен був сприймати зарахування на ці двомісячні бригадирські курси так, як хтось інший із його ровесників міг би сприйняти хіба що зарахування до загону космонавтів.
Повернувшись із тих курсів, про які, як і про самого курсанта, у правлінні, в косовичній гарячці, просто встигли забути, Миньо з місяць ходив селом у білому креповому костюмі і в дешевенькому жовтому, на моряцький схожому, кашкеті, та щодня навідувався до контори, або брався до райцентру чи й до сусідніх сіл, — усе шукав "соотвєтсвующей своєму образованію руководящей" роботи, але врешті-решт змушений був погодитись на те, що пропонували – піти обліковцем на ферму. Однак пішов ображений, із затаєною злістю й усвідомленням того, що його нахабно ошукано.
І де б він потім не працював: обліковцем, заправником пального, вагарем, завклубом, чередником, нічним сторожем, знову обліковцем і знову заправником, — довго ніде не затримувався, бо, зрештою, яку б дірку у колгоспному штаті ним не затикали, він усюди залишався збайдужілим і недбалим, заздрісно поглядаючи на кожного, хто справді перебував на тій "соотвєтствующей, руководящей": "Одоробло ж, — казав, — а бач, по президіях!". А потім, несподівано для всіх, він подав документи до сільгоспакадемії. І всі були вражені, дізнавшись, що, на хвилі нової лінії партії, згідно з якою, на агрономів мали вчитися тільки ті, хто вже пройшов гарт сільською працею, і має відповідний стаж, Миня прийняли до вузу з самими лише "натягнутими" трійками на вступних іспитах.
5
Ще якийсь час посидівши отак, проти сонця, Миньо звернув погляд на пляшку, тяжко зітхнув, мовби відривав від рота останній шмат, але все ж таки засунув її у кишеню штанів. Одного разу він спробував схитрувати: заховав пляшку тут-таки, біля криниці, у кущах терну, але прогадав, тому розмови з Ільком не вийшло. Крамник наче підгледів те все, бо зневажливо хлюпнув на нього насмішкуватим поглядом, і на звичне Миньове: "Політика моменту така, що бригадир огородньої на пенсію виходить...", несподівано одказав: " А вам, Мироне Миновичу, що з того?! Вас, он, кажуть, й од комори звільнятимуть, бо й там ладу нема". І подався до сараю, поїти корову.
Відтоді, як не жаль було Миньові слив'янки – Крамник просто не вартий був цього святого напою! –плашку до його хати він усе ж таки доносив. Як не-як, а Крамник — сільський спеціаліст, і завжди треться біля начальства, отже "має слово". Саме через це його "слово" Миньо змушений був прощати Крамнику все, навіть чутку про "звільнення од комори".
Ось і зараз, дочекавшись Крамника – літнього приземкуватого чолов'ягу, з багряним гіпертонічним обличчям та помітно викривленим носом, — і випивши з ним на столику під вишнею перший келишок сливовиці, Миньо, як завжди, почав з "політики моменту".
— Воно, Ільку Федоровичу, як не крути, а політика моменту така, що в нашому колективному сільському підприємстві, в КСП тобто, як тепер заведено називати колишній колгосп, вважай, налічествує вакансія.
— Вважай, що вже налічествує, — підкинув поліно у вогонь Крамник, туди-сюди зиркаючи своїми злодійкуватими очима. Говорячи з Миньківським, він завжди вживав його ж таки слівця, і Миньо ніяк не міг позбутися підозри, що ветеринар знущається з нього. – Кожен старий чоловік колись та виходить на пенсію – така вона, оця ваша "політика моменту".
Миньо й цього разу стурбовано зиркнув на Крамника, але той лише посіпав, за звичкою, кінчик носа і, глянувши на Миня невинними, вічно червоними очима, підсунув до себе пляшку. Він чомусь ніколи не відмовлявся од того, що пропонував Миньо, і спустошував пляшки з особливою насолодою, неначе з помсти за його скаредність...
— І кого, приміром, голова КСП має на приміті? – похмуро запитав Миньо, вважаючи, що за слив'янку вже час розраховуватися.
— Та, бач, думає, приглядається. Може, когось із райцентру запросить, із дипломом. Хоча навіщо нам оті, з дипломами, — вже явно підігрував Миньові, підлаштовуючись під його настрій, — як у нас, он, є свої люди, котрі і мають за плечима кілька курсів сільгоспакадемії, і дідько знає відколи при керівному складі ходять, та й господарники тямущі, — остаточно увіходить у роль Ілько.
Вдаючи з себе вкрай обуреного "думальниками з правління КСП", він виповнює свій келишок і, забувши про Миня, одразу спорожнює.
— А й справді, чого шукати по тих містах? Кого вони там зараз знайдуть такого, щоб до сільської роботи був придатний? – розпачливо похитує головою Миньо.
— Ну, от візьмімо хоча б вас, Мироне Миновичу, — підступно провадив своєї ветлікар. – На всіх ділянках господарства були? Були. Освіта теж... ну, скажімо так, майже підходяща? Вважай, підходяща, бо ж і на курсах бригадирів, і майже три роки десь там по академіях столичних училися... Та й батько ваш усе життя колгоспові віддав, отож, із якого боку не глянь, а виходить, що ви — наша, селянська кістка...
При згадці про батька, Миньом аж пересіпнуло: "Вважай, що організовував спокутський колгосп, на ноги його ставив, а так і пробув усе життя різноробом, дурінь старий, гить-тіть-тіть!". Проте вголос не мовив нічого. Від заснування, то від заснування. Як згадати про це, де і коли треба, то, може, щось і вродить.
— З дипломом сюди чи піде хтось, чи не піде, а якщо й пришлють когось – довго не втримається, гить-тіть-тіть! – Погляд Минів крижаніє, а голос стає хрипким, мов після триденного весілля. – А якщо й спробує втриматися, то... виживемо, до дідька, з села, хай іде собі, звідки прийшов. Бо таки брехня – виживемо! — додав уже впевненіше. — Політика моменту така, що треба спиратися на власні кадри. На власні! – грюкнув волосатим кулацюгою по столу. Але ти, Ільку, все ж таки не крути, а чесно скажи, бо ж ти все знаєш: кого з наших можуть призначити?
— Дмитра Бражника, — ні на мить не замислюючись, каже Крамник, і вже не відводить погляду, як раніше, а безсоромно дивиться просто Миньові у вічі. З оцими словами він немовби аж враз потверезішав. І Миньо теж розуміє: цього разу він таки сказав правду. – А що... чоловік роботящий, непитущий, молодий. Та й у технікумі вчиться, на заочному. Отака вона, виходить, "політика моменту".
— Але ж у нього ні досвіду, ні бажання працювати на цій грішній землі.
— Тому й кажу: якщо мова зайде про вас, Мироне Миновичу, я свою думку висловлю. Що думаю, те й мовлю, щоб по справедливості, як є…
Миньо з хвилину стояв напроти свого співбесідника з налитими кров'ю очима, і, ледве стримавшись, щоб не вчепитися зашкарублими пальцями йому в горлянку, проричав:
— "Щоб по справедливості", кажеш? Ну-ну… Перевішати б вас отут усіх, та випалити це кляте село дощенту, щоб отак уже – всім, та по справедливості, гить-тіть-тіть!..