Маршрутка зупинилася біля ґрунтової дороги, що вела на цвинтар. Ще тьопати два кілометри.
В'ячеслав Павлович йшов швидко, з острахом дивлячись на небо. Спрацьовував закон підлості. Коли брав парасолю, дощ не падав. Забув її сьогодні на роботі. Чорна хмара насувала зі сходу.
Його обігнав потужний мерседес із тонованим склом. Звісно, не зупинився. Хто такий В'ячеслав Павлович для цього небожителя? А може, не було місця.
Сина назвали іменем діда. Павло казав, що і свого малого назве іменем тата. В'ячеслав Павлович жартома заперечував, але було видно, що він готовий прийняти цей виклик долі. Бог змилостивився. Народилася внучка. Її назвали Еріка. Невістку із Мукачевого теж так звали. Вона не подобалась В'ячеславові Павловичу і його дружині. Але це був вибір сина. Свати були дивакуватими. Часто між собою спілкувались угорською. Українську розуміли, але донести інформацію могли лише російською. Павло не робив з цього проблеми. Тішило, що він кохає Еріку, а Еріка – його. Це було видно.
Мерседес з тонованим склом таки зупинився, а потім поїхав назад, до В'ячеслава Павловича. Дверцята відчинились. В'ячеслав Павлович упізнав директора Дрогославського лікеро-горілчаного заводу. Казали, що у нього рак, але виглядав ще пристойно.
Привітався кивком голови, запросив В'ячеслава Павловича до машини.
– Та тут недалеко, дійду, – запротестував В'ячеслав Павлович.
– Можете змокнути.
І справді, чорна хмара вже нависла над цвинтарем.
– Хто у вас тут? – запитав директор, коли від'їхали.
Дивно спостерігати за людьми, в яких рак. Ще живі, а завтра…
– Тато, мама, сестра.
– А у мене дружина. Ось їжджу, поки можу.
Коли машина зупинилась, В'ячеслав Павлович подякував і пішов до батька.
Назустріч йому йшла Аня.
9
– Друзі зустрічаються на цвинтарі, – сказала Аня.
В'ячеслав Павлович усміхнувся, не знаючи, як має реагувати.
– Це я роман такий читала недавно, – пояснила вона.
– І про що?
– Фентезі.
В'ячеслав Павлович чув це слово. Літературний жанр чи що? Не мав про це ні найменшого уявлення.
Вони були раді бачити одне одного і не приховували цього. Звісно, цвинтар – не найкраще місце для зустрічей, але треба приймати те, що є, – тоді, можливо, матимеш те, що хочеш. Звісно, мали би зараз розійтись у різні боки, але їм цього не хотілось.
– Ви до кого? – запитала Аня.
Від неї віяло теплом і спокоєм.
– Батькові сьогодні вісімдесят п'ять.
– Ого! – вирвалось у неї.
Павло би додав: "Так довго не живуть".
– А ви до кого ходили? – запитав він.
– До тата і брата, – відповіла Аня і відчула, що густо червоніє.
Ні, могили тата й брата теж відвідала, але ж спеціально приїхала заради Яна, якому сьогодні виповнилося б п'ятдесят п'ять.
Дивно, що батько В'ячеслава Павловича і Ян народились одного дня. Закономірність випадковостей призводить до зустрічі на цвинтарі.
– Чому ви мені не кажете "ти"? – Аня намагалася завести на манівці В'ячеслава Павловича, щоби він не помітив її стану душі. Ніби пливла зараз у паралельному світі. – Я ж молодша набагато.
– Якось незвично, – усміхнувся він. – Це натяк на те, що я занадто старий?
– Ні, що ви! – Аня двома руками вчепилася в нього, ніби нізащо не хотіла відпустити від себе.
І якщо цей спалах тривав для нього вічність, то для неї лише мить.
– Можна з вами? – запитала Аня.
Вона сама дивувалася власній сміливості, яка переростала в нахабство. В'ячеслав Павлович видавався їй навіть не ровесником, а молодшим за неї, і треба було брати над ним шефство.
Звісно, він не смів їй відмовити, хоча зустріч з батьком завжди була для нього таїною, сокровенним, інтимом, що має бути заховане від чужих очей.
Вони мовчки молились, стояли пліч-о-пліч – і саме тоді небо скинуло із себе вагітність, народившись дощем. Гучно загуркотіло. Пронизливий холодний вітер намагався зазирнути в їхні душі. Окремі краплі дощу крізь листя падали їм на голови, але це посвячення водою ніби вдруге звістувало їхню з'яву на світ Божий.
Дощ так само швидко закінчився, як і розпочався.
– Змокла? – турботливо запитав В'ячеслав Павлович.
– Зовсім ні.
Аня намагалася не дивитися на нього.
Зараз їй дуже хотілося, щоби поруч був Ян.
10
Аня відмовилась від запрошення на каву. Сказала, що хоч сьогодні вихідна, але вдома має багато роботи.
В'ячеслав Павлович не став наполягати, хоча відчув легкий присмак нещирості в її словах. Пішов на могилу до сестри. Бачив, що Аня сіла в машину до директора лікеро-горілчаного заводу.
Коли йшов назад, подумав, що Аня небезпечно близько наблизилася до нього, злякалася цього і тепер намагатиметься віддалитися, щоби він нічого поганого про неї не подумав.
А що він міг поганого про неї думати, якщо думки про Аню були світлими й теплими, як сама ця жінка? Ні, звісно, В'ячеслав Павлович не вважав себе інженером душ, хоча думав, що розбирається в людях.
Йти додому не хотілося. Здається, за довгі роки спільного життя переговорив з дружиною все, що можна, а взаємне мовчання вбивало його. Та й душа зараз налаштована на іншу хвилю. Вдома не та аура.
В редакції, крім головної бухгалтерки, більше нікого не було. Жінка теж би давно пішла додому, але деколи приносили рекламні оголошення, а це свіжа копійка до газетярської каси.
Її звали Корнелія Василівна. Старовинне ім'я, здається, ще більше зістарило цю жінку. Хоча вона була молодшою від В'ячеслава Павловича на два роки, – здавалося, що старша на всі десять.
Корнелія Василівна образилася, коли В'ячеслав Павлович вдав із себе заклопотаного роботою. Хоч би раз за всі ці роки їхнього знайомства сказав тепле слово на її адресу. Від кохання до нього в неї майже нічого не залишилось, а тепер і сама не знала, що хоче від В'ячеслава Павловича. Надолужити втрачене ще нікому не вдавалося на білому світі. Але ж слово, одне лиш слово міг би сказати! Он скільки їх у його статтях, присвячених іншим.
І Корнелія Василівна чудово знала, що злість, яка накопичувалась у ній упродовж десятиліть через В'ячеслава Павловича, виміщуватиме на чоловікові, невістці і внукові, але гальма давно вже стерлись, щоби могла зупинити себе.
Коли за Корнелією Василівною зачинилися двері, В'ячеслав Павлович випростав спину, відклав убік всі папери. Вже не треба вдавати, ніби переглядає їх.
Повітря сьогодні було дивним. Пахло Анею. Неповторний аромат її тіла тепер супроводжував його всюди.
В'ячеслав Павлович розумів, що з цим треба закінчувати. З чим? Ні до чого доброго це не призведе. Що? Намагався не зважати на того другого, хто хотів вселитися в нього. Десь читав, що всі люди схильні до шизофренії. Потрібен лише поштовх, щоби двовладдя заволоділо тобою. Аня – це той поштовх.
Перечитав оповідання. Фентезі, про яке казала Аня?
Більше тут робити нічого.
Знову вдав із себе заклопотаного, хоча його ніхто не бачив. Пішов із редакції, не попрощавшись із головною редакторкою. Хай ображається. Йому все одно.
11
Коли Степан зранку, як зазвичай, взявся до Ані, побачив, що вона в трусиках, хоча завжди, навіть взимку, спала голою.
– У мене менструація, – пояснила чоловікові.
– То зроби мені, – наполягав він.
– Мені погано.
Аня зіскочила з ліжка.
Чоловік демонстративно шумно відвернувся до стіни й ображено засопів. Трохи полежить і піде в туалет вдовольнити себе. Аня це вже знала, коли в неї були місячні. Зараз їх не було. Чоловіків легко дурити, якщо не хочеш займатися з ними сексом.
Вона вже вдягнулась, заварювала собі каву, думала. Ага, саме думала, хоча зранку зазвичай думки не залітали до її бідної голівоньки.
Все сплелося в тугий вузол, розрубати який не було можливості. Чоловік має коханку. Ян постійно перед очима. Не знати які почуття зародилися до В'ячеслава Павловича. А ще вчора директор магазину хотів її зґвалтувати.
Тоді було страшно, а зараз, як згадає, сміється.
Старий пердун викликав до себе. Кабінетик маленький. Стіл, два крісла, шафа, сейф. Побачила, що директор п'яний. Почав навантажувати Аню – і те не так, і те. Вирішила мовчати. Перейде – заспокоїться.
Не зрозуміла, що сталося. Директор замкнув двері на ключ, повалив Аню на стіл і поліз робити свою справу. Від несподіванки вона втратила волю до опору. А ще старий мав силу в руках.
Втім, у нього нічого не вийшло. Аня зіштовхнула його із себе.
Дівчата, звісно, помітили, що з нею щось не так. Не хотіла розповідати. Ледве допрацювала. Йшла додому і плакала. Добре, що падав дощ. Ніхто не бачив її сліз. Та й без дощу, мабуть, не помітили б нічого. Люди збайдужіли. Замкнулись у свої мушлі. Не бачать чужих радощів і бід.
Рішення визріло ще на роботі. Треба йти звідти. Заяву написала вдома ще вечором. Але аж тепер, зранку, прийшло усвідомлення того, що задумала зробити. Залишиться без роботи. А за навчання ж доньки треба платити. Втішала себе, що за два тижні, коли звільнять за законом, знайде іншу роботу. І знала ж, що це важко, практично неможливо зробити в їхньому Дрогославі, де продавець на продавці сидить і продавцем поганяє. Але надія вмирає останньою.
Занесла заяву в бухгалтерію. Директор був на місці, але Аня не наважилася до нього зайти.
Їй здавалося, що всі дивляться на неї.
Головна бухгалтерка підійшла до Ані й покликала за собою. Це була новина на весь магазин, бо ця поважна пані в торговельній залі ніколи не з'являлась.
Удвох з нею Аня ледве втиснулась у кабінетику директора.
– Ти, той, забери заяву – сказав він, намагаючись не дивитися на Аню. – Я був неправий. Вибач.
Головна бухгалтерка переможно дивилася на Аню.
12
В'ячеславові Павловичу таки справді сподобалось власне останнє оповідання. Крайнє. Фентезі. Кохання інакшепланетянина до мешканки Землі. Щось у цьому було незвичне – не з точки зору неможливості ситуації. Щось інше. Але цієї інакшості поки що не міг пояснити сам собі.
Рішення визріло, здається, нізвідки. Ніколи про це не думав раніше. Роздрукував усі свої оповідання. Склав у папочку. Задумався. Чи захоче Аня їх читати? Але якщо не вона, то хто?
Після обіду, коли редакція випорожніла, повільно пішов у напрямку магазину, в якому працювала Аня. Папка видавалася непосильним вантажем. Усе ще сумнівався, чи сподобаються Ані його оповідання.
Згадав, як вона колись просила принести почитати щось зі свого. Тоді віджартувався. Мовляв, я ж не геніальний письменник. "Ніхто про себе цього не може знати", – серйозно зауважила Аня.
Іншого разу вона сказала, що письменнику можуть подобатися його твори, але читач належним чином не оцінює їх.