В широтах, куди ми поспішали, лежали коралові острови, безліч мілин і рифів.
Ішли зигзагами — з півночі на південний захід, потім міняли курс на південний схід, знову йшли на захід…
Кілька днів тому на такій же вранішній вахті перетнули сто вісімдесятий меридіан, і в судновому календарі з'явився зайвий день.[2]
Тоді було вітряно, хвилі гатили в лівий борт, судно ледь трималося на курсі. Та нині воно покірно слухається стерна. Мої долоні лежать на чутливому коромислі, найменший порух передається корпусу судна, про що свідчить рухлива стрілка компаса.
Ніч минала. Край неба на сході почав багряніти.
Кучугури хмар над океаном, які ще недавно здавалися неприступними вежами, під натиском світла, що дедалі більше просочувалося на виднокіл, блідли й нижчали, аж поки зовсім розтанули, перетворившись на імлисту, зіткану з блакиті й золотавих прожилок габу.
Зійшло сонце.
У штурманській рубці задзвонив телефон. Вахтовий штурман з чудернацьким прізвищем Шарашкін — через що й нас, вахтових матросів, прозвали хлопцями з Шарашкіної контори — взяв трубку.
Дзвонив начальник експедиції, професор Циба. Вони про щось домовлялися.
— Гаразд, Іване Васильовичу, зробимо, як ви хочете! — нарешті мовив штурман.
Він підійшов до машинного телеграфа, перевів ручку на помітку "Стоп", а мені велів покласти стерно прямо.
Я вголос повторив його команду, перекладаючи коромисло стерна горизонтально.
Ще трохи "Вихор" рухався за інерцією. Поступово хід його стишився, і він, мовби заклякнувши на плесі, ліг у дрейф.
— Відійти від стерна!
Я вийшов на крило горішнього містка. Побачив: на палубу з кают висипають океанологи.
Несподівано перед очима виріс капітан.
— Що у вас робиться?
Штурман пояснив: зупинка на вимогу начальника експедиції.
Возити дослідників океану — марудна справа. Третій помічник капітана, підмінний штурман, з яким я одного разу стояв на вахті, прокоментував це по-своєму:
— Мені, хлопче, доводилося транспортувати всілякі сипучі вантажі, возити курей і навіть циркових коней, а таких пасажирів — вперше. Вередливий вантаж!
Його невдоволення можна зрозуміти. Подумайте самі: судно лягло на курс, на маршрутній карті готується прокладка. Та… Одне слово — і все летить шкереберть. Дослідникам, бач, забаглося саме в цій точці океану опускати батометри або ж якесь інше причандалля. І нічого не вдієш — треба виконувати.
Вислухавши Шарашкіна, капітан запитав:
— Вони що — знову черпатимуть водичку?
— Ні, Євгене Петровичу, — відповів штурман, — опускатимуть буї.
— Що ж, нехай майнають.
Капітан залишив рубку.
Буй — величезний, схожий на дзигу поплавок. Знизу в нього багатокілометровий трос. До того тросу й кріпляться циліндричні вертушки, всередині яких електронні прилади, що фіксують швидкість і напрямок водяних потоків.
Так вивчають морські течії. Вивчають інші, а ми, візники, їм допомагаємо.
— Чого доброго, й самі станемо вченими, виб'ємося в люди, — сказав мій напарник по вахтах, матрос Степан Очеретний.
А він, чортяка, даремно б не базікав: видно, таки й справді з гальюнного майстра, як нас жартома називають, у професори мітить.
На цій широті, відразу за екватором, де зупинився "Вихор", струмує течія, вірніше — протитечія Кромвелла, яка бере початок біля берегів Південної Америки і плине через увесь океан. Американські вчені простежили течію від сто сорокового меридіану на схід, наші океанологи хочуть дізнатися про її західне відгалуження.
Ось, значить, чого ми тут і чого зупинилися.
Біля відкидного майданчика по правому борту юрмилися океанологи й матроси. Готували до спуску буй.
Я теж попросився на палубу.
— Може, стану в пригоді…
— Обійдуться без тебе! — вбивчим поглядом пронизав мене Шарашкін.
Поки до тросу кріпили вертушки, буй висів на стрілі кран-балки. Потім його посадили на воду й відразу рушили.
Так ми пливли кілька годин і ще двічі опускали буї.
На відстані десяти миль між ними утворився невидимий рівнокутник. У центрі його й зупинився "Вихор".
Проте течія дедалі більше почала зносити судно на захід.
Вітру, правда, не було, та океанське плесо бурунилося, ніби кипіло. Машина "підгрібала", працюючи на малих обертах.
Щоб не збочувати з курсу, я прикипів до стерна, невідривно стежив за стрілкою на кортушці гірокомпаса.
А довкруг "Вихора", неначе він врізався в косяк риби, хлюпотіли, здіймаючись одна за одною, хвостаті хвилі.
То течія прокладала дорогу через океан.
Розділ четвертий
НАШ БОЦМАН
Очеретний таки мав рацію. Працюючи поряд з океанологами, мимоволі й сам дечого навчаєшся.
Взяти хоч би морські течії, які ми досліджуємо. Навіть я, невіглас, міг би тепер чимало розповісти про них. Та розумію: вас цікавлять не струмені води, що, немов щупальці, обвили увесь океан (на півночі й південному заході Ойясіо й Куросіо, на сході Ель-Ніньо та Гватемальська, на півдні — Антарктична кругова течія), а пригоди.
— Правда твоя, — скажете ви. — От якби про пляшкову пошту або загадковий корабель, уламки якого прибило до берега.
Що ж, таке буває і в наші дні — находять і пляшки, залиті смолою, й рештки потрощених човнів. Бо романтика морських пригод не відійшла в минуле.
Може б, точніше її назвати лихо, нещастя. Справді-бо, яка то в біса романтика, коли людина гине! А жертви під час катастроф неминучі.
Отже, наше судно підхопила течія і понесла на захід од центру уявного трикутника.
Вахта кінчалася. Ті, хто мав змінити Степана Очеретного й мене біля стерна, чомусь затримувалися.
— Чи вони поснули? — обуривсь я.
— Потерпи трохи, — відказав штурман. — Підвахтові допомагали майнати буї. Зараз прийдуть.
Хвилин через десять вони з'явилися.
— Увага! Їх величність Антон і Кнопка.
Пропускаючи хлопців до ходової рубки, Степан Очеретний, вайлуватий і клишоногий, як ведмідь, присів у реверансі. Він завжди з витівками — хлібом не годуй, а дай йому покепкувати.
Високий, статечний матрос Тупіченко і його низькорослий напарник Бесараб, яких через їхній зріст на "Вихорі" охрестили Антон і Кнопка, зайняли наше місце. Один став до стерна, другий, впередзорящий, пішов на крило капітанського містка.
— Баста! — з полегшенням зітхнув я. Степан побажав їм щасливого вахтування.
— І не губити буїв, — докинув.
За тропіком Рака, де течія особливо стрімлива, теж опускали буї. Один із них на вахті Антона й Кнопки загубили. Тому-то Очеретний, вірний звичці пхати носа, куди його не просять, і попереджав.
До вечора ми були вільні, тобто могли відпочивати. Проте… Не подумайте, що стерновим розкіш. Краще вже у робочій бригаді, де матросами керує лише боцман. Тут же верховодять усі: капітан, штурман. І, звичайно, дракон.[3]
— Вахта вахтою, — мовив він, — але ви, великі керманичі, все-таки з палубної команди, а я ваш безпосередній начальник. Мої розпорядження — закон.
Одного разу, коли мені веліли переносити якісь вантажі, я, стомлений, огризнувся:
— Ми, Кузьмич, і так недосипаємо. Побійтеся бога — чого ви нас мучите?
— Бога? Так його ж немає,— хитро підморгнув дракон. — Даремно в тебе на шиї теліпається ладанка. Ну, а відсипатимешся, Васько, на тому світі. Поки б'ється серце, раджу: рухайся, дій. Це єдиний спосіб самому собі довести, що ти живий.
Розмова на цьому скінчилася. Доказувати щось боцманові — марне: все одно буде так, як він задумав.
Ми знаємо: Кузьмич відчайдуха і великий трудівник. Навіть лютий шторм не в змозі зігнати його з палуби — все щось майструє, порається коло чогось.
Такої ж працьовитості вимагає й від нас.
Не встигли ми з Степаном переступити поріг каюти, як у коридорі почулося шаркання ніг. Важке й одноманітне, ніби хто котив перед собою гирі.
Так ходить лише боцман.
Це й був він.
У строкатій, з мавпами й кокосовими пальмами, футболці, на стегнах короткі тропічні шорти, ноги взуті в модні сандалії.
Кузьмич скидався на марафонця, який тільки-но завершив стомливий біг, і водночас — на підстаркуватого іноземного туриста. Правда, замість фотоапарата, що його носять зарубіжні гості, в руці він тримав відро з мастилом.
— Не ждали? — запитав, помітивши наше зніяковіння. — От і добре. Несподіваний напад — запорука успіху, — вирік він.
— Авжеж не ждали, — сердито відповів я, здогадавшись про мету його відвідин.
— Нечемно, — ніби між іншим кинув він. — Втім, нічого дивного: там на містку, в Шарашкіній конторі, вас розбалували, перетворили на білоручок. Але цю ваду ми швидко ліквідуємо. Як любили говорити древні: лаборемус. Тобто: будемо трудитися!
Кузьмич — чоловік грамотний, але не настільки, щоб знати латину, яку він часто цитує. Просто у нього є невеличкий словник, подарований одним океанологом.
З тієї книжки дракон і черпає прописні істини.
Якось на початку рейсу, зайшовши до Кузьмича в каюту, я помітив на столику під ілюмінатором замацану, в плямах охри й сурика книжку і знічев'я заходився гортати сторінку за сторінкою.
Так, латиняни вміли висловлюватися стисло й крилато.
У словнику було чимало фраз, ніби спеціально надрукованих для Кузьмича, щоб він їх сипав на наші бідні голови.
І тепер, згадавши з тієї книжки сентенцію, я на дошкульні боцманові слова відповів:
— Дбайливий пастир стриже овець, а не обдирає.
— О, що я чую? — оторопів Кузьмич, ставлячи відро на підлогу. — Боні пасторіс ест тендере пекус, нон деклубере, — скоромовкою сипонув він, так ніби чужинська мова була йому рідна. — Звідки ти, друже, знаєш латину? — запитав.
"Ага, драконище, попався!" — зловтішно подумав я.
Проте вголос лагідно відповів:
— Моя бабуся по дідовій лінії, Джіна Лоллобріджіда,[4] народилася в древній Латії.
— Де це?
— Та нібито на нижній течії Тібру.
— А дід твій хто?
— Його звали Маріо дель Монако.[5]
— То, виходить, ти італієць?
— Не зовсім. Можна сказати — наполовину. Та й народивсь я не на Тібрі, як моя незабутня бабуся Джіна, а на берегах степової річки Вись.
— Така несподівана новина, Василю Батьковичу, міняє хід подій. Кокук могокус, як казали латиняни! — вигукнув Кузьмич. — При нагоді зайди до мене — побалакаємо. А поки що…
Я так і не зрозумів: "розкусив" боцман мою брехню, чи сприйняв її за щиру правду. Знаю лише, що він залишився таким же, як і був, безжальним драконом!
Вислухавши про мій "романтичний" родовід і радий можливості побесідувати зі мною на дозвіллі, він, як мовиться, з небесних висот спустився на землю… наказав нам до вечірньої вахти зачистити й посуричити правий борт, подряпаний шпиком антени під час спуску буя.
— Ось тобі і фокус могокус! — засміявся Очеретний, коли боцман вийшов з каюти.
— Не допомогло й моє "італійське" походження, — додав я.
Поснідавши та перепочивши, ми взялися за роботу.
Розділ п'ятий
КОРАБЕЛЬНІ БУДНІ
Я іноді думаю: чому людей засліплюють титули, начальницькі звання й ранги? І це дає право зверхньо ставитися до простого трудівника, на якому, до речі, тримається світ.
Без землеміра чи обліковця поле, можливо, й обійдеться, говорив мій дідусь.