Навіть іноді притискувала одну лапу до грудей, як фаховий боксер. Вона спокійно дивилася на метушливого напасника, тільки зрідка повертала голову вбік або прищулювала вуха.
Я стояв трохи позаду, злізши на високий обгорілий пеньок, щоб було видніше цей поєдинок.
Василько ж, стоячи аж коло самої річечки, мовчки дивився на цю історію, але по його обличчю видно було якесь вагання чи нерішучість. Він, певно, і хотів, щоб Найда переміг, прогнав кенґуру, але й боявся за долю свого пса.
Я вже стрибнув з пенька, щоб порадити і
Василькові відкликати Найду, але Джек знову загукав:
— Сул гім! Чайс гім, Найда! і Та я ще не встиг сказати Василькові й
слова, як сталося те, чого я ніколи не сподівався: в той момент, як пес, підохочений Джеком, рвонувся ще завзятіше і ближче до кенґуру, спокійна і мовчазна тварина раптом зробила один стрибок уперед, і Найда в одну мить опинився у її обіймах, притисутий до грудей.
За тим кенґуру, так само не поспішаючи, обернулася праворуч і пострибала геть, а Найда тільки безпорадно мотав ногами в повітрі та придушено жалібно скавучав.
Василько ж, що стояв тепер поруч мене, тільки ойкнув і простогнав, ніби поранений несподіваним пострілом. Він, мабуть, в цей час відчув, що раптом утратив щось дороге йому, що з ним уже давно зрослося і зріднилося. . . .
— То вже пропав пес, — сказав один з австралійців, що невтрально стояв позаду, _ або задушить, або втопить.....
Ці слова ще дужче приголомшили хлопчину, і він, повернувшися до мене, ніби благав порятунку в цю трагічну хвилину.
В його очах світилося благання і безнадія.
Але це тривало лише одну мить.
— Біжімо! _ раптом мимовільно вирвалося у мене, коли н почув здогад австралійця, і ми кинулися щосили бігти вздовж річки в тому напрямку, де недавно зникла з очей зухвала тварина, що понесла нашого Найду.
Покручена річка, гіллясті дерева, пеньки й каміння — все це гальмувало наш біг, ми часто зупинялися, обминали або перелазили через лежачі дерева, а чагарники й високий бур'ян вздовж річки часом зовсім закривали від нас протилежний берег, де мала б бути кенґуру.
Річка ж поступово повертала праворуч і нам хотілося випередити химерну тварину і раптовим наскоком відвоювати Найду. Але для цього треба було бачити її і не випускати з очей.
Іноді ми зупинялися, щоб подивитися на протилежний бік, але нічого не помітили, навіть не чути було вже і скавучання пса.
І ми бігли знову і знову.
Василькові дуже заваджали його ґумові чоботи, і він уже стомився і важко дихав.
Пробігши так хвилин з п'ятнадцять, або й більше, ми вже перейшли на повільнішу ходу, та й річка тут ще більше повертала праворуч.
Вона тут була вже глибша, і наш берег був значно вищий і стрімкіший.
Але кенґуру й тут по той бік річки ніде не було видно, хоч місцевість і була досить рівна і відкрита.
Що ж тепер робити? _ запитав розпачливо задиханий хлопчина, — невже .... Та я не дав йому договорити, схопивши міцно рукою за його плече і присідаючи на землю: метрів за тридцять від нас, залізши до половини в воду, у річці стояла кенґуру і топила Найду. Я не стільки розгледів, що робить ця тварина, як догадався, побачивши її в річці крізь гілля молодих дерев.
Пригинаючись до землі, часом майже на четвереньках, ми швидко ринулися вперед і зупинилися тільки тоді, коли порівнялися із цією бездушною твариною.
Тепер ми бачили її зблизька, з високого берега, дуже виразно: вона, мов людина, стояла ось перед нами у воді і тримала Найду передніми лапами, зануривши у воду, а може і задньою притиснула до дна. З води інколи висувався Найдин хвіст та булькашки повітря спливали на поверхні над розгойданою водою.
Ми вмить знайшли кілька добрих каменюк і не гаючи часу, пішли в наступ. Кенґуру стояла до нас спиною і не сподівалася жадного нападу, як раптом по спині дошкульно вда-
рила каменюка, а кілька інших ще упали перед самою мордою, піднявши густі бризки.
Звірина, мов ошпарена, лишивши свою жертву, кинулась із води і, скільки сили, подалася геть під наші крики й галас.
Я ще дивився їй услід, як Василько, лишивши на траві бінокль, миттю спустився з високого берега в річку, перебрів, ідучи трохи не по шию, на другий бік і кинувся до того місця, де щойно стояла кенґуру. Я бачив, як там загойдалась вода і на поверхні сплила латка мокрої спини ледве живого ще пса. Він ще показував ознаки життя, безпорадно бовтався на одному місці у йоді, але випливти вже не міг. Василько швидко йому допоміг: він схопив свого нещасного друга Найду і виніс на піскуватий пологий берег. Пес лежав, як труп, з заплющеними очима, і тільки його боки то виповнялися, то западали, що показувало на присутність життя в цій тварині. Вода крапельками стікала на пісок.
_ Чи житиме ? — мимоволі в обох щас виникло питання. За кілька хвилин пес почав чхати, кашляти, й вертаючи воду, іноді здригався всім тілом, ніби у нього були —якісь корчі, аж поки підніс голову і підтяг під себе свої простягнуті лапи.
Коли Найда вже став на ноги, Василько взяв його на руки і почав нести додому.
— Ну тепер житиме! Ще й на Україну візьмемо з собою! — гукнув я Василькові, щоб підбадьорити його, і взявши бінокль, сам рушив своєю стороною назад.