Але що вони могли знати? Микола переповів ще раз почуте від батька, а Євген додав, що в селах, через які вони переходили, вже промчали перші підводи з мобілізованими.
— А наші уже знають, що сталось? — спитав дядько Осип.
Микола заперечливо похитав головою.
— Ми не казали, боялись,— пояснив Євген.— Спершу побігли до вас.
Але вдома вже і дід, і баба знали, і так само, як Євген їм, вони боялись сказати про це синам. Тільки що розповів їм про все поліцай, присланий спеціально з села. Від пасіки всі гуртом рушили до хати. На ґанку сидів поліцай і їв груші.
— Чули, панове? — спитав він, встаючи з лавки і вклоняючись.
— Про що?
— Про війну, про мобілізацію?
— Чули.
— Тоді розпишіться, прошу, що читали.
Поліцай подав папірця, і дядьки на ньому розписались.
Почалися збори. Ніхто не знав, що брати з собою в дорогу, чого треба, чого не треба. В мобілізаційному листку пропоновано мати запасну пару білизни, рушник, кухлик і ложку, а також харчів на добу. Але всім здавалось, що цього замало. Баба пакувала в рюкзаки їжі на тиждень, білизни по кілька пар. Дядьки просились, запевняли, що все це не потрібне, але даремно — баба робила своє. Дід ходив з кутка в куток, розгублений, мовчазний, можливо, молився нишком. Ніхто не плакав. Баба дуже рідко плакала взагалі. Внуки ніколи не бачили її в сльозах, а дід, колишній солдат і учасник австрій-сько-прусської війни 1866 року, тримався так, як, на його думку, повинен був триматись старий солдат. Усі намагались робити добрі міни, а кожний про "себе думав: чи доведеться ще зійтись усім хоч раз у житті? Одна баба не уявляла, що може бути інакше. Вона знала, що на війні ранять, убивають, але щоб загинули її сини — не припускала.
Увечері виряджала дядьків уся родина. Приїхали Га-євські. Тепер уже плакали всі. Втирала скупі сльози баба, плакав дід, бувалий солдат. Дядьки, винувато усміхаючись і водночас ковтаючи сльози, сіли на віз. Коні шпарко рушили з місця, і колеса покотилися по сухій, утертій дорозі, по тих самих місцях, по яких ще минулої ночі ці два молоді чоловіки, що їхали зараз захищати Австрію, гуляли, безжурно розмовляли, сміялись і гадки не мали, що через кілька годин їх чекає гірка розлука.
Збірним пунктом, куди мали з'явитись дядьки, була Теребовля, старовинне повітове містечко. Туди вони зараз тримали путь.
5
Минули дні, газети сповіщали про великі перемоги Австрії. Війська просувалися в глиб Сербії, налили села, міста, нищили посіви на полях, в тилу ж Австрійської держави війни не відчувалось. Кого могло турбувати, що сербські селяни залишаються без хліба, що їхні діти попухнуть з голоду, що тисячі залишаться без дахів над головою? "Хай би були не вбивали наступника австрійського престолу! Кара мусить бути",— так думав пересічний обиватель Австрійської імперії.
В домі Гаєвських життя текло по давно заведеному порядку. Про війну говорилось, як про щось далеке і незрозуміле, як про колишню війну русько-японську, бо вона, мов далека буря, шаліла десь там, на Балканах, яких ніхто ніколи не бачив і дуже мало знав. Взагалі цю війну вважали за мало серйозну і чекали швидкого кінця.
— Довше трьох місяців війна тривати не може,— впевнено говорив тепер Степан Гаєвський.— На більший час ресурсів не вистачить ні в одній державі.
Це була його улюблена формула; серед місцевого громадянства він вважався знавцем політичних справ. Тепер, маючи більше вільного часу, пильно читав щодня газети, крім того, вивчав історію та географію Сербії і прийшов до цього висновку свідомо.
Його дружина лякалась і такого терміну. Для неї і три місяці було занадто довго.
— Не забувай, що там мої брати,— говорила вона, неначе чоловік міг припинити війну швидше.
Чоловік заспокоював, твердячи, що за братів нема чого хвилюватись.
— На першій лінії воюють регулярні війська,— говорив він переконливо, хоч сам ніколи в армії не служив і цілком не розумівся на воєнних справах.— На першій лінії воюють кадри,— повторяв,— а резерв, та ще й лян-двере *, до яких належать твої брати, сидить в країні і дивиться за порядками. Якщо, зрештою, піде так далі, як досі йшло, то серби скоро попросять миру.
Степан Гаєвський користувався авторитетом в цілій родині. Він був людиною, як на свій час, начитаною, був у курсі новин української і світової літератури, читав у перекладах українських і польських Толстого і схилявся перед ним, читав Достоєвського, який взагалі користувався великою популярністю в Галичині, дуже любив Чехова, цінував Горького,— його твори тільки-но почали з'являтися за кордоном, і він їх читав у німецькому перекладі. Знав, що існує в російській літературі знаменитий критик Бєлінський, проте не читав, бо в перекладі на українську мову його не було, а російські книжки до Галичини не доходили, одначе любив деякі цитати з його творів. Чув про Добролюбова, Чернишев-ського і Герцена. В душі своїй він був переконаним
Ляндвере — крайова оборона (ніж.).
демократом, проте до австрійського уряду ставився лояльно, бо був залежний, мав родину і, як не раз говорив, не мав права позбавляти її засобів до існування. Учителював він уже понад двадцять два роки, і люди його поважали.
Середнього росту, повновидий, круглолиций, Гаєвський мав чорне, завжди гладко причесане волосся, русяві, майже білі, або швидше кольору стиглого жита, стрижені вуса, рівний ніс і ясні, волошково-сині очі. Мав лагідну вдачу і такий же голос, терплячий і вибачливий. Загалом — це був справжній, вроджений педагог.
Одначе прогнози Гаєвського щодо швидкого кінця війни не справдились. Виявилося, що мало прочитати з підручника історію і географію Сербії. Щоб робити передбачення, потрібно мати ширші погляди нахвітову політику взагалі, треба знати інтереси і сподівання ще інших держав, не тільки зайнятих у війні безпосередньо; слід, нарешті, розуміти мову світової дипломатії, а всього цього Гаєвський не знав. Він думав, що війна виникла через убивство Франца-Фердінанда, а це було тільки приводом до війни,— причини крилися глибше.
Першого серпня телеграми сповістили, що 28 липня Австрія, а згодом і Німеччина оголосили війну Росії. Ці звістки були прийняті в народі зі смутком і острахом. Всі газети виходили збільшеними тиражами, рясніючи величезними заголовками, повні найсенсаційніших відомостей. Газети нападали на Росію за те, що вона взялась допомагати Сербії, кричали про миролюбність австрійського імператора і віроломність російського царя. Пророчили швидкий розпад Російської імперії, пригадували наслідки російсько-японської війни, називаючи Росію велетнем на глиняних ногах. Польські часописи заговорили про виділення Польщі в самостійну державу, а в наступні дні закликали до утворення легіонів із добровольців, що під захистом Австрії мали здобути собі Польщу.
В патріотичному чаду заметушилась значна частина польської молоді. Легко сказати — самостійна Польща! Почали зголошуватись в армію добровольці. Польські ксьондзи виголошували в костьолах гарячі промови, кінчаючи їх закликом до молоді вступати в легіони.
Українські націоналістичні газети почали й собі вголос мріяти про "самостійну" Україну під скіпетром Габ-сбургів і теж заговорили про легіон, вважаючи, певне, що нема нічого легшого, як організувати легіон, підпорядкувати його загальному командуванню австрійських генералів і... відірвати Україну від Росії. Тим більше, що знайшовся навіть претендент на український престол, Вільгельм Габсбурзький, що потім уже, як ті легіони було сформовано і перетворено в армію січових стрільців, прийняв собі псевдонім Василя Вишиваного, від со-рочки-вишиванки, яку демонстративно носив, підлабуз-нюючись до українського народу. Він почав відразу ж вивчати українську граматику, мову, звичаї. Підготовка до ролі українського правителя йшла солідно.
Одного ранку пошта принесла листа, в якому Миколі Гаєвському пропоновано прибути до Теребовлі і вступити до військового загону — складової частини майбутньої української добровольчої армії. Про січових стрільців тоді ще ніхто не знав. У цьому листі-відозві було сказано, що до загону мають зголошуватись допризовни-ки-українці віком від 17 до 20 років. Неявка ввгіжати-меться дезертирством і зрадою національній справі. Підписано було: "Комітет".
Микола прочитав і гірко усміхнувся:
— Ось вам і кінець війни, яку хотіли закінчити за три місяці. Ні, братці, ще й початку як слід не було. "Комітет"?! Цікаво, хто в цім комітеті? Хоч і не трудно вгадати: піп, суддя, адвокат Юркевич. Хто ж інший? І хто їх уповноважив такі відозви писати і творити якісь загони? Хто? Як ви думаєте, тату?
Схвильований, Гаєвський ходив по хаті. Відколи оголошено війну Росії, він цілком розгубився. Всі його прогнози пішли нанівець, у новій ситуації він цілком перестав орієнтуватися. Знав, що на кордонах Австрії стоїть велика ворожа армія, а це всього сорок кілометрів від його оселі. Козаки могли прискочити сюди за кілька годин. Він багато читав про козаків, про їх доблесть і звірства і боявся їх. Він щиро вірив у непереможність австро-німецького війська, вірив у його технічні вдосконалення, але вже в серце закрадались сумніви. А хто знає? Глянеш на цю Росію на карті — аж страх бере,— їй кінця-краю не видно! Австрія проти неї — плямка на хустині. В уяві воскресла поразка Наполеона, його втеча з Росії. Все це робило враження, все це породжувало сумніви...
На синове запитання він уже не знав, що відповісти.
— Я думаю, що ти маєш рацію,— відізвався нарешті, розбуджений з задуми.— Ясно, що в комітеті тім пани, які не мають синків допризовного віку, а в кого і є син, той не дасть його на забій добровільно. Я не знаю, як тобі бути!
— А я знаю,— сказав раптом Микола.
— Ти нікуди не підеш, правда? — випередила сина мати, боячись, щоб він не погодився піти.
— Я воювати за Австрію добровільно не піду,— сказав він твердо.— В ніякі легіони не вірю, теребовель-ську витівку вважаю за дитячу забаву, проте...
— Що проте? — злякалась мати.
— Проте до Теребовлі піду, треба ж подивитись на комедію. Це ж історична комедія.
Другого дня вранці за церковною огорожею, де було призначено збір добровольців, Микола застав чоловік двадцять молодих хлопців, теж викликаних сюди. Це були переважно гімназисти п'ятих-шостих класів, у своїх формених мундирчиках із золотими пасочками на комірцях.