— Зверніться до парторга.
Вона все сказала й тепер може не звертати більше уваги на Васанту Чагир.
А Васанта Чагир все ще стоїть, дивується. Вона — безпартійна, чому до парторга?
— Ну, то до голови профкому. Мені дали готові списки, моє діло надрукувати, — промимрила секретарка, ніби виправдуючись, ніби відганяючи докуку.
— Я хочу зайти до директора!
— Директора нема.
Хоч директор і є, але маленька секретарка знає: відповісти треба саме так.
Повільним кроком вийшла Васанта у довгий коридор, все ще певна, що зайшло якесь непорозуміння, зараз ось воно виясниться. Коли вона виїжджала місяць тому, голова правописної комісії аж плакав, що без неї не встигнуть укластися в термін.
Ні, зараз усе виясниться. А може… Може вона заплуталася в часі і на день-два спізнилася?
Назустріч їй іде співавтор статті, яку вони написали удвох з доручення вченої ради інституту, статті про помилки й ворожі вилазки вже репресованого професора Тополі, їх учителя, колись завідувача катедрою мовознавства в університеті. Співавтор голосно вітається, широко усміхається — та тільки тепер Васанта побачила в цих усмішках і вигуках елемент жалю, ба навіть обережности.
— Скажіть, що тут в інституті без мене діялося? Якась чистка?
Співавтор стріляє очима навколо.
— Звичайне скорочення штату. Ви також попали під скорочення?
— І навіщо ви питаєте? — з докором глянула йому ввічі Васанта. — Ви краще за мене знаєте. Не за те ж мене звільнили, що я їздила у відпустку під турецький кордон?
— Я щось чув одним вухом, — знижує голос і відступає крок назад вчорашній друг і приятель, — про ваше куркульське походження.
— То ви вже боїтеся зо мною говорити?
Презирству Васантиному нема меж. Вона — і куркульське походження! Ніколи не ховалася вона із своїм походженням. Як писала завжди в анкетах, що батько її — селянин-середняк, має три десятини землі, — то так воно й було. Як у якійсь недавній анкеті написала, що батько її — член колгоспу, то також не брехала. Тепер, правда, батько її, старий Панас Чагир, працює конюхом у якійсь транспортній конторі під Києвом… То що ж у тому ганебного?
Співавтор виправдується, переконує. З чого Чагир узяла, що він боїться?
— Ви тільки не хвилюйтеся… Підіть до Моті, он він іде, і сьогодні ще все виясниться. Однаково, на ваше місце нема кого посадити, мучимося.
Він ще щось говорив, але Васанта вже й сама загляділа руду чуприну Моті Розенблюма, голови профкому.
VI
В кімнаті так наче б чогось не вистачає.
Мар’яна озирнулась навкруги, не тямлячи — що ж таке? Чи вона вже давно ґрунтовно не натирала підлоги, чи багато дрібних і непотрібних речей лізе ввічі? Їй щось заважає, хоч через вікно й лине густа хвиля липоцвітного запаху, хоч надворі — дзвінкий, сонячний день.
І все ж — чогось не вистачає. Або йти кудись, або щось робити — так порожньо. І нічого не хочеться. Як це колись Мар’яні не вистачало часу, хотілося, щоб доба складалася з сорока восьми годин?
Око Мар’янине сковзнуло по стінах, закритих її "килимами". Колись, як ще оселилась в цій кімнатці, повернувшись із провінції-вчителювання, купила матерію, фарби, а малюнки й композиції сама собі надумала. Скільки то було в неї тоді змісту, повноти й радости! Скільки запалу! Хотілося якнайшвидше зробити, подивитися, що виходить. Тоді ж саме їй не вистачало часу. То була пора великого злету — прийняли її до аспірантури в науково-дослідному Інституті Історії, стелилась попереду наукова робота. Тоді Мар’яна виходила на великий шлях.
А чи не можна б і тепер, от зараз, влаштувати собі таку радість? Тут же вже її необмежена влада — як нема більше незавішеної стіни, — можна ще удекорувати двері. Не скрізь же вона така безсила, як у науковій кар’єрі.
Мар’яна критичним оком поглянула на майбутнього "килима". Оці сірі два мішки треба випрати та пофарбувати. Може зшити вперед? Кольори? Мар’яна їх бачить: теракотове тло, ультрамарин і біле, але білого небагато. Малюнок? Залежить від неї. От розшукає зараз той листок з дитячої книжечки, візьме якусь малу деталь із неї та скомпонує.
Мар’яна не гає часу. Повитягала з-під етажерки старі течки із давніми своїми "архівами". Справді бо, в неї, як у доброму старому домі, — і "килими", і "архіви". Десь у пачках листів та фотографій має бути той листок, Мар’яна не знати нащо береже його разом із "реліквіями" юнацтва. Ось одна "реліквія" — писаний на бухгальтерському папері хемічним олівцем щоденник. Не Мар’янин, одного закоханого. Тоді Мар’яна до цього закоханого зосталася байдужа, але минули роки — щоденника про кохання до неї береже серед "реліквій". І досі віє від нього великою безнадійно-могутньою пристрастю. А тогочасну Мар’янину любов, химерного "либедського матроса" Андрія, та ту гру їхню в "журавля й чаплю" — от і забула вже. Навіть ніякої "реліквії" не залишилося від тієї Мар’яниної пасії, що вабила її й відштовхувала в одній мірі. Юнацька чистота під маскою міської зіпсованости, аристократична тонкість підсвідомих жестів, незрозуміло, де взята в дитині робітничих кварталів. Жарґон передмістя й замилування в складних філософських нюансах…
Задумавшись про "либедського матроса", цим разом Мар’яна тільки злегка перегорнула зошита з червоними бухгалтерськими лініями і взяла до рук конспекта з політекономії, теж чомусь їй дорогого. Листка з дитячим віршиком та орнаментом не знаходилося, зате натрапила на… о, диво! І вона теж грішила віршами? Ще й з поправками та листом Тичини. Бідний Тичина, на яких бездар витрачає свій час та увагу!
Таки справді цікаво покопатися в цих пожовклих забутих реліквіях. Мар’яна сидить вже з годину, розклавши кругом себе на підлозі друковані й від руки писані листки, зошити, вирізки. Все те нащось складалося, має свій зміст. Ось маленька записна книжечка з карикатурами, піснями та епіграмами... А-а, це як вони після закінчення інституту мандрували в Криму та дряпались на Ай-Петрі…
А ось… О, Боже, як потрапила до неї ця фотографія?
Мар’яна забула, чого вона розбурхала стільки споминів про різні епохи. З фотографії дивився на неї м’яко-сумовито, довірливо, може навіть докірливо, стрункий чорнявий молодий чоловік. Сидить на стовбурі напівсхиленого дерева, його вгорі й знизу обліпила дітвора, а на звороті напис: "Дорогому Павликові з заздрістю, що й ми, старики, були колись такими щасливими. Володя".
Павликові, а одначе опинився в її "архіві". Володя й не догадується десь, що Мар’яна має його фото. Її ж могли тоді зловити, як вона побачила й вкрала з стіни цю картку. Це було через рік після тієї незрозумілої ночі. І навіть через рік, і навіть ось через стільки років схвилювала Мар’яну вона.
У той вечір, можливо, не одне її життя повернулося зовсім іншим річищем, а й ще кілька. Ще три. Володя із своєю нареченою розійшовся. Розійшлася й Мар’яна з Василем.
То були все гнізда над безоднею. Ще вдень, ще як несподівано ця кімнатка наповнилася гістьми,. — не знала, що хвилі несподіванок можуть накотити всі разом і після їх роботи береги життя наберуть зовсім інших обрисів.
Мар’яна тоді щойно приїхала з провінції і мало їх подружжя виглядати так: Василь вчиться в педагогічному інституті, вона — на аспірантурі. Так прирекла собі Мар’яна, власне, прирекла себе на той обов’язок подружжя. Усі ж так роблять. Хтось у подружжі — жертва, а чи то мала бути вона чи Василь — не задумувалася, занадто хотів обожнювати її Василь. І вона не знала, які демони завіряються в ній, яка мана заворожила її душу.
Василь же бачив, що вона розумніша за нього. І Мар’яна відчувала це щоразу в тій нудьзі, що завдавав їй цей невідступний і на все згідливий поклонник. Єдиний вихід відкараскатися від його настирливости — одружитися вже, чи що? Вона не обіцяла йому родинного затишку, він бачив, знав, що всі думки її не тут, а коло інтелектуальної роботи. А як він хоче панькатися, тішитися нею, то Мар’яна вже скорилася цій долі. Чи ж лежить на її сумлінні та кривда йому?
Несподівані гості принесли із собою все, що треба для входин. От згадали, що земляки, й заскочили Мар’яну — мати, її дочка й дочки наречений, Володя. Все це — далекі люди, хоч і знають п змалку. Не ближчі й не дальші за Василя, за весь світ. Всі вони — за прозорою стіною, для них треба бути не собою, а такою, як вони її уявляють. А Володю, звичайного собі студента-медика, також не раз бачила в них, у цій простій, добрій родині візників. Гарний голос, добродушність, жодного виразистого вияву понад загал передмістя, пласкі сентенції, як наприклад, "за гроші все можна купити", — Мар’яна просто його не бачила. Хай уже п’ють і їдять, що самі принесли, Мар’яна тільки підкоряється обов’язку господині й намагається змавпувати цю ролю з когось уявного.
Гості повеселилися, побажали Мар’яні та й розійшлися. Спочатку десь дівся Володя, вийшов, зник і не було його, аж поки стара з дочкою не пішли. Мар’яна вже й забула за них, вже прибрала все, — як вернувся Володя. Пішли… а йому так зле! Він весь час сидів у подвір’ї під липами. — Так, там дуже гарно, як гай, хто б подумав, що за таким непоказним будинком… — І невже він так довго просидів? Боже, так голова болить!
Блідість і незігнані ще сліди страждання. Володя — друг того дому, де Мар’яну приймають завжди, як свою. Все це — прості добрі люди, чого ж Мар’яна має заноситися? Вона питає:
— Може ви трошки полежите?
Володя вдячний. Лежачи, він почуває себе вже краще, так як би й у Павлика. Дуже він їх любить, він же в них змалку виводився. Задушевність розмови, як у поїзді часом буває, без жадних задніх думок, без бажання вгодити, приладнатися. Говориться, що хочеться. Перша зупинка рознесе їх у різні боки. Але ця задушевна хвилина довела Володю до признання про затаєне, занурене в підсвідомостях, прикрите добродушною байдужістю. Матері не пам’ятає він. Ніколи не знав материної ласки. Нема, мабуть, нічого в житті ціннішого й людині необхіднішого, як оця тепла долоня матері, оця безкорисна прив’язаність.
Вже й світло засвічене, а задушевна розмова про людське, гарне лагідно пливе, як липовий дух у вікно. Може навіть краще, що їх двоє, а не четверо, може тому виник цей настрій тихої довірливости, щирости без задніх думок. Мар’яна теж признається: в ній такі дивні, невиправдані почування ще з дитинства живуть.