Він, зменшуючи розгін, похропував, мотав головою, роздував боки в частому дихтінні і тремтів безперервно, збурено тремтів. Ще його страх не минувся.
— О... а! О... а! — говорив щось їздець і пробував лагідно похляскати по шиї.
І саме тоді, як їздець трохи перехилився, готуючись зіскочити, коневі видалось, що невеличке, хиже, вертке знову скрадається до них, хоче підскочити, перебігти дорогу.
Кінь сполохано кинувся вбік, гайнув навмання.
Як і минулого разу, ледь утримався на ньому їздець. Як і минулого разу, різко шарпнув вудилами, а потім вудилами роздирав рота, кричав, намагався стримати —дарма, дарма.
Хіба міг кінь послухатись, коли йому геть стуманіла голова, притупились всі відчуття, крім відчуття самозахисту?
Хіба міг він спинитись, коли ярим оком своїм помічав, що хиже, чорне, вертке все ж таки котиться, запопадливо котиться й хоче наздогнати?
Він тікав. Він знову чимдуж ухилявся в один бік.
Так догнався він до якоїсь улоговини, повернув різкіше, інстинктивно обминаючи крутий спад, а коли під ногами відчувся спад рівніший, дав ногам своїм волю впрост через улоговину.
Так долетів до високої стіни, що несподівано повстала з темряви, але, не розуміючи, що то залізничний насип, злякався ще більше й шарахнувся.
Промайнули повз них якісь будинки, дерева — либонь, хутори, — але до краю натягнені вудила не могли стримати скаженого льоту.
Виросла, нарешті, їм назустріч гора, невідома гора, що її вже кінь не сполохався, не обминав, а засліплено кинувся перемагати.
Гора була чимала, спадиста, і кінь борзо сіпався, пружно поривався.
Вже підупадав на силах, але не переставав п’ястися вище й вище. Не знав, скільки тієї висоти, але конче хотів добутися верху.
В запамороченні, у відчаї проступало єдине спрямування, єдине бажання: щоб там, куди він на тяжку силу пнеться, знайти нарешті спасенний захисток. Не тільки бажання, але й надія. Не тільки надія, але й певність — пряма, тваринна певність, що так має бути, мусить бути.
Злетівши на гору й пробігши рівниною ще трохи, він уявив собі, повірив, що страшне лишилося ген-ген позаду, внизу, і почав притишувати запал. Він відчував велике знесилля і спрагу.
Згодом перейшов на рись, потім на тихшу рись, ще тихшу. За якусь хвилину раптом стало легше — зіскочив їздець.
Кінь одбіг трохи, нерішуче зупинився.
Зупинився й вітер. Потім спробував знову дико затанцювати. Але, хоч як прикладав свого хисту, підбиваючи, викликаючи, заохочуючи, на коня це не впливало. Вже освоївся кінь. Збайдужений втомою, вже не сприймав.
У нього кружляло в очах, пересохло в горлі. Часто й високо роздувались боки. Коли обережно підійшов їздець і доторкнувся долонею до захеканих грудей, кінь відчув, що груди геть мокрі. Відчув також під дотиком долоні своє власне тремтіння.
Ще д’останку не минувся страх.
їздець розумів. Йому теж не минулась смертельна тривога, але коневі був він вдячний: адже не спіткнувся кінь, не впав, не скалічив, не вбив.
— Коська! Ось... а! О... а! — вітер не давав почути, проте відчути вдячну ніжність міг кінь з ласкавих і щедрих дотиків.
Підібравши повіддя, їздець поволі рушив уперед.
Іти було важко. Доводилось ріллею. Вітер валив з ніг. Ще й кінь, ступаючи ліниво, занадто витягнув шию, опинався.
Тепер їздець відчув холод, зрозумів, що в цьому сум’ятті розстебнувся під коміром його дубленик і спритний вітер встиг добре прошити одіж. Він став за вітром і коли, впорядкувавши одіж, хотів був далі рушати, близько перед собою побачив високу чорну постать. Неподалець бовваніла така ж сама висока й чорна постать. Ліворуч теж.
На другому кроці впізнав він тополі. А ще по кількох кроках, перехопившись через невеличкий рівчак і ступивши на твердий, утертий ґрунт, він упізнав, що це стара алея під колишнім панським маєтком і що це так званий П’ятигорів шлях.
Стало веселіше: тепер хоч знав, де він, Наступної ж хвилини радість вщухла, бо вже зміркував, що звідси додому буде добрий десяток гонів.
Навпростець, саме так, як сюди він потрапив, це мало бути значно ближче.
Але вертатися не міг він в той самий лихий спосіб — доводилось тільки шляхом, попід П’ятигори.
Він пригнувся, уважно поглянув довкола, уважно поміркував. Його нічна подорож надто затяглася.
— Ну, чоррт!.. — досадно смикнув коня, що одсапувався й мимохідь опинався.
Ласкавість уже одлинула. Була навіть злобливість, темна погроза, наче до всього спричинився кінь.
Він не зважив на коневу втому. Він різко шарпнув за вудила, закинув вудила на шию й сів верхи. Він не розраховував так довго бути в степу і тепер квапився, — одразу ж ударив коня каблуками, зриваючи на бистру рись. Ударив коня ще раз, хоч біг кінь старанно, вдарив із тим зухвальством, пересердям, що їх надає накипіла злість.
Кінь не розумів. Кінь, великої втоми зазнавши, спрагою знеможений, якби й хотів, не міг побігти швидше.
А його раз у раз підштовхували каблуки, замірялась рука, здіймався погрозливий голос.
Кінець кінцем, кінь почав приставати. їздець все одно не милував.
На крутому узвіззі кінь пішов ступою. їздець міцно штурхнув ногами. Кінь сіпнувся, проте йшов ступою. Тоді їздець вище підібрав повіддя й кінцями їх з розмаху вперіщив коня. Кінь стрибнув, нервово задрібцював, пішов таки ступою. Сатаніючи від злості, їздець ще дужче свиснув кінцями.
Він поспішав, щоб до світанку конче бути вдома.
Він поводився так, наче не мав ні розуму, ні серця.
Коли наближались до свого села, до садиби, вітер трохи вщух. Темрява починала рідшати. Все довкола набирало чіткіших окреслень, — світанок.
Верталися так само з городів, задвірками. Під садком хазяїн хутко зіскочив і напруго потягнув за собою коня. Але кінь не поспішав. Коня вже не вразили скуйовджені дерева. Не видались уже вони буйним збіговищем довгогривих і довгохвостих потвор.
Хазяїн вів його впрост через садок, і він не вагався. Він ішов повільно, дарма що нетерпляче смикались повідця й силоміць тягли.
Хазяїн був дуже настирний, похапливий. Ступав він згинці, озирався злодійкувато, наче підходив до чужого двору.
Та ні близькість стайні, що обіцяла відпочинок, ні натиск, ні погрози не могли прискорити кроку. Кінь ступав поволі. З нього струменіла пара, і на губах, на шиї, на грудях, під черевом так густо повиступала піна, що звисала подекуди цілими шматками. В голові стугоніло, аж тьмарило зір. Як і раніше, бракувало повітря. Як і раніше, мучила спрага. Хотілось зупинитись, станути непорушно. Хоча б і тут, серед двору. Все одно.
Із світанкової сутіні, з того боку, де хата, випливла постать.
Хазяїн з несподіванки сіпнувся, затримався на півкрокові, наче готовий був ту ж мить кинути повіддя й тікати. Потім хутко опанував себе і спересердя лайнувся.
— Боженьку святий! — вражено розвела руками дружина, підходячи ближче: — А я побиваюсь, а я місця собі не знайду... Кидь серед ночі — аж його нема. І ніде нема. Думала вже: взяли тебе так, що й незчулася...
— Ану, не гомони. Тсс! — застережливо й сердито бовкнув хазяїн і тихшим голосом чи то до неї, чи до самого себе пробубонів: — Візьмуть іще... не журись.
— Що ти кажеш? — не дочувши, перепитала дружина.
— Одчиняй стайню, кажу! Не варнякай!
Зникнення серед ночі, пізня подорож, світанкова поява, і вмилений кінь, і гнівний вираз хазяїна, його скрадливість, його поспішність, — все це було таке загадкове, дивне, тривожне, що вона мимоволі на хвильку застигла в нерішучому рухові, готова швидше розпитувати, ніж відчиняти.
— Ну, відчиняй же! — крізь зуби, щоб не так було чутко, гаркнув хазяїн.
Жінка здригнулася. Вона вже, мабуть, знала, що такий голос не віщує нічого доброго. Руки її трусилися, і ключ довго не потрапляв у замковий проріз. Це ще більше дратувало чоловіка. Його густі вихрасті брови починали дико стовбурчитись, наповзати на очі.
Надбрівні зморшки, збігаючись на переніссі, ставали глибші, різкіші. Він не витримав, грубо відштовхнув дружину. Він взявся хутчій сам одмикати. Але що надто поспішав і нервувався, теж не міг одразу потрапити ключем, і брала його така нестерпна злість, аж душною млостю обіймало.
— Та почекай! Ну, й чого ти лютуєш? — заспокійливо, хоча й докірливо мовила дружина.
Він раптом спинився, озвіріло глянув на неї, і не скінчилося б це одним лише зловісним поглядом, якби саме в цей момент не клацнув, не одімкнувся комизливий замок.
— Ти мені поговори, поговори! — многозначно попередив хазяїн.
Увійшли до стайні.
Дорогу до ясел заступали ті двоє занехаяних коней, що їх останнім часом ніби готувалося на бойню,— один із них обважніло лежав, другий стояв, понуро пустивши голову.
Хазяїн ткнув чоботом лежачого — той не підводився. Ткнув удруге, міцно, ненавидно — лежачий хитнувся, підвівся на передні коліна, поволі випростався.
— ...сибірки на вас!.. — продовжуючи якусь думку, наїжено промурмотів хазяїн.
По хвильці, прив’язуючи коня, він кинув через плече до дружини:
— Давай води.
— Води? — перепитала здивовано.
— Води, — повторив він.
— Нащо ж тобі вода?
— Води, кажу, давай! Чорррт! — і навздогін додав: — Та не тарабань там відром! Чуєш?
Коли принесли воду, він уже встиг розсідлати. Спина коня була геть мокра, сходила густою парою. Проте, анітрохи не вагаючись, хазяїн одразу подав йому крижане питво.
— Ти здурів? — злякано й розпачливо сплеснула долонями дружина.
Він і не глянув на неї. Він бачив перед собою тільки пожадливу морду коня, що смоктав, присьорбував, морщився від зашпорів, які заходили в губи й зуби, — пив свою загибель.
Та як полегшало в руках відро, хазяїн знову гукнув до дружини:
— Давай іще!
— Що ж ти робиш, чоловіче? Пропав же кінь! — нестерпно, аж слізно мовила дружина.
— Ну! — гримнув несамовитий голос, і вона покірно пішла.
Хазяїн, як і перед виїздом, взявся ненароком за улюблену гриву, пухку, хвилясту гриву. Занурившись пальцями в тонку волосінь, міцно її тримаючи, немов трималося тут всі кінці його куркульського добра, стояв він хвилину зовсім непорушно, стояв у раптовій, глибокій задумі.
Потім, стрепенувшись, різко смикнув за гриву і тихо сказав:
— Пропадай, Коська... твою мать! Пропадай!
Друге відро кінь повільніше випив. Хазяїн вихлюпнув рештки йому під ноги і вийшов з-поміж худоби.
— Що ж тепер буде? — незмисленно й тривожно спитала дружина.
— Що буде? — сказав уже спокійніше, як змовник, що зробив своє діло: — Хіба не знаєш? У колектив одберуть.