КИТАЙСЬКА НОВЕЛА
Чому так забарилася Ю?
Адже їй ще дві години тому вручено повідомлення, що екстрене засідання комітету знову почнеться об одинадцятій годині вечора.
Чому ж досі нема Ю, такої завжди точної, несхибної, енергійної, рішучої, цілком відданої справі визволення свого народу? — маленької Ю, цієї "першої жінки Китаю", як щиросердно прозвали її товариші.
Сьогодні вночі, поки не пізно, конче треба договоритися з таємними посланцями селянського повстанчого загону "Великі ножі", щоб на завтра виступити спільними силами.
Ю належить в цій справі негайно вирушити на провінцію.
Ю мусить знати, що кожна хвилина дорога.
Справа надзвичайно важлива. Настрій неймовірно напружений. Становище,— якого досі ще ніхто не зазнавав.
Треба зберегти всю силу революційної волі, додержати якнайбільшої дисципліни й виявити якнайбільше холодної мудрості й мужності — поки не пізно, поки ніч.
Через кілька годин задніє, і тоді Фей-хань розгорне — за всіма відомостями — рішучий наступ. Командувач місцевої армії, ще вчорашній член комітету, а сьогодні найстрашніший ворог, ганебний зрадник Фей-хань, що, несподівано одколовшись, своїми численними загонами посів передмістя та низку найближчих сіл,— ворог цей конче розпочне чинність за старанною допомогою "заморських чортів" .
Хоч і покликано йому на опір революційну армію сусідньої округи, та ворог, мабуть, переможе, бо спантеличене населення, серед якого він встиг набути певного довір’я й прихильності, не ставатиме йому на перешкоді.
І вся нечувано важка робота комітету, всі пильні готування, всі надлюдські зусилля, всі жагучі стремління й прекрасні надії — все загине тут на довший час.
Де ж поділася Ю? На неї припадає одне з невідкладних серйозних доручень у справі "Великих ножів", що його найкраще виконати жінці.
Чи не знає Ші-ян-лі, найближчий її товариш, що сталося з нею?
Ні, здивований, сум’ятний студент Ші-ян-лі нічого не знає.
Може, нагально захворіла Ю? Але тоді вона повідомила б. Може, дорогою з нею трапилось лихо, якийсь напад, чи що? Але ж квартал, де вона мешкає, і ті вулиці, що ними вона мала йти, перебувають в руках революційного війська. Може, коли повстала безпосередня загроза, Ю, маленька жінка, завагалась, як та легендарна милосердна Куан-Йін перед пащекою чорного дракона?
Але ж досі, ніхто досі не знав Ю за слабку, нерішучу, несміливу. То, може... довго прикидаючись відданою, вона теж їх зрадила? Так, так!.. Між нею та Фей-ханем, здається, завжди були гарні взаємини.
О ні! Ші-ян-лі рішуче заперечує.
Здивований, уже занепокоєний Ші-ян-лі застерігає од поспішних помилкових висновків і просить більше довір’я до своїх товаришів: Ші-ян-лі стільки певний в чесності Ю, що готовий на доказ життям накласти.
Так, але час іде, час не жде, а Ю нема.
— Хао ,— сказав трохи зашарілий Ші-ян-лі, що й на собі особисто почав уже відчувати підозрілість товаришів, сказав і хляснув долонею по столу, немов цим хотів припинити всякі сумніви й зайві розмови. — Дозвольте мені одлучитись не більше, як на півгодини. Я сам побіжу до старого Чен-тана, її батька. Я все виясню, я знайду. Півгодини!
Товариші завагались, хоча всіма силами приховували це вагання.
Чи не краще було б піти комусь іншому з рядових, але кмітливих членів? Час-бо й так дорогий. Та й невідомо ще, чим скінчиться розшук. І взагалі це виходить якась дитяча гра, якась легковажна обурлива комедійка, зовсім не гідна революціонера. Що? Ші-ян-лі знову заперечує? Ші-ян-лі доводить, що Ю надзвичайно глибоко, гостро сприйняла цю зраду і в своєму обуренні доходить навіть крайніх хворобливих думок? Ші-ян-лі настоює? Він краще, ніж хто інший, знає цю жінку і швидше, ніж хто-будь, може знайти її? Він, певне, щось починає розуміти, починає догадуватись? Ну, гаразд. Хай він сам побіжить — тоді, принаймні, все стане ясніше.
— Тільки ж пам’ятай: півгодини — не більше.
Він поспішав.
Над містом, над околицею, над країною Голубих гір і Жовтої ріки стояла тьмяна бархатиста ніч.
В місті, по заулках, серед причайної настороженої сутіні, сновигали шовкові шурхоти, бродили передгрозові сполохи.
Десь неподалець журливо бринів худзин — в затишному куточку збавляли час безсонні солдати.
Десь тривожно заверещали віслюки, і з протилежної вулиці терпко, безстрасно дзенькнув метал.
У всьому відчувалось, що місто озброєне.
Він поспішав, схвильований, мимохідь прислухаючись до згущених звуків ночі, а пітьма, що залягала по закутках, здавалась йому такою ж змовно-напруженою, як і він сам, як і його товариші, як і все, що почалося три дні тому і посіяло стільки підозрілості.
О, ця хвороблива підозрілість, що допіру так кольнула і його особисто! Але хай навіть так,— він доведе всім. Він переконає. Хоча між Фей-ханем і Ю справді були гарні взаємини, хоча про їхню близькість іноді вже говорилося жартівливими товариськими натяками, хоча ця близькість і боляче вражала самого Ші-ян-лі, що любив маленьку Ю,— але він не припускав найменшого сумніву щодо чесності й відданості Ю. Він був певен за неї, як за себе. Єдине, що він міг би знехотя в думках покласти,— це якесь несподіване нещастя з нею.
Він поспішав.
На широкому, відкритому звороті спадистої вулиці, ген-ген в далині на річці вихопились разки дрібненьких вогників — ліхтарики човнів, цього постійного житла постійних веслярів. Трохи ліворуч, на пагоркові, як примхливе віяло, здіймався в небо відсвіт електрики з невеличкого й ненавидного сетлменту .
Це ж там, тіль-тіль лівіше, наче під крилом надійного хижака, стояли в передмісті загони Фей-ханя, загони злочинця, що не тільки зрадив, але й сіяв рясні сумніви серед люду і всіляко запобігав собі в нього дальшої прихильності.
Серце й свідомість Ші-ян-лі пойняв напад гніву.
З усім, притаманним його молодості, надпоривним завзяттям він у думках вигукнув прокльон і на ходу погрозливо звів кулак.
— Так ганебно зрадити! Так підло запродатись! Ще й кидати тінь на таких бездоганних, як маленька Ю! Так хитро вдавати вірного й легко міняти маску! Так обурливо зневажити долю свого народу, своїх затурканих, нещасних земляків, щоб заробити право свавільного ду-дзюна...
(Над країною Голубих гір бархатиста ніч. Над великою тисячолітньою країною Конфуція, Лао-цзе, Сун-ят-Сена тривожна тьмяність. По ланах гаоляну, по здимлених узгір’ях, по міських заулках, по різних ущелинах,— причайний, сумішний шурхіт, і журливий худзин, і жагучі прокльони).
В голові юнака знову заюрмились хвилюючі думки, що рясно збуджувались цими днями. В уяві перебігли метушливі постаті товаришів, і особливо яскраво побачив він строге обличчя Ю.
Він згадав уривки останніх розмов з нею. Він ніби почув її голос.
(Чи ж не їхніх прапрадідів, нащадків древніх акадів, після довгої чвари, повстань, убивств прибрав до суворих рук і кріпко загнуздав імператорський конюх Фей-цзи, що сам став імператором?
— Чи ж не з поту їхніх предків живилась пересичена, розпусна династія ворохобника Ченя?
— І коли, мов оскаженілі, в якомусь сласному-звірячому захваті полювали один на одного монахи й полководці, імператорські євнухи й самі імператори,— за що смертельно змагались вони, як не за право на численні жилаві руки, на дармову працю споконвічних кулі ?
— І коли була нагода знищити хапугу Ван-мана, щоб знову встановити давній суспільний поділ всіх добр,— хіба спромоглися кулі? Хіба й тоді не виникли розбрати, не з’явився повсякчасний Фей-хань, десятки запроданців Фей-ханів?).
Юнак поспішав.
Юнак шепотів:
— Так ганебно зрадити, так підло запродатись, ще й кидати плями на таких, як несхибна Ю! Так байдуже ставитись до свого народу, так брутально штовхнути чоботом!
(Не вперше, не вперше. Хіба не прийшов колись з півночі страшний та сміливий Боянь, і не стали всі вони бранцями моголів? Хіба, потавровані образливим прозвищем дикунів "мань", дріб’язково й безглуздо бунтуючи, не вклонились вони потім новому манчжурському владареві? І коли з-поміж інших визвольників знявся одважний "Білий лотос", хіба не зчинились запеклі розбрати між усіма таємними ватажками і не з’явились неминучі повсякчасні зрадники Фей-хані?).
Юнак поспішав. І поспішно, надпоривно в’юнилася думка:
— Проклятий Фей-хань! Що йому до вищих інтересів? Що ііому до крові тих п’яти незабутніх, невинних, які впали цими днями від руки "заморських чортів"? Що йому до чужинних зазіхань і дедалі частіших, згубних пасток вигадливого "чорта"?
(Так плавко, граціозно колись наблизились заморські фрегати до перлистих берегів і хазяйновито спустили вітрила під голубим фарфором китайського неба. А добродушні смаглюни гостинно розступились перед ввічливим усміхом і благословляючою рукою хитрого єзуїта.
— Так, так, це ж їм, добродушним смаглюнам, нащадкам древніх акадів, привезли заморські гості незвичайні дарунки: ніжно-привабливий опій, що дає "небесні сни наяву" і вкорочує віку, та заповіти Христа, що за рабську покору на цьому світі обіцяють всі блага в царстві тіней. Це ж їм за факторії, концесії, за величезні природні й промислові скарби подаровано чужу, жорстоку, вимуштровану цяцьку з карабіном і новий взірець безправного права.
— Але був час, і гнівно замахнувся збуджений смаглюн, і вбив місіонера, і подався береговою піратською ватагою, і зухвало розвантажив лінтінське судно. Скільки лиха, крові й сліз зазнав він за це! Яким добром він мусив поплатитись! Та знову замахнувся і знов убив. Раз у раз платив високою ціною і раз у раз, скривджений, бунтівливий, роз’єднаний, зраджений, підводив мстиву руку.
— І хіба так нікчемно завершилося б діло тайпінґів, хіба так безславно скінчилося б славне І-хе-цю-ань , якби на той час не виникли непомітні, але численні запроданці Фей-хані?) — Проклятий Фей-хань! Що йому до тих п’яти незабутніх, неповинних, що впали цими днями від руки "заморських чортів"? Він поповнить кишені липкими від крові банкнотами і купить ще одну армію. Вчорашній "революціонер" з ласки чужинців посяде місце ду-дзюна, а затуркані, спантеличені, розбратні смаглюни ще й віритимуть, що правда й чесність на його боці.
(Над країною Конфуція, Лao-цзе, Сун-ят-Сена тривожна тьмяність. В країні Голубих гір і Жовтої ріки нескінченний шарварок безладдя, чвар, запроданства й неволі...).
"Чи є де на світі подібна країна?" — це часто повторює Ю.
— Многомовні, многофарбні, многоспритні тебе обплутали й розмежували на власну волю, а ти, бунтівлива, різностайна, так жалюгідно борсаєшся в руках чужих і "своїх" ду-дзюнів.
"Чи є де на світі подібна країна?".
— Чи не твої робітники й власники ще досі перебувають в одних партіях, а твої спілкові оборонці й спілкові представники ще й досі стрижуть купони та заправляють всіляким прибутком?
— Чи не твоїх своєрідних солдатів можна переманити зайвим тунзером , і твої наймані солдати іноді й не підуть у бій, якщо настала година чіфаню , або сну, або неприємного дощовіння?
— І, щоб перемогти одного з твоїх запроданців, треба ось зараз уперто торгуватися з грошолюбними "Великими ножами" й купувати, поки не купив Фей-хань, збурену силу цих напівхунхузів.
О, віковічна, отруйна пошесть зради й розбрату!
— А втім, хай навіть так.