Страшно не тому, що вона крута, а тому, що дуже підозріле там місце. Хоча з одного боку видніється Воронівка зі старим городищем, зате внизу під горою лежить згарище Сидіркового подвір’я, котре чомусь полюбили болотяні гадюки. А праворуч, за плавнями, ледве вгадується Вовкулацький кут. Кажуть, там водяться справжні вовкулаки. Вони інколи навідуються до Воронівки. А дорога від Вовкулацького кута до Воронівки одна — через кам’яну гору…
Отож сів Грицик край гори та й задумався, як бути далі. І раптом бачить — знизу, на Сидірковому подвір’ї, ніби щось ворухнулося. Чи то кінь, чи то людина. Потім щось стукнуло.
Трохи пізніше зблиснуло. Почулося гарчання.
І в ту ж мить поруч з Грициком щось затріщало і теж, здається, загарчало. Грицик і не зчувся, як скотився з гори у видолинок. Але й тут не зупинився, бо те щось погналося за ним. Гналося і ні на крок не відставало. Навіть коли під місяцем завиднілися воронівські хати — все одно мчало слідом.
— Йой! — вихопилося у Санька. — ІЦо ж це було?
— Телиця, що ж іще, — похмуро відказав Грицик. — Вона, мабуть, теж чогось злякалася, бо бігла за мною, наче навіжена.
Хлопці помовчали. Санько співчутливо поглянув на товариша: ну й дісталося ж йому!
— Може, на Сидірковому подвір’ї були вовки? — запитав він.
— Та ні. Щось більше.
— Невже ведмідь?
— Тю, — сказав Грицик. — Там же зблиснуло. Ніби хтось викресував вогонь.
— Тоді, мабуть, то були якісь люди, — здогадався Санько.
— Можливо, — згодився Грицик. — Але які?
— Як які? Наші, воронівські.
— А чом би це воронівські ходили в таке місце, та ще й уночі? Що їм, дома робити нічого?
— Тоді… тоді це були чужі. — очі у Санька стали круглими. — Може… татари?
— Я теж спочатку так гадав… А оце зранку збігав туди, дивлюся — нікого немає…
Санько з повагою поглянув на товариша. Ну й хоробрий цей Грицик! Нічого не боїться.
— Сам збігав? — запитав Санько. — Без дорослих?
— Звісно, сам. Одні сліди там лишилися. І знаєш які?
— Мабуть, людські. — І вовчі теж. Людські і вовчі. І перетинаються. То вовчі поверх людських, то людські поверх вовчих…
— То що ж виходить — вовки і люди були разом, так?
— Еге ж, — згодився Грицик.
— Але так не буває!
— Не буває. То ж я думаю, що це були не люди і вовки, а вовкулаки!
Санькові перехопило подих. Про вовкулаків казали, що вони ще страшніші од татарів. Від тих хоч сховатися можна, а від вовкулаків — ні. І розпізнати їх теж неможливо, бо вони можуть набути будь-якої подоби. Он у них в селі до минулого літа жила баба Мотря. Якось ще малою пішла вона до лісу по ягоди. Аж раптом чує, ніби її мати кличе. Дивиться — і справді мати. Ходімо, каже, за той видолинок, там ягід ще більше. Йде баба Мотря за нею, а сама думає: як же це мати опинилася в лісі, коли вона хвора вдома лежить? І ледь подумала про це, як голова у матері стала не людська, а вовча. Добре, що хоч люди були неподалік і прибігли на бабин крик. А перевертень завив з люті і подався до свого Вовкулацького кута…
— Треба комусь про це розказати! — схопився на рівні Санько. — А то вони ще людей погризуть.
— Казав уже, — невесело заперечив Грицик і до торкнувся до все ще червоного вуха. — Бач, як мені повірили?
Хлопці замислилися. Бо коли вже дід Кібчик не повірив, то що ж тоді казати про інших?
— А як від них врятуватися, не знаєш? — нарешті подав голос Санько.
— Я чув, що коли вовкулака збирається кидатися на тебе, то треба негайно обвести навколо себе коло, а тоді перехрестити того вовкулаку…
— А чи встигнеш? — засумнівався Санько. — Бо поки те коло обводитимеш, він тобі тричі горлянку перегризе.
— Та ж коло треба обводити заздалегідь, — пояснив Грицик. — Дізнаєшся, де ті вовкулаки водяться — і окреслити.
— А я чув, що на вовкулаків треба ходити гуртом, — сказав Санько.
— Я теж про це чув…
Грицик ляснув ґедзя, що сів йому на коліно.
— Слухай, Саньку, а давай-но підемо туди разом! — сказав він.
— Р-разом? — зіщулився Санько. — Так… мама ж не пустить!
— Ех, ти, — з жалем сказав Грицик і підвівся.
— Зачекай, — зупинив його Санько. — Я подумаю. Тільки добре було б ще когось взяти. З дорослих.
— Було б добре, — згодивсь Грицик. — Але кого?
Відповісти Санько не встиг. Здалеку долинуло глухе ревіння. Хлопці визирнули з-за кущів.
Вулицею йшов велетенський бугай Петрик. Ішов і люто ревів. Чи то хтось його образив, чи сам образився на когось.
У селі зчинився переполох. Злякано закричали жінки, дітлахи кинулися до перелазів. Слідом за ними подалися крикливі кури і поважні гусаки.
Санько й сам незчувся, як теж опинився у дворі. А Грицик з цікавістю спостерігав за переполохом, котрий зчинив його чотириногий приятель.
На той гамір визирнув з воріт Демко Дурна Сила. Трохи подумав і рушив назустріч розлютованій тварині. В його руках невідомо звідкіля узялася замашна ломака.
— Ти куди? — почувся з двору сердитий голос діда Кібчика. — Куди тебе, бісів сину, понесло?
— Як куди? — здивувався Демко. — Ви ж бачите, діду, яке воно? Ще біди накоїть…
— Ану, назад! — гримнув дід.
— Та…
— Кому я кажу! Назад, песиголовцю, а то ще покалічиш бідну тварину!
Демко якусь мить вагався. Тоді жбурнув ломаку під ноги бугаєві і не згірш гусака перелетів через тин. Петрик кілька разів штрикнув ломаку своїми гострими рогами і розчаровано заревів. Він прагнув битви.
І тоді на вулиці з’явився Грицик. Без будь-якого остраху він рушив назустріч бугаєві.
— Ти що, Петрику, здурів? — запитав він. — Ану, пішли до череди!
Петрик, угледівши свого малого господаря, перейшов з розгніваного реву на докірливе гримкотіння. Та аби хто не подумав, що він аж такий слухняний, бугай уперся лобом в молодий кленок — і той зламався, мов тріска. Тоді Петрик підійшов до Грицика і задер голову, аби той почухав під шиєю. Потому легенько підштовхнув свого господаря рогом: ходімо, мовляв, а то стомилися вже тебе чекати.
Вони подалися до череди. І невідомо було, хто кого веде: пастух бугая, чи навпаки — бугай пастуха.
Коли вони минали Санькове подвір’я, Грицик неголосно сказав:
— Тепер я знаю, кого візьмемо з собою.
— Кого? — почувся за тином переляканий Саньків голос.
— Демка. З довбнею. І не бійся, Саньку, можеш виходити на вулицю. Петрик добрий, він малих не чіпає.
Петрик на знак згоди схилив свою страшну голову. І тут же гримкітливо ревнув.
— Мені й тут незле, — відказав Санько.
ПОХІД НА ВОВКУЛАКІВ
Демко Дурна Сила стояв біля повітки і в задумі чухав те місце, котре було трохи нижче спини. Він почувався вельми кепсько. Не тому, що в котрий раз отримав від діда, а тому, що дідова наука ніяк не йде йому на розум. Почав оце Демко скородити город, і все ж ніби йшло гаразд. Та як згадав, що хлопці пішли козакувати без нього — то така взяла Демка досада, що й не зчувся, як зламав надвоє граблі. Чи то слабкі були, чи то натис сильніше, ніж годиться. От і отримав більшим уламком від діда. Так отримав, що й досі свербить.
На діда Демко не ображався. Хто ж його буде вчити, як не єдина рідна душа? А дід поганому не навчить. Він же прагне, аби Демкова сила хоч трохи порозумнішала. Як у двоюрідної тітки Мокрини, Санькової матері. Вона ніколи грабель не ламає і не висмикує дишло з воза…
Хотів Демко ще раз почухати свербляче місце, та зненацька почув тихий посвист. Біля перелазу стояли Санько з Грициком. Грицик насторожено водив очима по подвір’ю.
— А де дід? — запитав він.
— Та нема, — відказав Демко. — Подався до лісу за новою рогачкою для граблів. А що, він тобі потрібен?
— Навпаки, — відказав Грицик і перебрався через перелаз. — Демку, хочеш піти з нами?
— А куди?
— Зараз ми тобі розкажемо…
На диво, Демко, котрий, окрім діда, нікого й нічого не боявся, цього разу почав вагатися. Навіть відмовився спочатку.
— Ну чого ти не хочеш іти з нами, чого? — допитувався Грицик. — Ти ж нічого не боїшся. Ми ж бачили, як ти хотів зупинити Петрика.
— Так то бугай… — нерішуче відмагався Демко. — Його ж видно, за що хапати. За роги, чи за хвоста… А там — вовкулака. За що ти його вхопиш?
— За вуха, — порадив Санько. — Чи теж за хвоста.
— Еге ж, за хвоста… Покаже він тобі несправжнього. Ти за нього — хап! А в руці нічого. От. А він тобі за цей час в горлянку вчепиться…
Згодився Демко йти з хлопцями лише тоді, коли взяв до рук замашну довбеньку.
— Отак як крутону, то аж засвистить, — сказав він.
Потому змахнув довбенькою — і справді почулося щось схоже на свист. Хлопці аж відсахнулися.
— І хреста можу викрутити, і коло окреслити. Ні і, довбня таки зручна річ, не те, що ваші шабельки. Від них користі, як від комара.
І він знову змахнув довбнею так, що надто допитливий сусідський Бровко зі скавулінням кинувся в кущі.
Відчувши у руках звичну довбню, Демко був згоден іти куди завгодно і коли завгодно. Грицикові ледве вдалося вмовити Дурну Силу зачекати, аж доки місяць здійметься на небо. Бо кожному відомо, що вовкулаків треба хрестити лише тоді, коли проспівають опівнічні півні.
Добре було Демкові — він уже майже дорослий і міг не спати хоч цілу ніч. Грицик теж навчився прокидатися коли завгодно. Найважче було Санькові — мати заганяла його до хати майже з курми і будила тоді, коли сонце піднімалося над деревами.
— Прив’яжи мотузок до ноги, — порадив Грицик. — А інший кінець виведи за двері. Я смикну — і ти прокинешся. Тільки ж дивися, матері не збуди. Бо буде і тобі, й мені.
— Еге ж, — підтримав Грицика Демко. — Не у всякого дядька така важка рука, як у твоєї матері.
Засинаючи, Санько увесь час доторкувався до мотузка — а раптом відв’язався і йому тоді не вдасться стати на бій з вовкулаками?
Снилася йому якась чортівня. То татари тягнуть його кудись із хати, а він опирається. То навпаки — Санько тяг татарина до хати, а той боявся заходити…
Прокинувся Санько від того, що гепнувся на долівку. Було тихо, лише чулося неподалік сонне дихання матері. Через долівку пробігала місячна доріжка. Все здавалося знайомим і звичним, от лише не зрозуміло було, як він, Санько, опинився на підлозі.
Хлопець позіхнув і хотів було забратися під ковдру, як зненацька дужий ривок збив його з ніг.
І знову тиша. Знову сонне дихання матері і місячна доріжка через кімнату.
І раптом — ще один ривок. Та такий, що Санькові здалося, ніби йому відірвало ногу.
І лише тоді Санько здогадався, у чому справа.