Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім'я й прізвище. Чула?… Та після цього… Мокію!
Дочка
— Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?
Мазайло
— Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Баронова-Козино.
Мазайлиха
— Яка краса!
Дочка до батька:
— І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації, скандалу?
Мазайло
— Уб'ю!
Мазайлиха
— Минасю, яка грубість!
Мазайло
— Ну, вигоню з дому!
Дочка
— Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти... Та краще до публікації помовчати. З'яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції "правильних проізношеній" — Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду — Мокій не зна...
Мазайлиха
— Сестру мою Мотю з Курська.
Дочка:
— Можна буде ще дядька Тараса з Києва.
Мазайлиха жахнулася:
— Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять.
Дочка
— Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?
Мати
— Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі?
Дочка
— Крім того, ще один план є на Мокія вплинути... Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?
Жінка нервово:
— Мино!
Дочка
— Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко!
Жінка погрозливо:
— Мин-но!
Дочка, поцілувавши батька:
— Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну?
Мазайло
— Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро). Все одно я скоро скажу... Прощай, Мазайло! Здрастуй...
8
В цей момент підвищений, радісний голос Мокіїв:
— ...Мазайло-Квач, наприклад.
Вирвався з рипом дверей. Мокій вийшов з Улею.
Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю:
— Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень.
Уля обернулася до Рини:
— Ми йдемо в кіно!
ДРУГА ДІЯ
Два дні згодом Рина допитувала в Улі (перед люстром):
— Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж з ним в кіно ходила?
— Вчора і завчора.
— Зельтерську воду пила з ним, ти кажеш?
— Навіть із сиропом...
— Печення він тобі купував?
— Аж п'ять, Рино!
— До самого дому провів?
— До воріт. Ще й постояв трохи.
— І ти не знаєш, як він — закохався чи?..
В Улі аж рум'янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:
— Стривай, Ринко!
Рина вичікувальним голосом:
— Ну?
— Стривай, я скажу... Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак... Він на мене — отак. Сказав, що по-українському "зрачки" "чоловічками" звуться.
— Ну?
— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: "свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає". От, каже, де збереглася українська мова.
— Ну?
— Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як-то прекрасно оповіла українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали...
— Ну?
— А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, він сказав, як українська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга — обняти...
— Ну?
— А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке "розсоха"? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки — то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже... А тоді подивився мені в очі глибоко-глибоко...
— Ну? Ну?
Уля зітхнула:
— Попрощався і пішов... Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи...
Рина
— Та я тебе про це питаю, Улько, тебе… Ой, яка ж ти дурна, розумієш?
Уля
— Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, що б ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б вів тебе отак проводжав?
— Що б я сказала?
— Так.
— Коли б я була ти, а ти — я?
—Так.
Рина осіклась, поморщила лоба. А Уля як Уля — зраділа:
— Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рино!
Рина
— Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж була б дурна.
Уля образилась:
— Як так, то тебе більше не питатиму, і ти мене не питай...
Рина
— Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься... Бо й я не знаю... Тільки знаєш що? Мені здається...
Уля
— Ну?
Рина
— Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як пили зельтерську?
— Так.
— І біля воріт, як розставались?
— Глибоко заглянув...
— Мені здається, що він закохався.
Уля в люстро:
— Що ти кажеш, Рино?
Рина
— От на! Принаймні закохується. Тільки ти. Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо... Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?
Уля
— І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки — він на тебе словами отими тощо... аж пахне.
Рина
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?
Уля випнулась уся. Зітхнула. Мовчки поцілувала Рину.
Рина
— Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі... Чудесно!
Уля перед люстром:
— Що ти кажеш?
Рина
— Чудесно, кажу, і кличу Мокія...
Уля, звичайно, за серце, до люстра:
— Рино, хвилинку!..
Та Рина вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія:
"Моко! Тебе на хвилинку просить Уля. Сама вийшла.
2
Увійшов Мокій. Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках:
— Гм... це ви?
Уля
— Я... по книжку... А ви думали хто?
Мокій
— Думав, що це... ви.
В Улі забриніло в грудях:
— Серйозно?.. А я по книжку до вас.
— По яку?
Уля трошки розгубилась:
— По яку? Взагалі по українську книжку.
У Мокія забриніло в грудях:
— Серйозно? Дуже приємно. Радію вам, Улю.
— Серйозно?
— Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціально-економічних?
— Котру можна буде.
— Вибирайте.
— Ну, дайте... яку ви хочете.
Мокій зворушено:
— Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю!
— А це у вас яка?
— Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології.
Уля вже не знала, що далі казати, та:
— Серйозно?
Мокій
— Подивіться.
Уля подивилась:
— Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом...
Мокій
— А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?
— Ану, як?
Мокій піднесено:
— Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?
— Надзвичайно!
— А що іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги.
Уля щиро:
— Прекрасно!
Мокій зраділо:
— Серйозно?
Уля цілком, щиро:
— Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги... А скажіть, як буде по-вкраїнському "чулки з розовой каемкой" ? Отакі, як у мене. Ось...
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.
Мокій того майже не помітив. Ще більш піднесено:
— Панчохи з рожевими бережками.
Уля
— Надзвичайно!
Мокій ще більше запалився:
— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати... Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово "говорити" аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти...
Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та Уля почули.
Пішла одчинити Уля.
3
Вернулась і з нею увійшла суха, потерта якась дама в довоєнному вбранні.
Дама до Улі:
— Я Баронова-Козино. Ваш папа найняв мене показати йому кілька лекцій з правильних проізношеній.
Уля
— Мій папа? У мене нема папи: він помер.
Баронова-Козино
— Помер? Ах, Боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом... Боже мій. Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні.
Уля
— Мій папа вже три роки тому як помер... То, мабуть, був не мій папа.
Баронова-Козино
— Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам'ятала. (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця, № 27, на воротях напис: "У дворі злі собаки", — та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Квартира Зама... Майза... Ах, Боже мій, чудне таке прізвище.
Мокій
— Може, Мазайла?
Баронова-Козино
— Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам'ятовувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше...
Мокій аж потемнів:
— Мій папа?.. Прізвище?
Баронова-Козино
— А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий...