Так і стріляв одною рукою, доки були в магазині гвинтівки патрони.
Потім довго морочився з нозою обоймою. І таки заклав. Але стріляти вже не довелось: на патронному заводі раптом загудів гудок.
Гармаш схопився на ноги і, перекриваючи виття хуртовини, крикнув товаришам, як то бувало на військовому навчанні з ними:
— Відбій!
Вони збігли з шосе вниз. Бредучи по пояс у снігу попід парканом помацки, в темряві, добрались до першого провулка і завернули за ріг. Стрілянина на шосе не втихала. Але за будівлями їм уже це було байдуже. Спинились передихнути. Артем спитав, чи немає мотузочка в кого. І поки робили на руку жгут, полічив, чи всі. Всі були тут, семеро, а він — восьмий. Тільки ще один, крім нього, був легко поранений.
— Ну, це ми дешево одбулись! — озвався котрийсь.
— А не знати ще, як там ті двоє,— сказав Артем, маючи на думці Макайду та Гришу Іваненка, які стояли вартовими на воротях казарми.— Та й Серьога... Лікаря йому треба, Михаиле,— звернувся до Рябошапки.— Але такого лікаря, щоб можна звіритись цілком на нього.
— Та де ж його? Та ще об цій порі! — забідкавсь Рябо-шапка.-— Хіба що Таню Клочко?
— Та вона ж акушерка,— зауважив хтось.
— Неважно,— сказав Артем.— Для першої допомоги згодиться. Хоч перев'язку зробить по всіх правилах. А там... "Утро вечера мудренее". Ну, і все. Розходьмося, хлопці. Та з оглядкою.
Сам він пішов з Рябошапкою до нього додому. Тут же, на Слобідці. Тихо, як тіні, йшли попід парканами, щоб випадково не здибатися з ким. Поза парканами в садках шуміли дерева, проте стрілянину на шосе й сюди було чути. І навіть чимдалі — чутніш.
— От падлюки! Не відстають,— сказав Михайло. Артем, нічого не відповівши, відстав на кілька кроків
від товариша і, пригнувшись, пильно приглядавсь до його слідів. І лишився цілком задоволений: сніг сухий, і сліди замітало майже одразу ж. "Чорта з два вислідять!"
І все-таки, коли дісталися до будиночка, де жив Рябошап-ка, не пішли у хвіртку, а пролізли в дірку у напіврозваленому парканчику та через городець. Між кукурудзинням просто в сніг поховали гвинтівки, і лише тоді Михайло постукотів у шибку.
— Свої, свої, мамо.
І здумав Артем, що десь отак і його мати зараз жде не діждеться. І знає напевне він, що до самого ранку не склепить очі в тривозі.
XVIII
Та й не сама мати,— цієї ночі майже ніхто у Бондаренків не лягав спати. Мусій Скоряк,, вирядивши Невкипілого з кіньми, приліг був, не роздягаючись, на часинку, поки господар повернеться з засідання. І вже задрімав був, либонь, а тут несподівано дорогий гість на поріг — Остап. Від радісного гомону в хаті дядько Мусій і прокинувся. І вже не до сну потім було: гай-гай, скільки років не бачилися!
За розмовою і незчулися, як пролетіли кілька годин. В який уже раз Остап занепокоєно поглядав на ходики, а все не хотілося йти. Як живі зараз, під час розповіді матері, стояли в уяві жінка та діти, рідна батьківська хата. Аж нило роз'ятрене розповіддю про них серце, отак дуже хотілося побувати вдома. Але тверезий розум весь час нашіптував йому: "Остапе, не розкисай! Бо потім, може, цілий вік каятимешся!"
Нарешті, коли стрілка підійшла до дванадцяти, рішуче звівся з місця і став одягатися. Не допомогло і умовляння матері хоч би на кілька днів навідатися додому. Чом не так! І рада б душа, та боязко од свого ешелону відстати. Щоб в дезертири не попасти. Про справжню причину, яка змушувала його отак міцно триматися своєї частини, Остап не наважився говорити. Хоча після розмови про вітробалчан-ське життя, про засилля глитайні навіть в земельних комітетах — в сільському і волосному, він іще глибше упевнився, що оті його плани — єдиний вихід із становища.
— Ні, мамо, не випадає зараз,— рішуче сказав, туго затягуючи ремінь поверх шинелі.— Але незабаром уже буду дома.— І мимоволі навіть посміхнувсь у бороду, уявивши собі оту картину — стільки разів у безсонні ночі пережиту вже, а все таку ж, як і перш, хвилюючу,— повернення своє додому кіньми на доброму кованому залізом інтендантському возі. Дуже хотілося хоч би натяком сказати і матері про це, порадувати. Але стримався: "Не кажи гоп, поки не перескочиш!"
Він вийняв з кишені шмат ременю, пар на дві підметок, банку м'ясних консервів та жменю галет — убогий солдатський гостинець. Потім вийняв з гаманця все, що було,— карбованців із сотню: Мотрі на ліки. І, попрощавшись зі всіма в хаті, взяв свій карабін на ремінь:
— Бувайте здорові!
Отак, мабуть, і було б — пішов і таки добрався б до свого ешелону Остап. Бо, звичайно ж, навіть зіткнувшися на хвіртці з дядьком Федором, не впізнав би його, і тим більш не впізнав би дядько Федір у цьому бороданеві свого небожа, якого бачив востаннє десять років тому, парубчаком іще. Але за одним рипом з Остапом і Мусій вийшов з хати. Він ото і впізнав Федора Івановича; стояв на тротуарі біля хвіртки з якоюсь жінкою.
— А ти парубкуєш і досі, Федоре Івановичу!— пожартував Мусій.
Почувши це ім'я, Остап так і кинувся до чоловіка в кожушку. Зраділо вигукнув:
— Так здрастуйте ж, дядьку Федоре!
— Чекай, чекай!— обірвав його Бондаренко. І навіть одступився на крок од нього.
Остап зніяковів. Але потім, помітизши, що дядько Федір чуйно до чогось прислухається, став прислухатися й собі. І чуйне солдатське вухо вловило у завиванні хуртовини далеку, ледь чутну рушничну стрілянину.
— Чи не на вокзалі часом?— спитав занепокоєно.
— Вокзал осторонь,— кинув Бондаренко.
— Оце так!— забідкався Мусій.— Невже це хлопці напоролись?
— А що ж, дуже просто...— сказав Остап.
Тоді Бондаренко підступив до нього і, пильно вдивляючись у темряві в обличчя, спитав:
— А ви хто такий?
— Якщо називаю вас дядьком, то, виходить,— племінник. Остап. З Вітрової Балки.
— А, вояка! Ну, здрастуй!
Обнялись. Мусій дав їм перемовитись кількома словами і не витерпів далі:
— Так невже це хлопці?
— Атож,— відповів Федір Іванович.— Видно, зробили якийсь промах. І вгрузли здорово. Це вже, мабуть, з півгодини точиться стрілянина. Не одірвуться, видно, ніяк од погоні.
Жінка за весь час не промовила ні слова. Стояла простоволоса: теплу хустку зсунула на шию, щоб краще було слухати. Та розмова чоловіків, як видно, заважала їй. Вона
Одійшла на кілька кроків осторонь і, зупинившись, чуйно стала прислухатися знов. Але чимдалі стрілянину чути було все глухіш. Наче вже аж із Слобідки. Потім за яких хвилин п'ять зовсім не стало чути. І не знати було, чи то віддалилась та стрілянина, чи зовсім вщухла. Щоб перевірити себе, спитала:
— Федоре Івановичу, ви чуєте щось?
— Ні, Мирославо, не чути вже. Тоді Мусій Скоряк з полегшенням:
— Ну й слава богу!
— А це ще хтозна,— озвавсь Остап.— Не знати ще, як вони з бою вийшли. Що не всі, то напевно.— Помовчавши трохи, додав зітхнувши:— Який жаль! Це ж я так і поїду, не дізнавшися про Артема.
Федір Іванович застеріг небожа:
— Ти гляди, хлопче! Щоб у халепу не вскочив. Та ще — з рушницею. Думаєш, питатимуть — хто та куди?
Десь зовсім неподалеку, за два-три квартали, вибухнув постріл і другий. За рогом, по Київській вулиці, процокотів копитами роз'їзд.
Остап був не з полохливих. Але розміркувавши, вирішив не рискувати життям по-дурному. Тим більш, що невідомо ще, чи до ранку відправиться ешелон. Та чи й відправиться,— по свіжому сліду не важко буде його наздогнати.
— Атож, лишуся до ранку,— радіючи нагоді побути цілу ніч з своєю ріднею, погодився з дядьком Остап.— То кличте ж до хати, дядьку Федоре.
В цей час із темряви раптом виринула жіноча постать. Хотіла вже зайти у ворота, але, придивившись і, як видно, впізнавши Мирославу, швидко підійшла до неї.
— Ой, це ви, Мирославо Наумівно!— радісно скрикнула.— А я до вас!— І, притишивши голос, задихано і схвильовано стала щось говорити. Так само тихо Мирослава щось питала її, потім гукнула Федора Івановича. А як він підійшов, щось сказала йому і сама побігла у двір. А за яких дві-три хвилини вже й повернулась.
— То ви йдіть, не чекайте на мене,— сказав Федір Іванович до своїх гостей. І потім разом з Мирославою та отою жінкою рушив з місця, і всі троє зникли в темряві.
Вернувшись до хати, Остап з дядьком Мусіем нічого не сказали жінкам про стрілянину, щоб не тривожити їх передчасно, та, може, й зовсім даремно. А своє повернення Остап пояснив тим, що "мете дуже".
— Не вщухає? Ну й слава богу!— сказала Гармашиха, думаючи про Артема та його хлопців.— Може, й справді їм краще в отаку негоду. Хоч сліди замете.
Чоловіки промовчали.
Вони посідали біля відчинених дверцят грубки, щоб не накурювати в тісній кімнаті, і знову розпочали перервану перед тим розмову: Мусій розповідав про Вітрову Балку, а Остап — про своє фронтове поневіряння. Часом і господиня встрявала в розмову. Але Катря хіба що коли-не-коли проронить слово, а більше мовчала, заглиблена в собі.
Незвична сидіти без діла, вона й зараз домоглась від Марусі роботи собі: латала свіжі проріхи на Петрусевій ватянці.
— Ну, позалатувала трохи,— оглядаючи ватянку, сказала вона.— Але чи надовго.
— До нових дірок,— осміхнувшись, мовила Маруся.— А він не забариться! Ну, просто горить усе на ньому!
— Отакий і мій Артем був змалку.— Про що не зайшла б мова зараз, у матері неодмінно думка на Артема збочить,— Остап, цей тихий та слухняний був з самого малечку. Щоб він через тин поліз, коли у ворота можна! Чи щоб з хлопцями завівся! Зате Артем!.. Де бійка хлоп'яча, там і він неодмінно. В самій гущі.
— Отож і Петько,— озвалася Маруся.— Я вже потай од Федора коли-не-коли і паском пострахаю.
— А це ти даремно,— сказала Катря і, помовчавши хвилинку, додала:— Я теж, бувало, попервах... Поки покійний Юхим не втрутився: "А нащо йому рости тихим та сумирним? Щоб потім комусь там легше було попихати ним? Нема дурних! Рости, сину, бідовий та завзятий!"
— А до завзяття, мамо, теж голови треба на плечах,— несподівано обізвався від грубки Остап.
— Ти, Остапе, помовчав би краще!— сказала сухо мати.— Досить того, що ти в нас поміркований та обережний. Аж занадто. Навіть можна подумати: чи не боягуз ти?
— Он як!— посміхнувсь Остап.— А з чого ж це ви взяли?
— Не хочу зараз про це.
— Ні, нема що говорити, хороший хлопець Артем!— щоб розрядити гнітючу мовчанку, підібрала Маруся обірвану нитку розмови про Артема.— За ці півроку, що він у Слав-городі, я вже придивилась до нього.