А обличчя почервоніле до нього з болісним усміхом.
— Ну де-бо ти взялася?!
Витяг у тісті руки з ночов. На неї радісний дивиться. Що руки в тісті,— а то б схопив, таку любу й таку ждану й неждану.
— Помий он хоч у чавунці,— сказала Марія і вже рукава засукала. Раптом згадала щось, одкотила рукава. Крутнулась по хаті. Прядка так і стояла, не винесена з хати. Марія немов зраділа їй, швидко підійшла до неї, покрутила і з усміхом негарним, штучним оглянулась до чоловіка.
— А я думала, що ти вже й прядку мою викинув. Тихона сміх той аж од чавунця звів. Він подивився пильно на жінку, й жаль йому. Хіба він не знає, що не сміх у неї. Ще й не балакали ж вони, ще ж думає, що він і досі отак про неї думає. А молодиця вже й шпульку зняла, дивилась — так і не допряла. Потім рвучко шпульку на лутку поставила і знов крутнулась і мов оце тільки згадала:
— Бач, поки це взута, мичок треба з горища зняти.— Вона вже на порозі. А вслід Тихін:
— Там же драбина не стоїть як слід, упадеш. Ось я подержу.— Але Марія поспішно:
— І таке, чого б я впала? Скільки лазила! — А все не йшла чомусь, сказала,— он краще топлива хай побіжить та внесе швиденько. І ждала, аж поки Тихін одягся, та разом і вийшли з хати.
І коли вернувся Тихін, не було ще Марії в хаті. Він біля припічка кинув в'язанку соломи, а носилки виніс у сіни. Прислухався на горище — не чути нічого. Тоді згадав одразу, яка чудна Марія сьогодні й незвичайна. Догадка страшна блиснула в голові... "Ще ж і вірьовка саме на бантині, де сало висіло". Він швидко підійшов до драбини й гукнув на горище:
— Маріє!
Тиша. Швидко по драбині Тихін, а з горища раптом голос сердито, мов то не Маріїн.
— Ну, чого ти лізеш! Чого ти репетуєш? На ось мички.
Тихін мовчки взяв мички в неї і зліз додолу. Аж ізніяковів і за догадку оту свою дурну — і таке ж залізе в голову! — і за її грубе "чого ти лізеш?". Подержав драбину ще, як злазила, а тоді в хаті кинув на лаві мички. Марія щось пильно розглядала,— аж до лампи підійшла, похвалила-таки плоскінь свою навмисне голосно, щоб і чоловік чув. Але й це все якось мов завчене говорила. Потім укинула в пічурку їх і вже в той вечір за них не згадувала й прясти не сіла.
Поралася з тістом довго. Тихін галушки був собі замісив. Призвела їх до діла. Потім учинила на хліб на завтра, на раненько. Тихін на лаві сидів і не зводив із неї очей. І розповів усе він їй. Винився й клявся, що надалі, коли хоч пальцем торкне її,— руку собі одрубає.
Марія над діжею схилилася й не дивилась на нього. Розповідав, що він — хіба ж знав отаке! Вже як Давид прийшов та розповів, як було. Це дужче Марію цікавило. Аж була щось спитала в Тихона. І як той відповів, почула гаряче в грудях: "Він не сказав усього Тихонові, що цілувала, що нападалась на нього, змовчав". Зраділа Марія, і не того, що Тихін не взнав про те, а від того, що Давид змовчав. І далі вже, хоч слухала чоловіка, не чула, бо вся була десь в іншому світі, де була вона та ще хтось, а Тихона не було.
І після вечері не сіла прясти Марія. Тихін сходив ще до коня — вівса йому засипав. А в хату вніс хустку картату й поклав на столі її мовчки. І був уже, аж поки й спати лягли, похмурий і винувато-ласкавий до Марії. Навіть і ліг якось несміливо поруч із нею.
Як закурив і кашляти став, дивилась широко розкритими очима в темряву й думала про карти бабині Упирчині. Випало, що й хворий, що й видужає. І тюрма випала... На цім найдовше Марія й крутилась, мов у зачарованім колі. Те все ж потому було, а спершу ж випало. І як випало, ще ж тоді нічого не було, і в мислях не покладала. І бач — раз випало на картах — є. Значить, правда. І те все — "серце заспокоє трефовий" — правда.
Але що зараз у жінки з серцем, що його шарпає, як пазурами,— в кров? І плакала в ту ніч, одвернувшись до стіни й придушуючи ридання. Але це як була глуха ніч, як Тихін спав, може. І то вже, може, прокинувся од її хлипання. Рукою провів, як і в ту ніч, по обличчю в сльозах і схопився раптом до неї стривожений.
Припадав, питався, чого вона плаче. А як вона скаже? Хіба вона знає? Тільки ще дужче плакала й під ласками його сама його голубила: гладила рукою голову, брала руку його й прикладала собі до очей, до обличчя його тулилась, своїм заплаканим і мокрим од сліз.
XXVII
На ранок, як тільки Тихін одкрив очі, Марія вже поралась у хаті. На столі блимала-догоряла лампа,— що й був же вчора в кооперативі, а гасу забув узяти. За вікнами сіріло вже. А в печі, видко, топилося, бо на лаві проти печі в діжі місить Марія, а на ній червоні плями міняться від полум'я з печі.
Як угледіла Тихона, що той підвівся, перше, що кинулось в очі Марії,— брудна та драна сорочка на ньому. У ту ж суботу не брав він, і досі в тій, що на роботі був. Вона покинула діжу й одною рукою — Друга ж у тісті — довго рилася в скрині.
Вийняла нову білу сорочку, підштаники й поклала на скрині.
— Візьми сорочку. Тихоне,— сказала сумно, на нього глянувши, і знов стала місити, а потім ліпити хлібиння. Тихін переодягався біля полу і з Марії очей не зводив. Здумав про плач її вночі: якась вона дивна йому після ночі, мовби дуже зблідла й запали їй очі. А хліб той місила, до печі доглядалася хапаючись, так наче Тихін у дорогу куди виряджався, а хліба в хаті не було, та спішила. Так і здалося на мить Тихонові. І в будень сорочку білу бере.
Не було ґудзика біля коміра. Тихін сказав жінці. Але їй ніколи ж. Ось тільки хліб у піч посаджає.
— Ну, та не спішка,— махнув Тихін рукою, надіваючи кожушок, і вийшов до коня навідатись.
Розвиднялося. Десь за церквою, на тім краї села, ґвалтували собаки, і чути було в тихому повітрі далекий і глухий гул голосів, а іноді з нього виривалися крики. Аж до воріт Тихін підійшов і став, прислухався. Бігли по вулиці люди.
— Не чув, Тихоне, що воно?
— Не чув.
А через вулицю, од колодязя, Книшева невістка з відрами:
— Міліція проскакала. Ходять по селу, трусять самогон, мабуть.
— Такий би крик ото був?!— хтось із гурту кинув на ходу.
А Тихін не пішов. Яке це диво — ґвалт в Обухівці. Може, обібрано когось, може, хтось голову комусь проломив сп'яну. Міліція раз проскакала, чого ж туди вже й бігти. Він укинув їсти коневі та корові, а тоді зайшов у хату.
Марія вже посаджала хліб. Зараз знайшла голку й до чоловіка підійшла, щоб ґудзик пришити. Тихін розхристав полупіубок і, як уколола вже Марія якийсь раз, сказав їй:
— Щось за ґвалт на селі знявся.
Чув, як біля шиї в нього, біля коміра, затремтіли Маріїні руки, і вона ніяк не могла попасти голкою в дірочку ґудзика. І зблідла вся.
— Де? Далеко? — спитала стривожена.
— За церквою.
Марії в обличчя вдарила кров, зіниці стали великі, як дві чорні пасльонини. Але вона вмить кинулась і заховала їх: прихилилась до коміра й довго одкусювала зубами нитку. Потім крутнулась — ночви прийняла, в піч заглянула. Там, біля печі,— в челюсті очима й принишкла. А Тихін по звичці сам у цеберку налагодив поросяті й поніс.
Гул тепер ближче було чути. По вулиці з-за церкви валила юрба. Когось били й вели сюди, видно — до сільради. І в кожен двір із юрби одривався гурт чоловіків — мабуть, трус робили по дворах.
Ближче та юрба, і голоси чутніш. У колі в червонім кожушку побачив Тихін без шапки й побитого Якима. По обличчю текла кров. За що це Якима? Аж відчув, як одразу тукнуло й заболіло в грудях. Хтось іззаду підбіг і ще вдарив Якима по голові. Той поточився, а й не застогнав. Іззаду в юрбі голосила й ламала руки стара Карпенчиха. Ще Книш старий ціпком ударив. А юрба шуміла, гула й сунула-перла собою побитого Якима — повно вулицею, аж тини ламаючи.
— Товариші! Та що ж таке ви робите? — крикнув у розпачі Тихін і вибіг за ворота. В шумі потонув його крик. Яків Гнида підбіг захеканий до Тихонового двору й крикнув у юрбу:
— До Книша хто-небудь! Ви не ображайтесь, Панасе Івановичу! Трусити, так усіх трусити, підряд.
— О, будь ласка!
Убіг у двір Яків, за ним ще душ десять. Матюха де не взявся в шапці кудлатій на потилиці, з наганом у руці. Червоний і теж захеканий.
— А шукай у цього ще! Друззя ж!
Чоловіки швидко розбрелись по подвір'ю: в конюшню, в повітці плитки розвалили — може, як у Мотузки, в плитках. Штрикали рожнами в ожеред соломи, в полову в клуні. Тихін ходив мовчки за людьми по подвір'ю.
— Та що ж таке трапилось?
— Кооператив обікрадено сю ніч. Стіну пробито,— сказав чомусь пошепки й тривожний Півненко Андрій.
— Ну, видно, їхня політика це: в Якима в полові знайшли тюк матерії і ще дещо,— не інакше, як підкинено. А в Давида в плитках у повітці п'ять пар витяжок.
— А де ж Давид? — занепокоївся Тихін.
— Та Давида немає дома.
З городу вертались: не знайшли нічого в Кожушного.
— Хоч би й знайшли,— сказав Тихін,— то знайте, що за двір я не ручусь. Може, за ніч у клуню хто й крадену коняку поставив. А я ще тільки вийшов оце надвір.
І хтось із селян:
— Звичайно. Це й підкинути можна, як злобителі є. Гнида аж скипів.
— Іч ви, які розумні! А який же дурило крадене та в скриню покладе? Зна ж, що труситимуть!
Ще сунув у двір народ. Повз ворота вулицею, скочки на конях, Филька з Книшенком летіли. Матюха крикнув:
— Вірьовку ж узяли? І прямо на станцію,— ще доженете!
З Матюшиного двору й Тягнирядно на воронім верхи вилетів. Замахнув вірьовкою в руці, ударив жеребця по ребрах і скочки гайнув за тими повз школу на млини і — просто в степ.
Вже до воріт ішли були люди, як Матюха враз зупинився, мовби тільки оце згадав:
— От дураки,— а в хаті ж?
— Та хіба в хаті сховає? — одмахнувся Яків. А проте вернувся, немов знехотя. Вернулись іще кілька чоловік.
Тихін пропустив у сіни всіх. Сам не зайшов у хату. Бачив тільки через голови в розчинені двері — одімкнула скриню Марія. Яків порився в ній і, як уже покинув, щось на ходу сказав Марії. А на ній лиця немає, як із воску виліплене. В сіни Гнида вийшов, і народ хлинув із хати. В хижі ще шукали — немає нічого.
— Ну, полізь іще на горище,— сказав хмуро Матюха до Півненка. Той поліз по драбині, й за ним Яків услід. У сінях мовчали всі. Чути, як глухо гупали по горищі чобітьми над хатою, потім над хижею.
На порозі — так хата й стоїть навстіж — до одвірка Марія прихилилась, аж мліє. Тихін їй:
— Чого ти злякалась? Нехай шукають! Матюха знічев'я грався наганом: крутне барабан,— а воно задеренчить.