Нас просто повбивають, у кращому випадку покидають у підземелля...
Якийсь час вони мовчки сиділи, дослухаючись до гудіння котельні, Булига-Компанієць підвівся, даючи тим зрозуміти, що їм пора.
Тищенко припаркував машину біля невеликого приватного будинку на околиці міста. У дворі поралася висока літня жінка у вилинялій домашній сукні. Уздрівши друга свого покійного сина, вона вклякла на мить від несподіванки.
— Доброго дня, тітко Маріє! Проїздив мимо... Дай, думаю, завітаю...
Тищенко завважив, що з роками жінка посухішала і стала ще більше схожою на Хому — обличчям і статурою.
— Це мій товариш, — кивнув гість на Булигу-Компанійця.
Але господиня дивилася крізь обох прибулих, шукаючи очима когось третього. Обличчя жінки, яку не пестило життя, в ореолі сивого, погано пофарбованого волосся, здавалося обличчям божевільної. Вона довго так видивлялася, та нараз, отямившись, запросила гостей до столу, що стояв під грушею. Скоро на струганій стільниці з’явився дзбанок з медом і таріль з пахучими яблуками.
— Сьогодні ж Спаса, — мовила жінка, наливаючи мед у глиняні розетки.
— Як вам живеться, тітко Маріє? — запитав Тищенко.
— Гріх скаржитись. А тільки як згадаю... — Вона опустила долу очі, змахнула сльозу. — Знати б, хоч де його кістки лежать.
— Гадаю, що "Експарка" зробить спробу відшукати останки, — озвався Тищенко і раптом завважив подумки, що мить тому в нього ще не було цього на думці. Йому ніби підказували ззовні. — У нас є карта місцевості з усіма координатами. Ну, гарантії, звісно, дати не можу...
На час запанувала мовчанка. Чорні, завжди блискучі очі Булиги-Компанійця тепер ніби заслало сажею. Він дивився на жінку чорними більмами. Під тим поглядом обличчя її знову стало блаженним.
— Я давно хотіла тобі оповісти, Віталію, — мовила вона, долаючи стан прострації, — про дивні пригоди, що сталися після загибелі Хоми... Тут у нас чоловік є — несповна розуму. Так от, цей нещасний постукав до мене у двері. Стоїть, дивиться, на вулиці темінь. Питаю: чого тобі? Мовчить і дивиться. Тоді попрохав напитись. Я завела його на кухню. Годинник показував четверту ночі... П’є і дивиться на мене. Не знала, що й думати. Випроводити? Але ж темно. Ще в халепу втрапить. Сидів довидна, а тоді встав і пішов. Було це на другий день, як загинув Хома... Горе велике! Аж ось незабаром, кілька днів по тому — знову з’ява. На цей раз жінка; простоволоса, в довгій нічній сорочці й халаті, боса. Як потім з’ясувалося, теж не при своїх. І так само — перед світанком. Мовчить, дивиться, щось незрозуміле белькоче. В мене ще наїдків і напоїв залишилося після дев’яти днів. Ви тоді всі приходили, пам’ятаєш? Це тієї ночі сталося. Але вона ні до чого не доторкнулася, а тільки води випила... Пішла, коли розвиднілось. Як сказали люди, це була мати одних молодих; не наші, хату тут купили... Млоїло мені душу: щось підказувало, що все те непросто і якось пов’язане з Хомою... Так ось, на сорок днів — ти зі своїми також приходив — усе повторилося. Вже далеко за північ було. Не спала. Постукало у вікно. Хтось притулився до шибки, дивиться. Страху не мала. Чого боятись, коли втратила найдорожче? Засвітила, відчинила. Знову — той, що й першого разу. І знову мовчить, нічого не каже. Повела на кухню, дістала з холодильника рибу заливну, пляшку. Але він ні до чого не доторкнувся. Сидів довидна, надивлявся на мене, а тоді попрохав напитись і пішов... — Тітка Марія зітхнула. — Що це таке?
— То ваше горе їх принадило. Горе до горя тягнеться, — відказав Булига-Компанієць.
Тищенко завважив, що в молодого чоловіка почало дрібно тремтіти підборіддя, як у дитини, що от-от розплачеться. Він підвівся.
— Нам пора. Спасибі за мед. Дзвоніть, коли що...
Господиня взяла таріль з яблуками і пішла з ними, а там висипала яблука на заднє сидіння. Очі її знову стали як у божевільної, котра намагається розгледіти одній їй відкрите видіння.
В кінці вулиці біля занедбаного скверика Булига-Компанієць попрохав спинити машину. Він тремтів. Здавалося, плакало все його тіло. Це було дивне виливання горя без жодної сльозинки і без виразу страждання на непроникному холодному лиці. Тищенко, щоб заспокоїти, поклав йому на плече руку, але від цього той став здригатися ще дужче. А тоді вийшов з машини і попрямував до лавки під каштаном.
Він довго там сидів. Як збоку подивитись, то здавалося, що молодик обмірковує на самоті якусь свою проблему. Тіло його вряди-годи тремтіло, немов від холоду.
Коли по часі Тищенко підійшов, той уже, здавалося, заспокоївся. З очей зникли чорні більма, вони стали блискучими і глибокими, як у Компанійця.
— Хомо, що це таке було? Ну, оте, що оповіла... — він хотів сказати "твоя мати", а сказав: — Тітка Марія.
— Нічого особливого, — мовив прибулець із потойбіччя. В голосі його не вчувалося й натяку на страждання. — Людська душа перетинає кордон кілька разів. На дев’ятий, сороковий день і через рік після смерті. Вона з’являється там, де жила і звідки виносили її тіло. Та якось дати про себе знати вона не може. Для цього б їй знадобився скафандр. І оскільки обездушених людських тіл, куди б вона могла на якийсь час увійти, не буває, то сутність знову повертається в потойбіччя, так і не давши про себе знати. Але трапляються напівзаповнені скафандри — це божевільні люди. У них, як правило, пошкоджений зв’язок між сутністю і плоттю. Але не між усім енергетичним коконом, а між якоюсь із його складових. Так, у тихопомішаних коли менше, а коли більше, зникає зв’язок між ментальною аурою і тілом. Це щось схоже на те, якби ти покидав машину під час її руху, а потім знову сідав за кермо. Отож душа, котра навідує близьких у визначений для неї термін, буває, послуговується на час скафандром божевільної людини. Вона немовби сідає за кермо машини, водій якої біжить поряд.
Слухаючи друга, Тищенко тим часом очікував, що той от-от закінчить пояснювати і зажадає його згоди на те, щоб відкритись перед тіткою Марією. Але Булига-Компанієць раптом сказав:
— Ні, відкриватись не треба.
Тищенко на мить згадав сон, який йому колись снився, буцім-то він, зовсім голий, стоїть на людній вулиці міста.
— Ти що, Хомо, читаєш мої думки?
— Не всі. Але думки, пов’язані зі мною, вгадую. Зараз тебе, наприклад, цікавить, чому я так вважаю, що не слід відкриватися. Річ у тім, що в кожної сутності багато матерів. Жінка, у якої ми щойно побували, привела мене в матеріальний світ саме в цю добу. Вона мені найближча з усіх, бо між моєю смертю і поверненням минуло небагато часу.
— Ти говориш, немов сторонній. А ще мить тому тіло твоє здригалося від горя. І, мабуть-бо, ти переживав не з приводу своєї загибелі, а тобі боліло горе цієї жінки.
— Між тим, що я кажу і тим, що відчуваю й думаю, є певна різниця. Вона зумовлена скафандром, у якому перебуває моя сутність. Я кажу так, як би казав сам Компанієць — безпристрасно і спокійно. Хоч душа моя, справді, страждає.
Тищенко завважив подумки, що і тоді, коли він сам перебував у тілі Компанійця, його вчинки, манери, навіть темперамент були не його — Тищенкові, а Компанійцеві. Більше того — на його власне єство, що перебувало у власному тілі, вже наклали відбитки дублі пам’яти Особи і Компанійця. Часто він відчуває себе якимось немовби двічі підкорегованим. Якщо до того, як побувати у потойбіччі, він мав блискавичну реакцію, то після йому вже треба було робити вибір між трьома варіантами рішення.
— Хомо, а ти пам’ятаєш своїх попередніх матерів?
— Ні. Я тільки знаю, що в мене їх багато. Там, — Булига-Компанієць підвів догори очі, — я їх бачив. Я навіть міг мандрувати від однієї матусі до іншої. Сутність людини, її енергетичний кокон — це щось схоже на намистину, яка рухається від одного свого матеріального життя до іншого по "нитці"-колу (а точніше — вісімці). Але й життя жінки-матері, як і батька, —також "намистина", яка рухається по своїй "вісімці". Увесь потойбічний світ — це плетиво людських доль, надскладна і водночас чітко побудована надчасова система. Все, що було, є і буде в матеріальному світі, там є. Природно, в тебе виникне питання, чи знав я там про своє повернення? Не тільки знав, а й побував тут, але на рівні ідеї, програми.
9
За багато років непосидючого життя Тищенко виробив у собі щось схоже на таймер. Команда прокинутись, що він її загадував звечора, спрацьовувала з точністю до однієї хвилини... Циферблат висвічував другу ночі. Обережно, щоб не розбудити дружину, підвівся і, захопивши одяг, вийшов зі спальні.
Черевики на каучуковій підошві не виказували жодного звуку, коли він підіймався на останній поверх. Так само безшумно Тищенко видерся привареною до стелі драбиною і підняв ляду на дах. На подвір’ї стояв мікроавтобус охоронців, якраз навпроти Тищенкового під’їзду. Вогник цигарки всередині свідчив, що його особиста сторожа не спить. Охоронці були озброєні не тільки автоматами, а й приладами нічного бачення. Всяк, хто заходив або виходив з під’їзду, фіксувався на відеоплівку.
В мороці ночі за вентиляційними шахтами та антенами не було видно краю даху. Подолавши трьохсотметрову відстань між першим та останнім під’їздами, Тищенко підняв ляду і такою ж драбиною зліз на дев’ятий поверх. Ліфту не викликав, аби не робити зайвого шуму... Скоро він пірнув у нічну темряву, і невдовзі його тінь лягла на телефонну будку біля сусіднього будинку. Але викликати таксі не довелося: віддалік на дорозі з’явився зелений вогник.
Водій у плетеній кепці скидався на бандита. Замість відповісти на запитання, чи підкине до центру, він назвав суму, яка щонайменше в десять разів перевищувала ту, що її платили вдень. Тищенко плюхнувся на заднє сидіння, і, поки таксист наддавав швидкості, видобув з кишені крупну купюру. Таксист без слів сховав її. Його голова в коричневій кепці нагадувала великий гриб-боровик на короткій товстій ніжці.
Тищенка пройняло легким дрожем, але не від прохолодного нічного повітря, що свистіло повз прочинений вітровик, а від чогось іншого — того, що можна було б назвати двома словами — тривогою і страхом. Операцію, на яку вони зважились, треба було провести саме тепер, по гарячих слідах заколоту, щоб підозра впала на заколотників. Тим часом водій гнав машину на швидкості, що перевищувала дозволену принаймні вдвічі.
— Ведмідь хазяїн, — буркнув таксист, проносячись повз червоний ліхтар світлофора.