Якщо він не принесе повинної, віддам його землю іншому, і то не такому, що бунтує мужиків по селах та учить їх різати і грабити!
Грицько бажав щось відповісти, оправдати мужиків і боярина, шукав слів, щоб вияснити те, як гадав, непорозуміння, але великий князь гукнув:
— Мовчи, смерде, і слухай! Хам є для плуга і ціпа, а не для меча. Залиши воєнне діло боярським людям, а ні, то і ти, і твій боярин відповісте перед строгим великокняжим судом. Воюючий мужик — опришок, а опришками прибирають придорожні ялиці та заміські шибениці. Непокірним боярам відрубують голови... Пам'ятай це і махай!
Потемніло у душі мужика від цих слів. Він подумав над ними ще раз і ще раз, вивчив їх напам'ять, шукав у них хоч би тіні прихильності до визвольного руху в народі, та дарма! З усіх слів, рухів та поведінки Свидригайла промовляв тільки гнів, злоба, ненависть до всього, що не йшло від особи та з голови великого князя. Князь не розумів народу, а Грицько не міг зрозуміти князя.— Чому він не заборонить народові боротьби з польською шляхтою, якщо її не бажає? — питав сам себе.— Чому не спинить Несвизьких, Юршів, Носів, Рогатинських?
На ці питання не знаходив відповіді і не міг її знайти, бо звик був до гадки, що князь завжди знає, чому дає накази такі, а не інші, та що у нього загальне добро всіх завжди на думці. Годі було йому повірити, щоб вчинками та розпорядженнями великого князя правили нерозум, упертість або простий випадок...
Третього дня зустрів Грицько ватагу мужиків, які все ще не вірили, що Свидригайло вже проїхав, і ждали його прибуття. Вони задержали його і почали розпитувати: хто, куди, чого? Як почули, що з Чарторийська, вмить обступили його.
— Коли ж князі збираються в похід? — питали всі.
— Коли? Коли великий князь накаже, тоді й підуть.
— Де ж Свидригайло?
— У Чарторийську.
— Брешеш, сякий-такий сину!
— Не брешу! Я ж саме до нього їздив.
— Ти? А від кого?
— Від таких самих дурнів, як ти!
— Ого, який тобі мудрик найшовся! По пиці його! Буком по спині! — почулись голоси, і руки, озброєні дубинами та ратищами, піднялися над головою Грицька. Але той, наче не про нього річ, байдуже дивився навколо, а далі сплюнув крізь зуби і підняв руку.
— Замкніть, будь ласка, невмивані хавки! — гукнув він.— Ось ще доведете душу до гріха. Невже ж ви гадаєте, що я брешу, кажучи, що їду від великого князя? На це я і присягну!
— На хрест і землю?
— На хрест і землю!
Товпа втишилася вмить. Наперед виступив, видко, проводир ватаги.
— Що ж ти казав великому князеві? — спитав він.
— Саме те, що ви йому бажали сказати: що ми його ждемо, як приходу Христа.
— Що ж він на те?
— А він на те відповів, що хлоп годиться тільки до того, до чого його бог сотворив, а не до зброї. Зрозуміли?
Ватага зашуміла невдоволено. Незабаром почулися голоси:
— До чого ж то князь відсилав нас?
— Звісно, до чого — до ціпа, вил до плуга та гною! І він добре каже, бо коли ти не пиріг, то не пирожися, а коли ти хробак, то лізь у хрін!
— Певно, певно! — почулися голоси.— Якщо така його княжа воля, то ми...
— Еге ж! — підхопив другий.— Я зразу казав, що це ні на що не здасться.
— Авжеж! Не міряйся з панами, бо закоротке натягнуть, а задовге втнуть! — закінчив Грицько.
Дехто зареготався.
— То ти казав князеві про вашу готовність? А звідки ти? — спитав проводир, похнюпившись, непевним голосом.
— Я? З Поділля, а говорив якраз про те, що і ви бажали йому сказати. На те відповів він мені те саме, що я вам. Ось що!
Громада мовчала.
— Гарно! — сказав сумно проводир.— Видко, нас не потребує. Вирвалися, як чорт із конопель...
Товариші мовчали та кивали сумно головами.
— Не треба, не треба! — обзивалися голоси.— А ми було гадали...
Хвилинку дивився Грицько на мужиків.
— Не горюйте, хлопці,— сказав вкінці,— справді не потребує вас князь, але потребує земля, мати нас усіх! Ви її обробляєте, орошуєте своїм потом, вона ваша...
— Не наша, не наша! — відповіли на те голоси мужиків.— Вона княжа, боярська, але не наша. Вони її хочуть боронити тому, що вона їх, а нас не допускають. То ясно!
І раптом зрозумів Грицько Свидригайла. Він звелів мужикам кинути зброю, бо боявся, що сила, яка прожене з рідної землі ворога, візьме її опісля собі. Коли так, то, очевидно, годі було холопам ждати підтримки від князя. А тоді потемніло в душі у Грицька...
Він віддався був справі поневоленого народу тілом і душею, як умів віддатися тільки мужик. З боротьбою за давнє право, за свободу княжих часів, з боротьбою проти панщини, свавілля та гніту зв'язалася його душа нероздільно, нерозривно, сліпо. Аж до цієї хвилини не розумів він, що саме це поневолення народу віддає мужиків невідклично у руки бояр, панів, вельмож, князів та що й вищі стани привітають новий лад, якщо їм тільки забезпечать посідання їх надань... Аж тепер нагадав собі Кердеєвича та інших перевертнів із Галицької землі, згадав польські герби та грамоти, видавані для західного боярства, в яких король давав їм такі самі привілеї, які мали польські шляхтичі, ці кати і гнобителі простолюддя. Багато про ці справи балакав небіжчик Василь Юрша, боярин Микола, Андрійко, та тоді не звертав Грицько на це уваги. Аж тепер зрозумів він, що Свидригайло та його прихильники бажають справді незалежності і свободи, але тільки для себе. Народу бояться, бо якраз за мужицьку шкіру йде боротьба між польським і литовсько-руським лицарством. І тоді опинилася душа Грицька над пропастю розпуки.
У маленькому селі над Стиром, яке мало повинність випасати княжі коні, заїхав він до господи якогось княжого конюха і кілька днів пересидів у нього. Конюх зрадів вельми, бачачи у себе таку бувалу людину, і в усьому підтвердив здогади Грицька. Князі Чарторийські вже заздалегідь остерегли своїх підданих, щоб не мішалися у не свої справи і не слухали посланців західних громад. "Сам великий князь, мовляв, покарає ляхів і відбере Вітовтові землі від польської корони". Розказував навіть, що двох мужиків з Деревища, за чотири милі від Луцька, повісили княжі ратники за втечу до повстанців на Холмщину.
Почувши це, Грицько рішився їхати далі, щоб ще й з ним не трапилася подібна пригода. Кожної хвилі могли чарторийські посланці найти його тут і вбити як підмовника, що підбурює народ буцімто проти польської шляхти, а насправді проти бояр та князів.
А весна йшла тим часом кроками велетня у завмерлу Волинську землю. Протягом тижня розкисли дороги зовсім і змінилися у болотяні ріки. На полях з'являлися великі брудні плями, а на окраїнах лісу, де сніг розтав швидше, почали вже пробиватися голівки пролісків. Скрізь шуміли каламутні потоки снігової води. Вони наповняли всі заглибини, спливали з усіх сугорбків, збиралися у потоки, які звідусіль спішили до Стиру. Ріка прибула від них, розлилася широко, наче Буг або Прип'ять. Відбувати подорож дальше стало поки що немислимо.
Якраз приїхав Грицько до села Деревища. Село лежало на стрімкому березі ріки. Через село проходив шлях з Луцька у Вільно, і тому була при ньому величезна корчма, куди заїздили каравани купців, подорожні, а часто-густо і бояри або пани, що їхали з Волині на Білорусь і Литву або поверталися назад. Заїзд держав знайомий Грицька Трохим Прокопів, слуга князя Курцевича, який і своїм господарям заробляв чималі суми, і про себе не забував. Не дивно, отже, що власники дбали про його вигляд та про потрібний запас харчів та напитків. У корчмі було кільканадцять кімнат, які лежали по одній стороні обширного дворища вздовж вузького коридорчика. По другому боці була обширна ізба з шинквасом, столами та лавами і з величезним комином у куті. Вози приїжджих містилися на великому майдані перед корчмою, а коні — у довжелезній стайні. Кілька сараїв на в'юки і товари купців, на пашу для коней та на припас для людей стояло довкола майдану, який одним боком притикався безпосередньо до стрімкого берега Стиру. Три інші боки оточував високий дубовий частокіл з широкою брамою, при якій стояли дві буди для величезних британів і хата для озброєного вартівника.
Грицько хотів у знайомого перечекати перші тиждень-два, бо не дуже-то спішився з відповіддю Свидригайла до боярина. Від мужиків по дорозі почув справді, що якийсь великий двір їхав саме до цього заїзду, але гадав, що для нього завжди знайдеться куток у обширному дворищі Трохима.
І справді, доїжджаючи до брами, вже здалека бачив чималий рух народу на майдані. Навантажені вози, десятки коней біля них, челядь, ратники, скоморохи, гончі собаки — все те товпилося на розкислому майдані, кричало, лаялось, гомоніло, реготалося. Вартовий біля брами спинив Грицька словами:
— Не йди туди, Грицьку, бо ще тобі дістанеться. Тому кілька днів приїхав сюди князь Ніс, і вони його мало що не вбили, і він тепер сидить у льоху. Трохим бігає, як із перцем, та бог знає, чи і він вийде цілим та здоровим з цієї завірюхи. Коли хоч, то залишся у мене, а у заїзд не пхайся.
— Еге ж, добре радиш,— відповів Грицько, скоса поглядаючи на челядь, яка несла припаси з возів у кухню. Він швиденько прив'язав коня біля хатчини, накрив кожухом, насипав у похідну торбу ячменю, а сам, немовби належав до прислуги, підкотив рукави та зсунув клепаню на потилицю.
— Ти куди? — питав здивований двірник.
— Звісно, куди! Розпитати, розвідати, привітати Трохима.
— Не роби дурниць, Грицьку, побачиш, що пожалієш. Половина нашої служби вже втекла у село переждати грозу.
— Що ж це за чортяка приїхав?
— Князь Жигимонт Кейстутович.
— А!
Наче блискавка промайнула у мозку хитрого Грицька.
— Князь Жигимонт Кейстутович ув'язнив князя Носа... Невже ж на наказ Свидригайла... Ба, це неможливо! Досить було дати князеві наказ, навіщо було його в'язнити?.. А може... може, Кейстутович задумує щось негарне... Бач, усяка дитина знає, що сини Кейстута не люблять Ольгердовичів, а Свидригайло — Ольгердович... Це нечиста справа!— вирішив і поплівся хитким кроком лінивого парубка у корчму. По дорозі раз у раз штовхали його чим попало княжі биричі, пахолки, ратники, сварили на завали дорогу, прозивали товпилою, роззявою та дурнем, але він не тратив відваги, тільки йшов вперто вперед, доки не опинився за шинквасом у корчмі. Трохим ледве встигав записувати гарнці меду та пива, які випивали ратники, бояри та служба при низьких столах.