Жаїра. Том 2. На волі

— Ми прийдемо. Наш морубішаба сказав, що триматиме з аресами мир до смерти.

— А ми з ґвалашами! — вигукували ареси. — Мир на­завжди!

— Назавжди!

По тому Татаурана почав раду племени.

Отроки

Ньємонґаба мала бути секретною, і до неї допускалося тільки зрілих мужів та випробуваних і вірних юнаків. Однак ці останні мусіли ще особисто по одному ставитися перед Татаураною й Аракшо та скласти присягу, що вони дотримають таємниці ради. Дивлячись на них суворими очима, Татаурана в той самий час почував велику радість, бо юнаки, що стояли перед ним, могли бути без вагання зачислені до гордости і надії племени. Підходили по одно­му, поставні, міцні, з гордо піднятими чолами, з вогнем зав­зяття в молодих очах, втішені виявленим до них довір'ям.

— Ми молоді, щоб думати й наказувати, — говорили вони, — але досить дорослі, щоб уміти виконувати накази і вмерти.

Татаурана радів.

Натомість дуже скривдженими відчули себе отроки, які вже носили китички пір'я у вухах: що ж це таке, справ­ді? Не довіряють їм? Не дозволяють навіть слухати того, про що радитиме ньємонґаба? Вони ж завжди слухали, а старші все заохочували їх бути присутніми на радах, щоб учитися. А тепер...

І вони побігли зі скаргою до своєї вчительки.

А Тінь вислухала їх з ласкавою усмішкою і сказала:

— У мужів племени є свої справи, у жінок і дівчат — свої, а у вас можуть бути свої. Ви вже знаєте, як відбува­ється рада мужів племени, то чому ж би вам не зробити раду отроків племени?

Хлопчики тільки очі розплющили: рада отроків пле­мени! Справді! Це буде дуже гарно! Але що скаже на це морубішаба?

— Морубішаба дозволить вам, — далі всміхаючись, запевнила Тінь. — Але ви наперед мусите його спитати. Спитаєте завтра, коли морубішаба буде вільний, а тепер, як хочете, я вам оповім казку про неслухняного отрока, який, всупереч забороні, підслухав таємну ньємонґабу, і що з того вийшло...

— Казку, казку! — заплескали в долоні хлопчата. — Тінь оповідатиме гарну казку про неслухняного отрока, що підслухав таємну ньємонґабу! Сідайте всі, сідайте, бу­демо слухати!

І, забувши свій недавній жаль, аресята побожно заслу­халися в казку, в якій прецікаво розгорталися важкі приго­ди малого індіянина і дійшла до найстрашнішого, що могло його спіткати: до втрати отрочої китички.

А ньємонґаба тим часом радила.

Татаурана, не окриваючи нічого, вияснив тяжке поло­ження племени і зажадав його докладного обміркування. Під кінець свого слова сказав таке:

— Ареси! Надійшла хвилина, коли я ще раз мушу вас спитати, чи всі ви однозгідні зі мною? Гнів білих го­ловно зосереджений на мені. І коли б я знав, що ви в рішу­чий мент пожалуєте діла, початого за моєю намовою, то я вже йду геть. Тоді, зустрівшись з білими, можете ска­зати: "Винуватця нема між нами, а нас не карайте, бо ми хочемо жити з вами в мирі". Подумайте над цим і скажіть мені остаточно, на що рішаєтеся. Тепер не силую нікого, але потім, під час війни, каратиму смертю кожного слабо­духа і кожного відступника. Свої сили мусимо знати напе­ред.

Серед радного кола спочатку виникло скрите замішан­ня, але зараз же підвівся Асу і сказав:

— Морубішабо, ображаєш нас, питаючи, чого не по­винен питати. Коли не вїриш — питай кожного в лице.

За Асу підвівся Аканґасу.

— Морубішабо, — заговорив сердито, — ти такий самий винуватий, як і ми. Не ти один бажаєш волі — ми всі її бажаємо. Нам усім остогидло скриватися на власній землі перед ворогом. Хочемо бути господарями, а не переслідуваним звірем. Ти мудріший за нас, але ми не гірші від тебе. Коли не віриш — питай кожного в лице.

— Так, так! — загомоніло радне коло. — Питай в лице, коли не віриш!

Татаурана оббіг поглядом по вінці облич, зніяковів і зворушився.

— Даруйте мені, мужі, і ви, юнаки, — попросив з ви­ною в голосі. — Не буду вас ображати і питати кожного зокрема. Вірю вам. Вірте ж і мені, що стою при вас до смерти і що перший підставлю груди в обороні племени! Тепер радьмо над тим, що робити далі? Ворог нас окружує з усіх боків, Пірауна ще не вернувся з дороги, врожай не зібраний. Радьте: лишаємося на місці, чи йдемо? І куди йдемо?

Питання були дуже поважні, але ньємонґаба їх скоро вирішила: покищо, оселя лишається на місці до пори збору кукурудзи, на яку плем'я мало велику надію; по мірі можливости почекати на поворот Пірауни від племени ґварані; щоб ворог не заскочив оселі зненацька, виставити на всіх шляхах доступу стежі й тримати їх незмінно; намовити ґвалашів до спільної оборони на випадок небезпеки; взятися до вправ з вогнепальної зброї, яка досі лежала без вжитку і з якої ареси добре не вміли стріляти; і, нарешті, вислати кількох чоловіків з Леонідасом, щоб розвідати дорогу до Матері Індіанської Землі — ріки Ітараре. Цю останню думку піддав Татаурана, а підтримав її Аракшо.

— Про Ітараре — Ріку Співучого Каменя — відомо віддавна в найдальших закутинах індіанської землі, — ска­зав він. — Вона манить, вона й страшить. Земла Співучого Каменя ратує в останню хвилину — і тим вона добра й ласкава. Але вона й страшна, бо, кого прийнала, вже не випускає. Ґвалаші правду казали: Ітараре — це брама, що відкриваєтьса тільки в один бік: кого впустить — більше не випустить. А дорога до неї така: з одного боку прірва, і з другого боку прірва. Хто на цю дорогу ступить — не може обернутись більше назад. Так казали ще мої батьки і батьки моїх батьків. Краще було б, коли б не довелося на таку дорогу ступити, але краще мати хоч і таку дорогу, ніж не мати ніякої...

І рада постановила на всякий випадок цю страшну до­рогу собі забезпечити.

Відповідальність за розставлення і пильнування стеж покладено на молодого Маріо і віддано до його розпоря­дження юнаків, які ще не мали звання мужів, але вже були допущені до сьогоднішньої, такої важливої, ньємонґаби.

Коли вже всі висловили свою думку і коли все було упорядковане, Татаурана сказав усім триматися бадьоро, вірити у свої сили, і закрив раду, поспішаючи на умовлену стрічу з Жаїрою.

Знайшов її при вході в оку, взяв за плечі й повів до ріки. Ішла слухняно, але не говорила нічого, і Татаурана відчував, що була сумна.

— Над чим думаєш, Жаїро? — спитав урешті, обер­нувши її обличчям до себе. — Не сумуй — все буде добре.

Жаїра зідхнула гірко:

— Коли вибирається найгірший шлях тому, що він одинокий, — як може бути добре?

— Жаїро, — нахмурився суворо вождь, — ти зважу­валася знову підслухувати?

Дівчина стріпнула волоссям.

— Коли вже я знала про небепеку, то могла знати й про те, що радилося для її уникнення, — відповіла не то апа­тично, не то зухвало.

Татаурана розгнівався:

— Жаїро, — сказав різко, — запам'ятай собі раз і на все, що ти не смієш підслухувати речей, які не призначені для твоїх вух!

— Татаурано, — наслідуючи його, випростувалася во­на, — запам'ятай і ти собі, що, коли хочеш, щоб я ділила з тобою всі труди й небезпеки — мусиш мене в них вта­ємничувати! Якщо ж не вважаєш мене гідною довір'я — ліпше відкинь мене.

— Річ не в довір'ї, річ у засаді: ти мусиш шанувати закони племени!

— А плем'я мусить шанувати мене, як твою майбутню жінку! — відрізала Жаїра.

Він не знав, що на це сказати, але стало йому жаль: перша розмова по зарученні перейшла в сварку. І від са­мого початку, як лише мова сходила на поважніші речі, вони сварилися.

— Скажи мені, Жаїро, — почав він з сумом у голосі, — чому з тобою ми ніколи не можемо прийти до порозу­міння? ,

— Бо ти завжди починаєш з докорів, завжди наказу­єш, а я не зношу того!

— Коли я докоряю, Жаїро, то маю підстави до доко­рів. Коли я наказую, то тому, що несу відповідальність і за тебе і за всіх інших. Але, скажи мені, чи ти й у рабстві проявляла таку образу за докори і такий непослух на накази?

— Я тому втекла з рабства, щоб не слухати ні докорів, ні наказів!

— Ой, ні, Жаїро, не тому: ти втекла тому, що тобі ли­шився "одинокий, хоч і найгірший шлях". Я це знаю добре... Ти напевне ніколи не думала над тим, що й поза рабством існують певні закони, які вимагають послуху. Вимагають тим більше, що їх видають ті самі, які мають їм коритися. Не шанувати того, що самим собою постановляється, — значить не шанувати самого себе.

— Я нічого не постановляла, Татаурано, і ніяких зако­нів не видавала, тому вони мене не зобов'язують!

— Іншими словами, ти, користаючи з захисту племени, не хочеш коритися його вимогам? — спитав Татаурана, і голос його став твердим і холодним. — У такому випадку, Жаїро, ось що: сьогодні якраз я на раді говорив про те, що не силую нікого лишатися зі мною, але тих, які вирі­шать лишитися, а потім, у часі небезпеки, проявлять сла­бодухість, чи зраду, каратиму смертю! І ти, Жаїро, також розваж собі добре: можеш уже в цій хвилині залишити оселю, коли тобі не по нутру наші закони. Коли ж лишиш­ся — мусиш їх шанувати і їм коритися! Можеш у цій хви­лині зректися даного мені слова — не скажу тобі нічого. Але, як моя наречена, а тим паче дружина, повинна будеш подвійно ці закони шанувати, бо почесне становище — це не нехтування порядком, а, навпаки, перш усього, підчинення порядкові. Ще одне: коли хочеш, я можу схилити раду племени, щоб вона зробила чудернацький і нечуваний досі виїмок, прийнявши тебе, дівчину, в радне коло. Тоді будеш усе знати і радитимеш разом з нами. Але тоді також підлягатимеш усім суворим законам, які накладаються на мужів племени: за прояв страху, за слабодухість, за зраду, за паніку в час війни — смерть! Для жіноцтва цього закону нема, і я перший є проти такого закону. Але, коли його прийму — буду нещадним!

Уже відвернувся, але вона не дала йому відійти. По­висла у нього на шиї, притулилась до нього всім тілом і зашептала:

— Не відходь у гніві, мій грізний морубішабо, не ли­шай мене! Вже більше не підслуховуватиму, не домага­тимусь від тебе зради таємниць племени, не хочу сидіти в радному колі — хочу бути лише твоїм джерелом, твоїм теплом, твоєю піснею — твоєю слухняною Денаке! Я на­віть у темноті бачу, як гнівно хмуриться твоє обличчя, як суворо зламалися брови, але розпогодься, усміхнися, при­горни мене міцно-міцно — нехай відчую твою силу, бо в ній черпатиму свідомість моєї безпеки!

Не знайшов у собі сили опертися, але відповідав на її пестощі стримано й боязко, немов би ласкав гарного і вод­ночас дуже небезпечного звірка.