Зоя Иосифовна с детьми жила еще в их бывшем доме, но он был уже продан и вскоре им предстояло переехать на маленькую квартирку в отдаленном квартале..."
У Мацкевича'. "Более четырех месяцев прошло со дня смерти Замятина. Зоя Иосифовна с детьми жила..." (и дальше по тексту). И таких примеров можно приводить сотни. Хотя проще взять и сверить страницы обеих книг.
В конце книги, в обращении к читателям, Павел Мацкевич, оправдывая присвоение себе авторства книги Голубятникова, описывает, как в его руки "случайно попали пожелтевшие страницы неизвестного повествования без начала и окончания. Слежавшиеся листки были изорваны и иссечены временем... Но неизвестный автор сыграл со мной смелую шутку..."
Пардон, кому автор этой книги не известен? Мацкевичу? Так пусть Мацкевич уточняет его имя. Что, экземпляр поизносился? Пусть найдет другой. И вообще, читая сие объяснение Мацкевича, я задаюсь простым, как доска вашего письменного стола, вопросом: "А что, если, не доведи Господь, вруки Мацкевича попадет экземпляр старинного издания, без титульного листа и выходных данных, произведения Толстого, Гете, Пушкина?.. Он что, дописав пару страниц, тоже будет издавать его под своим именем, да, к тому же — закрепляя свое авторство знаком охраны авторского права "копирайт"?! Ну, знаете!
Я в Союзе писателей более тридцати лет. Но интересовался у людей постарше — в Одессе, Киеве, Москве... Все сходятся на том, что за последние лет семьдесят это единственный случай, когда мы столкнулись с вопиющим прецедентом, когда Некто решился присвоить и издать под своим именем, по существу, целый роман другого автора. Считаю, что справедливость и законность все же должны восторжествовать. Роман "Дочь колдуна" должен быть переиздан. Но на обложке его должно быть имя не Павла Мацкевича, а того, настоящего автора из XIX столетия. И пусть никто и никогда не смеет посягать на священное право его авторства.
Р. S. Экземпляр книги А. Голубятникова "Дочь колдуна" длительное время хранился в моем домашнем архиве, а затем, по просьбе его владельца историка А. Калинца-Брюханова, возвращен ему. Книга была передана через члена Национального союза писателей Украины Олега Дрямина, который одновременно выступает и в роли ее читателя, а значит, и свидетеля ее существования. Теперь книга хранится у потомка ее автора — А. Калинца-Брюханова.
АНТОЛОГІЯ подвигу
Упродовж багатьох років у видавництві "Веселка" з'являються книжки з серії "Юні герої". Крім того, напередодні 40-річчя Перемоги в видавництві вийшло кілька окремих видань, присвячених цій знаменитій даті. В огляді, який ми пропонуємо нашим читачам, якраз і аналізуються твори видавництва "Веселка", в яких розповідається про звитягу комсомольців і піонерів уроки Великої Вітчизняної війни.
Книжки, що побачили світ у серії "Юні герої", та й інші видання "Веселки", в яких ідеться про участь підлітків у всенародній боротьбі проти фашистських загарбників, — то по суті антологія подвигу юних месників — піонерів і комсомольців, — яка й досі, через 40 років після Перемоги, вписує все нові й нові рядки до історії Великої Вітчизняної війни. Громадянська значущість цих видань полягає передусім у тому, що, відшукуючи здебільшого невідомі широкому колу читачів імена та виявляючи нові документи, які віднині належатимуть не лише архівам, а й багатьом поколінням нащадків, автори книжок із серії "Юні герої" допомагають утверджувати в такий спосіб історичну справедливість, згідно якої жоден подвиг, особливо якщо йдеться про подвиг юних, не повинен залишатися забутим.
Образ ровесника, незалежно від того, є він сучасником читача чи ні, здатний заворожити підлітка своєю мужністю та громадянським служінням Батьківщині, закликати до гартування характеру, стати взірцем чесності та високого морального стану душі. Не дивно, отже, що образ юного героя, якщо він вдався митцеві, ніколи не залишається книжним. Він негайно сходить зі сторінок і, вкорінюючись у свідомості, стає реальністю покоління. Саме так прийшли до кількох поколінь українців і стали (або не стали) їх друзями та порадниками Павка Корчагін, Олег Кошовий, Уляна Громова, Ляля Убийвовк, Яша Гордієнко і багато інших популярних серед молоді юних звитяжців.
Таким героєм, у повному розумінні цього слова, входить у наше життя і Василько Коробко з однойменної повісті Георгія Артозєєва, що з'явилася у видавництві "Веселка" в 1981 році. Повість, безсумнівно, вдалася. Автор не прагнув перенасичувати твір документальними свідченнями, не намагався докладно описувати всі операції та подвиги, здійснені цим мужнім хлопчиною, і взагалі, щасливо уникав зайвих подробиць, які не додають нічого суттєвого до історичного портрета Василька Коробка.
Може, завдяки цьому та ще завдяки відмінному знанню матеріалу, Г. Артозєєву вдалося створити правдивий, і то не плакатний, а цілком життєвий образ юнака, який за складом характеру не був ні зірвиголовою, ні просто людиною надзвичайної сили волі, але, відповідно вихований та патріотично налаштований, він уже у свої ранні юначі літа був готовий до подвигу в ім'я Вітчизни.
Василько Коробко за повістю Артозєєва (а відомо, що це не перший твір про нього) викликає симпатію передусім як людина: він приваблює читача безпосередністю і щирістю своєї душі, ліричністю і, водночас, твердістю характеру. Він — із тих людей, яким хочеться довіряти і яких хочеться наслідувати.
Повість з'явилася в літературному записі відомого поета і прозаїка Леоніда Горлача. І я думаю, що в цьому відношенні творові, а відтак і видавництву, пощастило. Успіх повісті безсумнівно визначається тим, що чудове знання матеріалу автором, безпосереднім свідком описуваних подій, колишнім партизаном Георгієм Артозєєвим, який не раз зустрічався з Васильком Коробком на партизанських стежках, щасливо поєднується тут із високою професійною майстерністю літературного записувача, який добре знає закони жанру і чудово володіє засобами творення художнього образу.
До цього можу додати, що й мова повісті — жива, народна, образна.
* * *
Чимало хороших слів можна сказати й про документальну повість двічі Героя Радянського Союзу, учасника оборони Києва та Сталінграда Олександра Родимцева "Марійка з Мишоловки", що з'явилася в 1980 році в літературному записі Петра Сєвєрова. Автор повісті з підкупаючою щирістю та правдивістю розповідає про мужню дівчину Марію Боровиченко, яка, цілком випадково опинившись на фронті, не маючи ніякої військової підготовки, зуміла, завдяки своїй дивовижній хоробрості та винахідливості, виявити такі бійцівські риси, які вражали навіть досвідчених кадрових командирів.
Чимало сторінок повісті присвячено ніжній дружбі санітарки й розвідниці Марійки Боровиченко і старшого фельдшера санітарної роти Мишка Кравченка. Ця дружба, що згодом переросла в палке кохання, здавалася бійцям такою несподіваною і навіть невірогідною серед моря вогню і крові, що, всупереч відомій істині, згідно з якою, чим менше людей цікавиться взаєминами двох закоханих, тим краще, за кохання Марійки і Мишка вболівали всі, хто тільки знав їх. І слід відзначити, що автор психологічно точно показав, як молодість, душевна щедрість і цнотливість цих двох закоханих стає для сотень бійців символом невмирущості життя, символом добра і людяності.
На жаль, обоє вони, Мишко й Марійка, гинуть. Причому гинуть так само мужньо, як і воювали. Але кохання їхнє ще довго жило й надихало воїнів підрозділу на боротьбу. Впевнений, що сторінки, в яких ідеться про кохання цих двох людей, старшокласники прочитують з особливим хвилюванням. Моральний урок вірності, який вони здобувають тут, не менш важливий, з огляду на моральне виховання, ніж урок патріотизму.
І все ж таки, чи вдалося авторам використати всі можливості матеріалу, яким вони володіли? На мій погляд, ні. І винен у цьому літературний записувач. Річ у тому, що Родимцев подавав свій документований першоматеріал у традиційно-мемуарному плані, як спогади генерала-фронтовика. Він розповідає про бойовий шлях бригади та дивізії, якими командував, про свої враження, про загальну обстановку на фронті, і Марійка з'являється на сторінках цієї оповіді тоді і стільки разів, коли могла потрапити на очі генералові ротна медсестра й розвідниця.
Звичайно ж, якби йшлося про мемуари, в яких історія Марійки та Мишка була б лише невеличким фрагментом, тоді це було б виправдано. Але в повісті, де Марійка Боровиченко є головною героїнею, це вже призводить до фрагментарності, смислових та сюжетних провалів. І читача не може не дивувати (або й дратувати), що Марійка з'являється в повісті так само несподівано, як і зникає, і що зустріч із нею залежить від того, чи вдається генералові в черговий раз випадково зустрітися з Марійкою десь на фронтових дорогах. А в деяких випадках автор тільки побіжно переказує те, що чув од інших.
Ясна річ, це справа автора і записувача — як їм формувати сюжет і композицію свого твору. І все жмені здається, що літературному записувачеві одразу слід було відійти від мемуарності матеріалу і створювати на його основі художньо-документальну повість з повноцінним образом центрального героя. Як це зробив Леонід Горлач, як робили й інші записувачі. До речі, й фельдшер Мишко Кравченко зміг би тоді поставати перед нами власного постаттю, а не залишатися безликою тінню Марійки.
Не обійшлося в повісті й без курйозу. Ми натрапляємо тут на одну неточність. На сторінках 36—37 автор змальовує двобій Марійки з фашистом. Коли Марійка помітила гітлерівця, що причаївся за пнем, він був: "...без каски, мабуть, загубив її під час бою, на плечі в нього тьмяно поблискував офіцерський погон".
"Отже, — здригнеться читач, — доля звела Марійку з досвідченим фашистським офіцером..." Проте, одразу ж виявить, що він дещо поспішив з висновками. Офіцер націлився в Марійку з пістолета, але дівчина встигла кинутися до нього і вдарити автоматом по руці. А далі з подивом читаємо: "Пістолет упав у траву, а німецький єфрейтор підхопився на ноги, спіткнувся і сів на пень".
"Ага, он воно що! — негайно зорієнтуються читач. — Марійка помилилася: то був не офіцер, а всього-на-всього єфрейтор". Тим паче, що через два абзаци читаємо:
"Після бою, допитуючи полоненого, лейтенант Михайлов довідався, що цей єфрейтор — член нацистської партії, син великого поміщика, був досвідченим воякою.