У результаті цих спостережень ви дізнаєтеся, як і чим Він живе. А також у результаті цих спостережень ваше розуміння поняття Бог починає містити не тільки Його, а й Тих, хто Його вічно безпосередньо оточує, і в першу чергу — Її. Тепер ви або кажете про Них "Богиня і Бог", або просто, кажучи "Бог", у своєму серці маєте на увазі Їх обох, бо Вони невіддільні одне від одного.
І хоч ви любите Їх незалежно від того, люблять Вони вас чи ні, те, що Вони вас люблять, для вас є очевидним. Просто те, що Вони впускають вас у Своє життя, нехай спочатку лише як спостерігача, свідчить, наскільки Вони вас люблять і наскільки Вони вам довіряють. А неймовірна кількість любові й мудрості, якими Вони наповнюють ваше серце і які роблять вас такими щасливими, що ваше життя перетворюється на рай, навіть якщо ви мешкаєте серед пекла, цей Їхній відгук, ця Їхня відповідь на вашу молитву, переконує вас остаточно: Вони вас дуже-дуже люблять.
На наступному етапі, якщо ви ще дитина, Вони запрошують вас взяти участь у Їхніх дитячих іграх. Це надзвичайно чарівний досвід. Потім у своїх дитячих іграх з вашими друзями ви відтворюєте цей досвід, відтворюєте ці ігри з маленькими Богинею й Богом, бо ці ігри настільки захоплюють вас, що за їхньою моделлю ви починаєте будувати все своє дитяче життя. І воно стає божественно прекрасним.
Так Богиня і Бог стають вашими найкращими друзями, а ваше життя поза спілкуванням з Ними, поза взаємодією з Ними, стає природним продовженням цього спілкування, цієї взаємодії. А з часом Вони починають брати участь у вашому житті. Ваше життя стає для Них настільки ж цікавим, наскільки вам цікаве Їхнє життя. І це так зворушує вас, це викликає у вас таку вдячність, що ваша любов до Них виходить з її океанських берегів і стає безбережною.
І ви ростете в цьому благословенному захопленні, любові та вдячності. А Ваша дружба з Богом росте разом з вами. Коли між Богинею і Богом виникає кохання, Ви радієте за Них і насолоджуєтеся неймовірним щастям, яке спричиняє у вас Їхнє щастя. Ви стаєте свідком Їхніх танців щастя.
А одного разу Вона каже вам:
— Люба подружко, є один унікальний танець щастя, який танцюватимеш з Ним ти. Призначення твого існування саме в тому, щоб танцювати з Ним цей танець. Коли Я придумала його, Я зрозуміла, що у дівчини, яка повинна його танцювати, має бути така конфігурація якостей, що якнайкраще відповідає цьому танцеві щастя (усі ці якості — Мої, але їхнє співвідношення для цього танцю має бути не таким, як у Мене). І тоді Я поширила Себе в таку дівчину. І цією дівчиною є ти.
Так ви дізнаєтесь, хто ви! Ви — унікальне поширення Самої Любові, поширення Самого Життя, призначення якого — танцювати з Богом унікальний, неповторний танець щастя. танець вашого з Ним спільного щастя! І ви танцюєте...
Так я живу одночасно у двох вимірах: божественному і звичайному. І вимір божественний визначає моє життя у вимірі звичайному, живлячи його і граючи роль його опертя.
Я з дитинства завжди була урвиголовою. У дитячому садочку, мов мавпочка-еквілібристка, я миттю опинялася або на верхівці дерева, або на даху навісу чи будівлі, щойно пильні очі вихователів відволікалися від мене на когось іншого. А побачивши мене там, вихователі завжди чомусь страшенно лякалися, починали благати мене злізти на землю, а коли я врешті-решт зглядалася на їхні благання і лізла вниз, трусилися від страху, що я ось-ось неодмінно впаду і вб'юся, хоча такій спритниці, як я, упасти звідти було геть неможливо.
Усвідомивши, що енергія і сила буяли в мені так, що їм зі мною не впоратися, вихователі зі сльозами на очах попрохали моїх батьків зайняти мене у вільний від садочка час чимось таким, у чому я б витрачала всю мою непосидючість, щоб у садочку я була хоч трішечки керованою і за мною було легше спостерегти. Батьки віддали мене на спортивну гімнастику, де я дійсно відривалася досхочу. Це було саме те, чого мені бракувало. Нарешті моя моторна природа знайшла собі доречне застосування. І тепер у садочку я більше не була тарзаном, від якого можна було в будь-яку мить очікувати якусь непередбачувану дику витівку. Тепер мої витівки були цілком цивілізованими і передбачуваними: тепер у садочку я повсякчасно крутила сальто і робила різні вправи, яким нас, малюків, ще не вчили в спортшколі, але які я бачила там у виконанні старших дівчат-гімнасток і відразу їм наслідувала. Але вихователям від цього було не легше, бо я витворяла це все не на матах, яких в садочку все одно не було, а скрізь, де мені спливало на думку. Через це вихователі продовжували бути в страшенному стресі, адже я була дитиною, приборкати яку було неможливо.
Одного разу, коли в тій частині спортшколи, якою ми завжди ходили до нашої тренувальної зали, розпочали ремонт і мені довелося йти на заняття іншими коридорами, через відкриті двері якоїсь зали я побачила казкове диво: дівчата займалися там чимось неймовірно гарним. Я зайшла у двері та так і залишилася стояти там у зчудуванні. Скільки мама не казала мені, що я запізнюся, запізнююся, вже запізнилася на своє тренування, я не чула її і мої тренування спортивною гімнастикою більше не мали для мене значення. Я була цілком зачарована спогляданням найпрекраснішого, що я тоді бачила у своєму житті: тренування з художньої гімнастики.
То було вперше в житті, коли я стільки часу поспіль простояла на одному місці. Я дивилася і дивилася, доки тренування не скінчилося. Тоді я скинула з себе взуття і верхній одяг, залишившися в моєму тренувальному трико, підбігла до булав, які поклала дівчинка, що щойно на моїх очах робила з ними вправи, схопила їх і почала повторювати її вправи так, як я їх запам'ятала.
Поки я насолоджувалася новою грою, яка так сильно мене захопила, тренерка з художньої гімнастики, спостерігаючи за мною, підійшла до моєї мами і про щось з нею заговорила. Награвшися булавами, я взяла стрічку і стала бавитися нею, наслідуючи рухам дівчат, які я бачила впродовж їхнього тренування. Мене ніхто не зупиняв. Мама і тренерка, щось обговорюючи, з цікавістю дивилися на мої розваги. А я тим часом спробувала повторити вправи, які щойно побачила, з усіма предметами.
Врешті, щаслива-прещаслива, я підбігла до мами:
— Мамо! Мамо! Ти бачила?! Ти бачила?!
— Так, донечко, бачила. Пані Юля, тренерка з художньої гімнастики, запрошує тебе займатися в її групі. Вона каже, що в тебе є здібності до цього виду спорту. Тож, якщо ти хочеш, я переведу тебе зі спортивної гімнастики на художню, — відповіла мама, запропонувавши мені саме те, про що я збиралася її попрохати.
— Так! Так! Дякую, матусю! Дякую! Дуже дякую! Я дуже-дуже хочу цим займатися! — застрибала я від радості.
Пам'ятаю, як я не могла дочекатися мого першого тренування. В якому я була захваті від однієї тільки думки, що буду цим займатися! Як я бігла на свої заняття! З яким чарівним натхненням тренувалася!
Я займалася художньою гімнастикою до тринадцяти років. А потім я раптом усвідомила, що, так само як за сім років перед тим мені нестерпно захотілося займатися художньою гімнастикою, тепер мені захотілося займатися танцями.
Саме тоді танцювальна школа "Фламінго" при танцювальному ансамблі "Фламінго" здійснювала набір нової навчальної групи. І я прийшла на відбірне заняття, на якому нам, кандидатам, яких прийшло в кілька разів більше, ніж планувалося набрати учнів, було дане завдання станцювати танець, який нам показали, і певний час на підготовку.
Старанна самостійна підготовка впродовж цілих тренувань — це те, чим я роками займалася на художній гімнастиці. Тож упродовж усього часу, даного нам, я ретельно відпрацьовувала кожний рух танцю, який я мала показати. Щодо інших, вони трішки повідпрацьовували та й кинули, напевно, вирішивши, що цього достатньо, і почали розмовляти, знайомитися одне з одним, особливо хлопці з дівчатами. І коли жінка, яка дала нам завдання і залишила нас готуватися, повернулася в залу, вона побачила мене, яка знов і знов танцювала відбірний танець, та інших, які весело спілкувалися між собою. Подивившися, як я вчергове станцювала танець і розпочала танцювати його знову, вона сказала мені:
— Прекрасно! Чудово! Я беру тебе не в школу танців, а в ансамбль! Завтра о сьомій вечора приходь сюди на репетицію. Зараз ти вільна.
Так закінчився мій палкий дитячий роман з художньою гімнастикою і я стала танцюристкою в ансамблі "Фламінго". Я була на кілька років молодшою від усіх інших танцюристів ансамблю. Навіть уже одне це автоматично робило мене улюбленкою глядачів. Але, крім того, я дійсно круто танцювала. Звідкись моє тіло інтуїтивно знало, як саме робити танцювальні рухи нових, невідомих нам досі танців, відеозаписи яких приносила на репетиції наша художня керівничка і вперше нам показувала. Часто навіть вона сама цього не знала і сподівалася, що хтось з нас, подивившися відео, зрозуміє і навчить інших. І цим кимось завжди була я.
Наш ансамбль постійно виступав, і тепер я проводила багато часу на сцені, в центрі уваги стількох багатьох людей, які були від мене в захваті. Крім того, як я танцювала, їм подобалися моя товстюча довга коса, що висіла нижче моїх сідниць, а своїм природним золотим кольором контрастувала з моїми чорними бровами і карими очима, моя струнка фігура зі статурою гімнастки, мої довгі, рівні, міцні, сильні, гарні ноги.
Ці ноги вміли таке, чому страшенно дивувалися вчителі фізкультури в школі. Хоча я ніколи не займалася легкою атлетикою і ніколи не тренувалася в стрибках у довжину, мої результати стрибків у довжину шокували моїх вчителів, бо приблизно дорівнювали світовим рекордам. Кожний новий учитель, який не знав, що я так стрибаю, спочатку не вірив своїм очам, думав, що це якась помилка, і змушував мене стрибати ще кілька разів, уважно дивлячися, чи не заступаю я за лінію, та знов і знов перемірюючи мої результати. І навіть переконавшися, що все правильно, не виключав імовірності, що він марить. Усі мої шкільні вчителі фізкультури наполегливо радили мені зайнятися легкою атлетикою, в якій, принаймні в стрибках у довжину, я відразу була б уже готовою чемпіонкою світу. Але я хотіла займатися тим, що любила, а не витрачати час на таку дурню, як стрибки в довжину.
Після закінчення школи я вступила в наш університет на спеціальність астрономія.