Летючка звучала так:
"Утікайте! Саме на тайній нараді Спільноти Народів вирішили обстоювати цілість Московської імперії. Це розлютило нас до краю, і ми починаємо проти вас боротьбу. Бачите нашу силу? Наша ракета досягне вас у кожному місці, тут і у вас дома. Ніхто не сховається від нас! Знаєте, що діється в Московщині? Те саме буде з вами, якщо будете підпомагати Москву!
Шоста ".
– Що значить Шоста? – спитала Гаська.
– Нас п'ять, а вона Шоста! – відповів дядько.
– Летючка мені не подобається, – закинув я. – Неповажна, написана жіночим стилем.
Гаська щось заговорила обурено. Але дядько припинив нашу розмову:
– Летючка добра, саме для дипломатів Спільноти Народів. А тепер інша справа: існувала небезпека, що багато москалів схорониться для власної безпеки в Україні. Там вони певніші за своє життя, знаючи, що ми не будемо нищити території нашої батьківщини. Там вони могли б завчасу захопити провід, завести дисципліну в московських організаціях, одним словом, вчинити нам неабиякі пакості. Хочу повідомити вас, що цю небезпеку ОУН усунула. Просто повідомлено, що тимчасовий український уряд віддасть під воєнний суд усіх, які будь‑яким способом шкодили Україні.
– Тепер московським злочинцям ясно, що їх чекає.
На цьому ми скінчили розмову й перейшли послухати радіо.
З повідомлень преси, переданих по радіо, виходило, що рішення Спільноти Народів остаточно не затверджене, як теж і наставлення цієї організації до подій в Московській імперії неодностайне. Багато членів Спільноти Народів відмовилися не тільки дати свій контингент війська, але взагалі брати будь‑яку участь у цій справі. Дехто почав навіть обстоювати права народів до вільного державного життя.
Врешті, хтось підніс питання відомого з‑перед декількох десятків років непередрішенства. У пресі піднявся крик захоплення. Непередрішенство, яке колись було звернене проти свободи народів у Радянському Союзі, тепер стало клапаном безпеки для переляканих дипломатів. Наголовки газет зарясніли словами: "Не передрішаймо! Наша традиція – непередрішенство!"
А московська преса з країн з‑поза СРСР стала раптом ангельсько‑сентиментальна. Живемо, мовляв, у часах високої цивілізації, і не місце нам на війни й революції. Усе можна наладнати по‑доброму, мирними розмовами, тим більше, що всі народи Радянського Союзу стали вже однією спільнотою, якій не личить розв'язувати деякі дрібні непорозуміння воєнним шляхом.
– Шкода, що не можемо прочитати цих міркувань у цілості, – засміявся Семен.
– І хто їм повірить?
– Думаєш? А я тобі ручу, що тисячі корисних ідіотів, як їх назвав ще Ленін, будуть співчувати не нам, а москалям. Але цю страшну недугу дурноти ми вилікуємо. Або докладніше, вона зникне разом з Московською імперією.
Ми довго розмовляли на цю тему. Було б цікаво перебувати тепер у цивілізованому світі й вичитувати всі ці небилиці.
Під вечір ми вийшли на поляну. Був спокій і тиша, тільки з лісу доносилися голоси птахів і нявкання диких котів. Появилися перші зорі, і з провалля виповзли мряки.
Під час вечері ми почули раптом сигнал відборчого апарату. Три короткі, три довші.
– З України! – схопився дядько, не ховаючи вже перед нами своїх таємниць.
Вслухувався хвилину, а тоді перевів сконденсовані слова на звичайні і врешті повідомив нас:
– За годину дістанемо звідомлення з України.
Глянув на годинник.
– Довго ждати… – прогомонів наче до себе. – А тепер, Гасю, дай нам кави!
25
– Події розвиваються, як передбачено! – радісно розповідав нам дядько, вислухавши звідомлення з рідних земель.
Ми перемінилися у слух: це ж бо перша вістка з України, безпосередньо після нашої бойової акції.
– Усі окупантські наказодавці зникли. Як догадуються, вони виїхали у свою Московщину. За ними провалилися кудись і всі прислужники ворога. Всюди панує спокій. У містах потворилися громадянські комітети, які подбали про доставу харчів та інших дібр, потрібних населенню. Під проводом ОУН у Києві створиться тимчасовий уряд вільної української держави. Це все.
– А ми? – продовжив дядько по хвилині. – Ми не маємо потреби сидіти в цій пустелі. Ти, Паньку, звільни своїх бойовиків, вони знають, куди йти. Хай візьмуть з собою полонених, які відтепер є вільними людьми. Поки вони дійдуть до автостради, маємо два дні часу. Ти підеш з ними, витягнете авто із сховку, візьмеш з собою двох‑трьох бойовиків і помчиш до нашої фабрики. Там зорганізуй автобус, хай забере решту. Не забудь зустрітися з Раулем. Можеш повідомити його, що скоро буду в нього. Опісля полетиш до батьків Гаськи. Вони вже повідомлені про твій приїзд. Від них дістанеш адресу Шостої, вона розповість тобі, що далі маєш робити. Зрозумів?
– Зрозумів! – відповів я і, за військовим звичаєм, повторив наказ.
Я не рухався з місця, був цікавий, що дядько скаже Семенові і Гасьці. Але дядько глянув запитливо на мене:
– Ти що, захворів?
– Ні!
– Тоді рушай у дорогу!
– Я хотів тільки знати…
– Маєш наказ, тож нічого тобі більше знати. Ми ще не розв'язали нашої організації.
Прощаючись, я помітив, як злорадісно гляділа на мене Гаська. Кожна моя поразка була її перемогою і навпаки.
Я пішов до моїх хлопців. Повідомив їх про звільнення із служби. Усю зброю, за винятком малих пістоль і однієї рушниці для оборони в часі подорожі, вони залишили на місці. Опісля ми звільнили полонених.
– Можете йти собі окремо, або з нами. Як вам краще й вигідніше.
Вони радо погодилися маршувати разом з нами.
Другого дня ми дійшли до сховку, у якому стояло наше авто. Я взяв з собою трьох хлопців, усі інші з моїм заступником залишилися на місці; автобус приїде по них завтра.
Рауль зрадів моїми відвідинами.
– Куди ви ділися? Що трапилося з вами? – почав розпитувати, але я відповів, що все розкаже йому Семен.
Вечором я летів уже ракетним літаком. У дорозі трохи подрімував, трохи пригадував собі минулі події. Ось тут, при пересадці на цьому летовищі, схопили мене москалі. У цьому літаку я з нудьги залицявся до дівчини. Чомусь і серце сильніше забилося. Вчарувала мене, чи що?
Другого дня я стояв перед батьками Гаськи. Мати поплакувала з радости й невпинно розпитувала про Гаську:
– А як почувається? Чи змарніла? Чи хворіла?
– Дуже добре почувається, придбала кілька фунтів ваги, що її хвилює, і не хворіла ні разу, – відповів я.
Коли мати Гаськи вийшла приготовити перекуску, батько спитав мене нишком:
– Дядько Павло натякав мені радіовисильнею, що ви вибралися у фантастичну подорож!
– О, – відповів я. – Нічого надзвичайного. Були на Венері, опісля ще на загубленому небесному тілі, вилетіли поза нашу планетарну систему, було більш‑менш цікаво.
Я обіцяв розповісти все пізніше, бо спішуся до Шостої.
– А втім, сама Гаська розповість вам усе з подробицями.
– Шоста живе один поверх над нами, – відповів. – Тож нічого вам спішити.
Новин з України не було ніяких, наша летючка, розкинена в Спільноті Народів, відразу втихомирила всіх охочих поласувати в Україні, а преса розписується про події в колишньому СРСР, подаючи видумані подробиці й ситуації.
– А вранішні газети поміщують на першому місці характеристику обличчя нової кінової зірки, міркуючи, що приходить мода для жінок розмальовуватися під її стиль.
Годину пізніше я дзвонив до нашої Шостої.
Двері відкрилися і… хто стояв переді мною? Дівчина з літака!
– Вибачте, я до Шостої! – заговорив я, скриваючи моє хвилювання.
– Заходьте! – промовила дівчина, пильно споглядаючи на мене. – Це я! – сказала коротко, коли ми опинилися в її кімнаті. – Сідайте, прошу!
Я всміхнувся:
– Ми давні знайомі, правда?
Я захоплено дивився на неї. Так, оці глибоко чорні очі, ці тендітні пальці й така естетична поява!
– Ксеня?
– Ксеня! – засміялася. – До того з роду гуцулка. Мої дідуні ніяк не можуть звикнути до долин, і я теж мрію про гори. Але не такі, як тут.
– А які?
– Сама не знаю – вимріяні!
Та ось Ксеня споважніла:
– Усе це гарно, але перед нами діло. Для певности, будь ласка, кличка?
Ми обмінялися кличками, і тоді вона повідомила мене про останні події та про мої завдання в цьому місті.
Я довідався, що в Україні по містах і селах постали національні комітети, які наводять лад в країні. За тиждень відбудеться в Києві з'їзд делегатів, на якому уконституюється Національна Рада, і вона перебере на себе завдання парламенту до виборів. Крім цього, створено місцеві органи безпеки, які бережуть кордонів України. Великі впливи силою обставин має ОУН, і члени організації мають завдання подбати про нормальний стан у державі до часу виборів. На з'їзді делегатів буде потверджене, згідно з міжнародним правом, відновлення самостійного життя української нації. На це свято має прибути, за окремим запрошенням, наша група. Моїм завданням буде приготовити все до подорожі. Летіти маємо нашою "Сорокою". Маю теж подбати, щоб ми приїхали на час, отже порозумітися з дядьком у цій справі.
Ксеня мала небагато часу, вона мусіла зліквідувати свій зв'язковий пункт. Я попрощався, не забувши договоритися про наступну зустріч нині вечором.
– Порозмовляємо, – пояснив я невинно. – Ми ж маємо свої таємниці, і то симпатичні таємниці!
Ксеня всміхнулася і я бачив, що радо зустрінеться зі мною.
Я знову відвідав батьків Гаськи. Пані Ірина розплакалася, побачивши мене, і я повні дві години мусів розповідати про Гасю. Батько розпитував мене, як Гася почувалася в міжпланетарних просторах, чи подорож не пошкодила їй на здоров'ї і на психіці.
– Ні, – відповів я. – Здоров'я Гася має добре, а про психіку подбав Семен.
Я додав іще, що всі приїдуть незабаром, і тоді пані Ірина побачить свою укохану доню.
Опісля я пішов до мешкання дядька Павла. Треба було дещо довести до ладу, але я обіцяв собі зробити це завтра, бо тепер усі мої думки були заняті Ксенею і я ледве діждався означеної години зустрічі.
Що там багато говорити! Дівчина як золото, і я почуваюся щасливим. Поки приїдуть наші, я потайки від Ксені купив два золоті перстені. "Ця хвилина прийде", – міркував я. Але коли, сам не знав. Може, тут, може, в Україні, на всякий випадок я носив перстені в кишені.
З Києва повідомили нас про збори делегатів чотири дні наперед. Труднощі були в тому, що Гася вперлася взяти до Києва своїх батьків, а дядько не міг прибути до міста з "Сорокою".